Віктор Олександрович всупереч «обмеженим фізичним можливостям» благословив у світ збірки пісень «Я беру свій баян», «Квітка папороті», «Сузір’я», «Тарасові стежки», «Любове, не зникай». Бентежні мелодії знайшли своїх вдячних прихильників та шанувальників, а для творця були великою відрадою у нелегких житейських буднях, «солодкою» працею.
СВІТ МУЗИКИ СІЯВ І ВДЕНЬ, І ВНІЧ
Гортаю подаровані Віктором Вовком збірки пісень і згадую нашу зворушливу зустріч, його щиру сповідь-розповідь про пережите, про гірке дитинство, про відстоювання права на викладацьку діяльність. Він таки здобув музичну освіту, викладав сольфеджіо, вів уроки з класу акордеона, керував хоровим колективом, створив творчу дитячу групу «Світанок», поклав на музику майже сотню віршів прилуцьких поетів.
У розмову тоді впліталися різні мелодії. Композитор не випускав із рук свого «вірного побратима» – баян, і кімнату вщерть наповнювали пісні. Одну із них, таку до болю щемливу, не могла слухати без сліз:
«Життя моє – гіркий-гіркий полин,
Життя моє не дай нікому,Боже!..
І вже мені ані дочка, ні син,
Ані жона моя не допоможе.
Простіть мені, простіть мені, простіть.
Що засмутив свою домівку я.
Прийміть моєї музики ви світ,
Який мені і вдень, і вніч сія…»
У вагомому доробку Віктора Вовка є ще кілька печальних та сумних пісень, але решта – світлі й оптимістичні, адже в темній тиші композитор був здатен душею відчувати диво – звуки, що, переплітаючись, ставали мелодіями. В них – і пам'ять війни, і проникливі мотиви про матір, і з різними відтінками людське кохання, і розважливо-гумористичні акорди.
Таке розмаїття насамперед тому, що «ще на початку крутої стежини небо всевладне послало очі дружини». На життєвому шляху стали всім бідам наперекір незамінні очі та руки вірної супутниці Галини Іванівни. Без неї життя композитора було б устонадцять разів важчим і складнішим.
Без сумніву, його талант не розправив би крила. Бо перш ніж мелодія народжувалась, дружина не один раз виразно читала й перечитувала вголос тексти віршів. І коли якийсь западав в душу Віктора Олександровича, він підбирав акорди, допоки не забринить мелодія. Понад сорок років вони йшли разом по життю.
Зустрілися вони в Чернігові в березні 1965 року. Менш як через місяць і побралися. Допомогла, як зізнавалися обоє, пісня «Я хочу, чтоб ты стала моею женой», яку частенько наспівував тоді щасливий Віктор. Щастя таки не обминало їхню родину: лелеки спершу принесли молодим батькам сина, згодом – доньку.
Як напише в перемові до збірки «Я беру свій баян» письменник Микола Турківський, Галина Іванівна для чоловіка була «і сонце ясне, і золота зоря, і день лагідний та світлий».
ЖИТТЯ ВИПРОБОВУВАЛО І ГАРТУВАЛО
Ще з дитинства доля була не вельми прихильною до Віктора Вовка, прирікаючи його на неабиякі фізичні випробування. Після смерті матері, шестимісячним, він залишився на безпорадних руках бабусі, котра вже поховала двох старшеньких онуків. Особливо настраждалася Ганна Юхимівна, коли до хлоп’яти причепилася хвороба, що звалася золотухою і важко піддавалася лікуванню. Гриміла війна, батько маленького півторарічного Віті був на фронті, а мужня жінка воювала за життя внука.
Хтось порадив їй звернутися до німецького лікаря, який хоч і поганенько, але розмовляв російською. Жінка таки наважилася показати ворогові дитину. Той оглянув хлопця і виніс вердикт: «Не муч його і себе… Віднеси до лісу і закопай…». Та бабуся осмілилася не послухатися лікаря й понесла рідну кровинку в інше село, до сестри. Лікували, як уміли й могли. У п’ять років недуга трохи відступила, але перетинки у вухах дуже постраждали. Віктор майже оглух. По війні Ганна Юхимівна переїхала з Київщини до Прилук.
Дитячі будинки і притулки, школа-семирічка не залишили світлих спогадів. Сімнадцятирічним хлопцем Віктору Вовку вдалося пробитися до Сидора Ковпака, тодішнього заступника голови Президії Верховної Ради Української РСР, з проханням посприяти влаштуватися на навчання до профтехшколи для глухонімих у м. Броди на Львівщині. Сидір Артемович допоміг. Закінчивши училище, Віктор працював на меблевій фабриці у Києві. Та його нестримно вабила музика. Отож вечорами відвідував музичну школу, вчився грати на баяні.
Якось прочитав у «Вечірньому Києві» нарис «І тепер я чую щебіт солов’я», де йшлося про жінку, до якої повернувся слух завдяки вмілому лікарю професору Олексію Коломийченку. В лютому 1959 року Віктору Вовку теж зробили операцію. Він немов би вдруге народився на світ: правим вухом чув, як співали птахи…
Згодом вступив до Чернігівського музичного училища і вже з дипломом повернувся до рідних Прилук, аби навчати місцеву дітвору.
Політ Юрія Гагаріна в космос неабияк вразив Віктора Вовка. І з’явилася перша ластівка – «Пісня про космонавтів» на вірш десятикласниці Зої Ласунової.
Недоброзичливці відгукнулися скептично. Але самодіяльний композитор усе частіше згадував слова, сказані на іспиті головою державної комісії Радою Лисенко (онукою основоположника класичної української музики Миколи Лисенка): «У нього чують не вуха, а душа… Душа чує! Чуєте? Душа!..». Вогонь творення вже не згасав у його серці до останніх днів життя.
У 1975 році Віктор Вовк закінчує заочно Київський державний інститут культури і здобуває спеціальність «диригент хору вищої кваліфікації».
Та лихо вже підстерігало Віктора Олександровича: знову став підводити слух, довелося брати на поміч слуховий апарат. Та найбільшим випробуванням стала несподівана втрата зору. Чотири складні операції так і не зарадили його непроглядній темряві.
За ситуації, коли зовсім не бачиш і чуєш тільки за допомогою слухового апарата, легко зневіритися, занепасти духом, незлюбити увесь білий світ. Печаль-гіркота лише зрідка тривожили душу цієї на диво міцної духом людини. Музика була повсякденною втіхою й розрадою. Його мелодії-одкровення живуть між людьми, співані талановитими виконавцями, облагороджуючи наші серця любов’ю та вірою. Музика і дружина були не суперницями, а натхненницями-помічницями.
Віктор Вовк, без сумніву, за духом – боєць, а серцем, розумом і душею – людина-творець, котра жила без оглядки на стан здоров'я, на сліпоту і глухоту. Ось у кого треба вчитися життєствердним акордам.
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора