Щастя материнства
У затишній кав’ярні, доки Софійка малює мені всячину на згадку, ми говоримо з Надією про велике щастя – народження дитини. Цей неоціненний подарунок Всевишнього, заступництво й прихильність Матері Божої.
– Думала, що народиться син, – довірливо зізнається моя співрозмовниця. – А на світ повилась саме донечка. Ми з чоловіком звідтоді не уявляємо свого життя без нашої бешкетниці-непосиди. Донечка любить співати, танцювати, малювати, їздити до бабусі в село. Любить веселощі й ігри. Встигла навіть знятися в кіно…
Перша поетична збірка «Донька Десни» розлетілася поміж людьми миттєво, бо читачам близькі роздуми авторки про світ і місце людини в ньому, вболівання за Україну, любов до рідної землі, пристрасне кохання і, як вже писала, материнське щастя. Готова до друку і наступна книга.
Потроху стаю поетом.
Мене надихають люди.
Ночами живу сюжетами.
Це значить, що далі буде, – декламує поетеса. – Будуть теж цикли віршів – дитячих, ліричних, про донечку, про рідний край.
Можливо, що до другої збірки, як і до першої, увійде пронизливий вірш «Різдвяний», що не читається без сліз.
«На Різдво в усіх трапляються дива.
Вірить свято в це маленький Петрик,
Що повернеться матусенька жива
І дов’яже йому новий светрик.
На Різдво в усіх трапляються дива.
І малий, котрому лиш два роки,
Згадує, як мати, будучи жива,
Цьомкає у праву й ліву щоки.
Заховається в щасливий спогад,
Чай на двох заварять із малиною.
«Мамо! Повернись!» –
В очах з тривогою
Сяде говорити із світлиною.
Я не буду більш ходити босий
І з’їдатиму усе, що ти даси.
На Різдво Всевишнього попрошу,
Щоб до мене, мамо, повернулась ти».
Через вірші, через проникливі слова Надія Мишко-Куліш ділиться теплом душі з людьми, із Всесвітом. Поетичні рядки сповнені теплом і вірою. Ці тепло й любов до ближнього успадкувала від «автора щастя» й донечка, бо також має світлу й нездійсненну мрію.
Усім діткам – тата й маму
У різдвяні святкові дні, сповнені чимось особливим, незвичайним і ніби магічним, неодмінно віриться в чудеса. В дива вірять і обидві мої співрозмовниці. П’ятирічна Софійка Мишко написала напередодні Новоріччя листа Дідові Морозові з проханням подарувати їй чарівну паличку.
– Справжню чарівну паличку, – уточнює дівча, бо несправжня їй аж ніяк не допоможе. – Голубом у віконце передала той лист, щоб вручив він самому Дідові Морозу. Паличка допоможе мені зробити так, щоб у кожної дівчинки й хлопчика були мама й тато.
Батьків «чарівниця» мріє подарувати інтернатівським дітям. Змахуватиме тією паличкою з усіє сили.
– Ось так змахну, – старанно піднімає вгору й опускає рученята. – Сильно-пресильно.
Хто зна, від кого дівчинка почула те слово «інтернетівським», але вимовляє його чітко. Про мрію Софійки знають не тільки тато з мамою, але й дідусь із бабусею – Тамара й Олександр Куліші з села Вишеньки. Вони теж не розчаровують внучку, а плекають ті пагінчики милосердя й доброти, що проросли в дитячому сердечку.
Як свого часу Надія з братом, Софійка виростає в любові. Чи не тому ця «принцеса з Вишеньок» така жаліслива до діток, відкрита й весела. Мов промінчик сонця, дарує радість дітворі, з якою дружить у садочку, займається в студії вокалу чи виступає на сцені.
Охопити неосяжне
Юрист за фахом (здобула вищу освіту у столичному Європейському університеті), Надія захопилася журналістикою. Друкувалася в різних виданнях. Донедавна працювала прес-секретарем Деснянського басейнового управління водних ресурсів.
Навчання в Школі молодого журналіста додало впевненості, що ця професія вабить неспроста. Залюбки пише про спортивні змагання й про спорт загалом. Та й сама любить футбол і настільний теніс. Нерозлучна з фотоапаратом. А ще вправний водій і стрілок.
Вірші пише з дитинства, вірячи у велику силу поезії, мов у провідну зорю.
Мріє відродити напівзруйнований палац графа Петра Румянцева-Задунайського, збудований кілька століть тому в її рідних Вишеньках на Коропщині. Навіть ініціювала інтернет-проект «SOS майбутнє».
Одне слово, прагне охопити неосяжне й реалізувати всі плани-задуми, певною мірою полярні й не всім зрозумілі. Перемоги в різноманітних конкурсах додають ентузіазму.
– Завжди кажу друзям і знайомим: «Вірте у себе – це все, що вам треба!». Сама теж вірю, – говорить Надія. – Життя, мов колесо. Котиться і не зупиняється. Якщо ж зупиниться, знадобиться чимало зусиль, аби знову покотилося.
Вловлюю вже філософські мотиви, та не дивуюся, бо знаю Надію з підліткового віку – з часів навчання в Чернігівському педагогічному ліцеї для обдарованої сільської молоді. Вже тоді вона писала вірші, пробувала себе в журналістиці, перемагала у всіляких олімпіадах.
«Життя прожити – для когось п’ять ремонтів, для когось – три квартири» – напише в одному з віршів. Для неї і вже й для донечки життя – це дарувати людям радість.
Ольга ЧЕРНЯКОВА