Молилися матері й кохані
На недавній зустрічі в селищній бібліотеці вони теж відмовилися від виступу. Гіркі спогади про полеглих бойових побратимів, невимовний біль втрати, ніби клубком, перекривали їм дихання. Це вже згодом, поміж собою, перемовлятимуться і згадуватимуть полеглих у страшному «інтернаціональному пеклі».
Миколі Михайленку було дев’ятнадцять, коли в статусі автомобіліста він виконував військовий обов’язок. А загалом на тій, як сьогодні прийнято говорити, «чужій війні» побувало десятеро жителів селища Макошине, що в Менському районі. Всім пощастило вціліти й повернутися додому живими.
Мабуть, за словами настоятеля місцевої Свято-Покровської церкви Олександра Тарасенка, за них рідні й друзі щиро молилися.
Одні воїни повернулися, хтось вічним сном спить у далекому краї, інші в цинкових домовинах лягли в рідну землю. Та біль втрати гірчить полином, і матері й досі оплакують синів. Сліз доволі пролилося, бо третина воїнів-інтернаціоналістів були українцями. За десять років вони густо скропили кров’ю афганські гори й піски.
«Досі у мене в кишені…»
Бібліотекар Вікторія Мідько передала спектр цих почуттів бентежними віршами воїна-інтернаціоналіста із села Дягови, що на Менщині, Олега Павленка, рідного брата (на жаль, вже покійного).
«Афганський лабіринт» – таку образну назву має збірочка Олегових поезій. У кожному слові, в кожному рядку – відгомін тих подаленілих подій.
Читати спокійно й сама не можу:
«Досі у мене в кишені
Куля з Афгану лежить.
Її я стискаю у жмені,
Коли душа заболить…».
Україна марилась у снах нашим хлопцям, як і матері, сестри, кохані.
«Надолго остануться в памяти всех
И эти окопы, и эти палатки,
Куда мы пришли не для детских потех:
Мы знали – здесь будет не сладко…».
Їм, справді, було не солодко. Чи не тому учасники зустрічі так багато говорили про мир, про неоціненну його важливість, про любов до України і вірність присязі.
Очільники району – Олександр Мисник і Валерій Щукін, голова районної організації партії «Наш край» Володимир Булавка, селищний голова Роман Коваленко наголошували, що з часом не зміліла печаль і не стали менше цінуватися відвага й мужність афганців, чимало яких і сьогодні сміливо захищають Вітчизну в зоні АТО.
«Афганці» – мужчини особливі, і братство й дружба в них найвищого ґатунку, і пам'ять нічого не стерла з роками:
«Це було неначе вчора
Душа, як раніше хвилюється.
Видно памяті комора
Вже не розграбується…».
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора