Час Чернігівський

А ще з  власними позицією і точкою зору на суспільні та місцеві події, з відчайдушним відстоюванням правоти. Певною мірою незручною в спілкуванні, гострою на язик, безкомпромісною і колючою. Таким і має бути справжній журналіст.

Тепер уже все в минулому, бо сорок днів тому, 30 червня, передчасно, після тяжкої хвороби Ганна відійшла у вічність.

У домашньому архіві знайшла кілька знімків, надіслані нею газети «Вісті» з публікаціями з рубрики «Від редактора». Ми не були з Ганною друзями, які діляться потаємним чи секретами. Можна сказати, що вважалися землячками, бо ж обидві  розпочинали журналістську діяльність (правда, у різні роки) в Ріпкинській районній газеті «Життя Полісся». Ця «районка» нас і ріднила, і давала право звернутися за підтримкою чи порадою в скрутну хвилину. Спілкувалися на заходах, на фестивалі «Золотий передзвін Придесення», на прес-конференціях.

Бувало, що сперечалися, дискутували, залишаючись кожна на своїй позиції. Але вміли порозумітися – як люди однієї професії, сповна віддані Журналістиці. Та й познайомилися в редакції «Життя Полісся» (чи по-тодішньому «Колгоспне життя») під час одного з моїх «гартівських» відряджень до Ріпкинського району – мабуть, в 1983 році.

Шлях у журналістику

Дякуючи автобіографії з архіву Чернігівської обласної організації Національної спілки журналістів України вже знаю, що Ганна народилася в Городні, в робітничій родині. Мені ж завше здавалося, що вона – корінна ріпчанка, бо любила це селище.

Навчалася в місцевій середній школі №1. Після восьмого класу вступила до Миколаївського міського професійно-технічного училища, де здобула професію електромонтажника силових та освітлювальних установок.

«По закінченню – у 1977 році – залишилася працювати на Чорноморському суднобудівному заводі, де до цього проходила виробничу практику.  У 1977 році в моєму житті сталися зміни: я вийшла заміж. У 1978 перед народженням первістка переїхала разом з чоловіком на його батьківщину, в Ріпки, – писала Ганна Жагловська в листопаді 1996 року. – Після декретної відпустки влаштувалася працювати у 1979 році на місцевий деревообробний завод. Працювала верстатником, водночас вела активну громадську діяльність, а також писала до районної газети. ...А у 1983 році запропонували перейти працювати штатно в редакцію газети «Колгоспне життя». Починала з посади кореспондента, нині – редактор. Очолюю той колектив журналістів, в якому творчо зросла».

Ми обидві закінчили факультет журналістики Київського державного університету ім. Шевченка (хоча й у різні часи).

Щодо кар’єрних вершин, то Ганна мене обігнала: вона редагувала і «Життя Полісся», і Ніжинські міські «Вісті». Працювала ще й на обласному радіо. Була депутатом обласної ради. 21 рік, до днів останніх – членом НСЖУ.

«Вихована на лицарських романах»

Ганна працювала, боролася, протестувала, насмілювалася шукати справедливості й правди в суді, привертала увагу колег і громадських організацій до проблем редагованих нею газет.

Наприкінці 2006 року, коли «Вісті» не вийшли у світ через борги перед друкарнею, вона писала про місію газети, про джерела надходжень коштів, про нерозуміння співвласниками, чиновниками і депутатами чинного законодавства, про необхідність працювати в правовому полі, про ціну «сиру в мишоловці», про читабельність тижневика... Писала правильно, емоційно, логічно. Зверталася до головного інвестора видання – читачів.

«Ми самі маємо заробляти кошти на функціонування установи та заробітну плату. Вид нашої діяльності – це надання інформаційних та рекламних послуг. Зібрані і підготовлені до друку матеріали виходять в газеті. Газета ж – продукція комунального підприємства. Така, як хліб. Але хліб духовний. Нікому не спаде на думку вимагати в торговій точці хліб видати безкоштовно, або піти на завод і попросити даремного борошна», – ці слова я і тоді читала з хвилюванням, і тепер.

«Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці» – стверджувала авторка, і той «духовний вістянський хліб» випікався таки нелегко. На жаль, не завше і не всі розуміли Ганну. Навіть колеги й підлеглі. Про начальство навіть не писатиму. Мабуть, і вона помилялася чи була різкою. А ось байдужою – ніколи.

«Вихована з дитинства на лицарських романах, я намагаюся завжди дотримуватися певних моральних правил», – зізнається, продовжуючи розмову про долю газети, про тиск на редакцію і редактора з боку політичних партій з вимогою публікувати безкоштовно рекламні матеріали. Депутат від «Батьківщини», вона прагнула залишитися «редактором не політичного видання, а газети територіальної громади Ніжина.

«Із мережива слів витикається полотно нашої долі... Кожне з них несе глибоке смислове навантаження. Ми їх вимовляємо, вони матеріалізуються і бумерангом повертаються до нас нашими успіхами або невдачами. Недарма ж священне письмо говорить: не судіть і не судимі будете; прощайте ви, і вам проститься», – писала тоді Ганна, шматуючи себе, свої серце й душу. Дякувала читачам, бажала всім здоров'я.

Стреси, очевидно, й спровокували недугу. Вона боролася з раком, але він переміг. Ганна рано пішла з життя.

Не судімо, і не судимі будемо

Ніхто мені вчасно не повідомив, і я не змогла провести колегу в останню путь. Мені неймовірно болить, що редаговане нею свого часу «Життя Полісся» не знайшло місця розповісти про життєвий шлях Ганни Жагловської. Обмежилося скупими рядками співчуття. Навіть без фото.

Уже після похорону я була  в Ріпкинському районі. Сільчани (передусім, із Задеріївки, де живе моя тітка) при зустрічі, пасажири рейсового автобуса допитувалися в мене: «Чому ж так?», згадуючи написане Ганною. Я б сама хотіла це знати...

Так, покійниця була з характером. Не всім подобалося нею сказане чи написане. Зізнайтеся: чи всі ми без гріха?

Не судімо живих, а тим паче мертвих... Згадуймо з вдячністю, з пошаною, з болем. Як Раїса Михайленко із Мени, яка так бентежно і зворушливо написала про Ганну.

Із сонцем у душі – до людей

Раїса Михайленко, член Національної спілки журналістів України.

Коли я вперше побачила Аню Жагловську, редактора Ріпкинської газети, на одному з традиційних фестивалів журналістів, подивувалася: скільки доброї енергії випромінює ця сонячна молода жінка.  І не тому, що вона була білявкою, світло випромінювалося з її душі, а посмішка була лагідною і щирою. Подумала тоді – ось еталон жіночого щастя, адже так заряджати позитивом ближніх може тільки щаслива людина.

А тоді доля звела мене з Ганною Вікторівною у січні 1996-го. Вона приїхала до свого друга юності тодішнього редактора Менської газети «Наше слово» Сергія Народенка за порадою: Ріпкинська районка, якою керувала Аня, була на грані зриву. Дехто з її підопічних розрахувався, а хтось опинився на лікарняному ліжку...  Газета ж повинна вийти.

Сергій Петрович запропонував практичну підмогу – «позичити» до кращих часів журналіста з Мени. Вибір пав на мене.

По дорозі до Ріпок згадала, що забула паспорт, а без  нього ж у готель не поселять. Попросила водія, аби повернувся назад. Ганна Вікторівна щиро здивувалася, мовляв, який паспорт, який готель, житиму я в неї вдома. А як же сім’я, маленька донечка? Я ж заважатиму, зіб’ю налагоджений сімейний ритм. Ганна Вікторівна у відповідь посміхнулася і по-дружньому махнула рукою: «Перестань, Раю, ми ж свої люди, зживемося».

Десять днів, які я провела у сім’ї Ані і в колективі ріпкинських журналістів, запам’яталися надовго. По приїзду з Мени до Ріпок зламалося редакційне авто, і хоча водій Валентин чаклував біля нього, як коло красної дівиці, машина не хотіла їхати без нових запчастин. Я ж сказала редактору, що відсиджувати свій час у редакційному кабінеті не буду, адже приїхала з іншою метою.

Ганна Вікторівна знаходила попутний транспорт і я їхала у населені пункти району. Зібраний за день матеріал вечорами перетворювала в інформації, замальовки, роздуми, інтерв’ю.  І так щодня. Двічі Ганна Жагловська їздила зі мною у Пересаж і Добрянку – хотіла побачити мій стиль роботи.

Від Пересажу, де в інтернаті проживають інваліди з дитинства, у мене моторошні спогади залишилися і донині. А тоді я плакала – шкода було тих нещасних людей. Коли проїжджали спустошені від радіації села і побачила покинуті добротні хати, нічиїх котів і собак, душа стислася так, що не стало сил навіть дихати. Ганна Вікторівна, як мати, стала втішати, заспокоювати, витирати сльози. Від її теплого голосу трохи легше стало. А вона продовжувала говорити, говорити, говорити. Якось непомітно перевела мову на редакційні будні, подивувалася, як це в мене виходить так: вдень по району їжджу, вечором пишу, а на ранок мої статті можна вже і заверстувати.

Планірки Аня проводила короткі, але насичені, емоційні, ділові. Кожен журналіст отримував своє – гірку пігулку або цукерку. Не любила ледарів і тих, хто з цигаркою тинявся по чужих кабінетах, а редакційні завдання виконував у останню чергу. З повагою ставилася до кожного працівника редакції – жодних принижень, зверхнього ставлення.

А вдома вона була лагідною мамою, турботливою дружиною. Здорово їй допомагав чоловік – разом обіди варили, планували покупки, прання організовували, за домашньою живністю доглядали.

У Ані було багато друзів. Пам’ятаю, як у переддень старого Нового року після роботи вони поїхали до зимового лісу. Взяли і мене з собою. Було близько десятка людей і всі такі ж веселі, добрі, як і сама Аня. Співали, жартували, кидаючись сніжками. Смакували домашні ковбаси, печену картоплею, мерзле салом... І мороз тоді від нашої галасливої компанії утік – усім було тепло і добре від спілкування.

Улітку того ж таки 1996-го я приїхала до Ані ще раз – на день народження. Гостей ледве вмістила гостинна оселя іменинниці, а які квіти їй дарували, які слова говорили! Заслужила, значить.

Потім доля закинула її до Ніжина. Коли моя донька вступала до тамтешнього університету, Ганна Вікторівна допомогла їй з тимчасовим житлом. Ми часто зідзвонювалися, розповідали одна одній про своє життя-буття.

А на одному з журналістських фестивалів вона підійшла до мене з тією ж сонцесяйною усмішкою. Розмова про те-се, усе, як завжди. Однак зауважила ледь помітну гіринку у її голосі, а глибоко в очах сховався невимовний смуток. Спитати, що сталося, не вистачило такту. Однак вона сама сказала, що хворіє, а от вибратися з полону недуги навряд чи їй вдасться...

Після того вона трималася як могла. На чудо не сподівалася, а його й не сталося – 30 червня Ганни Вікторівни Жагловської не стало. Дуже шкода, що на таку людину збіднів світ.

Земля нехай тобі буде лебединим пухом, а пам’ять довгою і світлою, дорога Анечко. Ти так любила людей, світ, у якому жила і творила. Царство тобі небесне і вічний спокій.