Біда не зламала, а об'єднала
Матері оплакують синів, дружини – чоловіків, діти – батьків. Рани глибокі й пекучі. Невигойний біль ятрить серця й душі. Аби якось пережити біду, аби з часом не забувся подвиг полеглих і не стерлися імена відважних оборонців, родини загиблих горнуться одна до одної, об’єднуються в громадські організації, спільно розв’язують нагальні справи.
Гуртом їм легше допомагати і підтримувати самотніх матерів, які втратили єдиного сина, чи стареньких батьків, котрих непоправна втрата притисла до землі. Розділене горе, як кажуть в народі, вже півгоря.
Один із таких дієвих та потужних осередків – «Єдина родина Чернігівщини», що опікується понад сотнею сімей загиблих захисників України. Очолює його батько майора Андрія Шанського Микола Миколайович, полковник у відставці. Пліч-о-пліч з чоловіком у громадській діяльності і Раїса Олександрівна.
Відокремлене відділення цієї громадської організації діє і в селищі Десна Козелецького району, де живуть сім’ї трьох героїв моєї розповіді.
Біль, що обпікає душі батьків, дружин і сестер, не витісняють роки, він нікуди не зникає і не стихає. У словниках бракує слів, аби передати глибину їхньої печалі. Та рідня загиблих вчиться жити і відстоювати свої права, виховує діток і онуків, бореться з черствістю та бюрократією. «Біда їх не зламала. Біда їх об'єднала».
«Пам'ятайте не тільки мої справи, а й мою душу…»
На будівлі Чернігівської загальноосвітньої спеціалізованої школи №12, де навчався капітан Національної гвардії України Андрій Шанський, встановлено меморіальну дошку. Окрім коротенької біографії героя, викарбувані проникливі слова: «Я хочу, щоб ви пам’ятали не тільки мої справи, а й мою душу». Чернігівці пам’ятають і вшановують.
Капітан Шанський загинув 5 вересня 2014 року на Донеччині, поблизу селища Тельманове – за 8 кілометрів від села Гранітного, де 35 літ тому народився. На малій батьківщині і поліг у нерівному бою.
Син кадрового військового, Андрій спершу обрав собі мирну професію лісівника. Працюючи єгерем, посадив не один гектар лісу, що нині буяє і збагачує українську землю. На жаль, новеньку форму інженера лісового господарства він уже ніколи не одягне. Хоча після служби мріяв повернутися до лісництва.
– Наш Андрій жив з Україною в серці. Ми це завжди відчували, – говорить Раїса Шанська. – Ця велика любов передалась і мені. Коли він перебував у миротворчій місії ООН у Косово, гордився, що представляє Україну – одну з 14 держав. «Мамо, не забувай, ми – українці!», – ці синові слова змусили мене задуматися, пробудили патріотизм.
Миротворець (нагороджений медаллю ООН «На службі миру»), професійний військовий (більше десяти років прослужив в окремій бригаді спеціального призначення внутрішніх військ МВСУ «Барс»), Андрій Шанський не міг бути осторонь, коли Вітчизна опинилася в небезпеці. Старший офіцер відділення організації служби з охорони порядку – такими були службові обов’язки офіцера в зоні АТО.
За офіційними даними, 5 вересня колона авто- і бронетехніки Національної гвардії, що рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, несподівано потрапила в засідку. У нерівному бою із супротивником капітан Шанський отримав тяжкі осколкові поранення несумісні з життям». Загинув, прикриваючи бойових побратимів.
На могилі Андрія в Чернігові встановлено пам’ятник. Біля дому батьки посадили калину – символ синівської любові до України. Всю свою енергію, всі сили осиротіле подружжя Шанських тепер віддає благородній справі – соціальному захисту родин загиблих та увіковіченню пам'яті героїв.
Загинув, рятуючи життя побратимів
Прапорщик Володимир Женжеруха, інструктор з водіння 300-го навчального танкового полку, загинув 1 вересня 2014 року під час розвідки в Луганській області.
В офіційних документах прочитаю, що «при відході з Георгіївки та проведенні рекогносцировки маршруту відходу від вогневих позицій прапорщик Женжеруха потрапив під мінометний обстріл. Рятуючи життя своїх бойових товаришів, він проявив мужність, професіоналізм, героїзм та відвагу. Проте сам не зміг покинути місце мінометного обстрілу та героїчно загинув. Прізвище прапорщика занесено до Книги Пошани частини».
Він наш – чернігівський: родом із села Юріївка Талалаївського району. Похований у селищі Десна, де служив і де зростають дві донечки-красуні. З Настею і Надійкою спілкуватимуся опісля концерту в місцевому Будинку офіцерів.
Сестрички зізнаються, що згадують татуся живим. Хоронили Володимира Женжеруху в закритій домовині – і мертвого доньки його не бачили. Думати про живого татуся дівчатам легше.
– Коли дуже засумуємо, переглядаємо фото і відео із сімейних свят, з відпочинку, з днів народження, – розказує старша Анастасія. – Нам тата дуже не вистачає. Він для нас живий.
Одинадцятикласниця Анастасія Женжеруха мріє стати психологом і допомагати людям. Семикласниця Надія ще не визначилася з вибором професії. Поки що гарно вчиться і дарує жителям селища свої пісні: у неї чудовий голос, вона вільно тримається на сцені (виступає з першого класу) і дуже артистична. Співає так, що серце завмирає. Особливо бентежні її «Маки».
Настя була учасницею композиції «Молитва», створеної колективом «Імпульс». Юні артисти зуміли відтворити почуття любові й печалі. Як у житті: журба і радість крокують поруч.
Доньки знають про подвиг батька, пишаються ним і сумують, і не хочуть вірити у його смерть. Мені близькі й зрозумілі їхні почуття.
Подружжя Олійників було найщасливішою парою
Анастасія Олійник залишалася вдовою у 23. Народила сина вже після загибелі Анатолія. Назвала хлопчика на честь тата. Тепер на планеті живе Анатолій Анатолійович третій (у родині Олійників це ім’я – як спадщина).
– Я була справді замужем – тобто за мужем, за справжнім чоловіком – чесним, сміливим, справедливим і надзвичайно добрим, – Настя з гордістю розповідає про чоловіка. – Він став справжнім, а не названим татом моїй донечці Арині. Толя не міг ховатися за чужими спинами. Він нічого не боявся. Захищав нас, своїх батьків і сестричок. В АТО він постарів років на 20 і геть посивів. В очах – біль, страх, ненависть. На фото – ніби зовсім інша людина.
Любов до України, за словами тестя, голови Деснянської спілки ветеранів Афганістану і учасників АТО Сергія Лічка, найбільша “провина” загиблого Анатолія. Він був великим правдолюбом, хотів усе встигнути, поспішав жити, ніби боявся чогось не встигнути.
– Звістку про смерть Анатолія я отримав під Волновахою 17 листопада 2014 року. І я, і обидва мої зяті захищали Україну в зоні АТО. То вже друга моя війна, перша – Афганістан, – розповідає Сергій Степанович. – Толя мріяв стати військовим юристом. Навчався в Херсонському державному університеті. Та після другого курсу пішов служити за контрактом. Спершу не повірив, що Толя загинув. Сподівався, що то якась помилка. Він був мені як рідний син.
Із документального фільму дізнаюся, що Анатолій Олійник народився на світ богатирем – справжнім Гераклом, як говорили медики. У пологовому будинку був найміцнішим немовлям. Ріс спортивним і відчайдушним хлопцем. «Толюша» – так називали його рідні, однокласники і друзі. Так називала його дружина, а тепер кличе сина.
За словами Анастасії, чоловік мріяв написати про пережите й побачене книгу спогадів. Правдиву розповідь про війну. Життєлюб, філософ, оптиміст, людина обов’язку і честі, він загинув у 22 роки, так і не пригорнувши до серця синочка.
Молодший сержант Анатолій Олійник проходив службу як водій автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення ротної тактичної групи. Загинув у бою на Донеччині, поблизу села Орлово-Іванівка Шахтарського району «під час поїздки за загиблими військовослужбовцями. Автомобіль, в якому перебував Анатолій, підірвався на протитанковому радіокерованому фугасі».
Богданко Савченко татуся не знатиме
Олеся Савченко ледве стримує свого непосиду: Богданко тягнеться рученятами до експонатів виставки «Блокпост пам'яті», розгорнутої в будинку офіцерів. Нібито хлоп’я справді щось відчуває: тягне дитину, немов магнітом, до скляних вітрин.
– Була на сьомому місяці вагітності, коли Юра загинув під Дебальцево, – розповіла Олеся при зустрічі. – Тільки два роки прожила у заміжжі. Синові вже два з половиною. Юрі не судилося його побачити, – тамує в голосі сум-печаль.
Молода вдова тепер живе у Десні зі своїми батьками – гуртом легше ростити і виховувати дитину. Тато з мамою стали їй надійною опорою у горі.
Старший сержант Юрій Савченко родом із Великої Загорівки Борзнянського району. Служив інструктором навчального центру. В АТО брав участь як стрілець механізованого взводу механізованої роти у липні – серпні 2014 року. 31 серпня «потрапив під інтенсивний обстріл противника під час перебування на бойовому чергуванні в дозорі. За особисту мужність та героїзм, стійкість та рішучість, виявлені при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня».
Підростає його маленька копія – мамина радість і втіха.
Святі душі в почесній варті Бога
Мати Анатолія Олійника – Алла Петрівна – по смерті сина ще протягом трьох місяців щовечора ходила на дорогу та вдивлялася крізь сльози в далечінь. Хоча й провели його в останню дорогу усією Антонівкою (боєць родом із Херсонщини), хоча й сама кинула землю на віко домовини, та так хотілося вірити в чудо. Здавалося, що ось пролунає дзвоник, і її любий Толюша мовить звичне: «Мамулечко, все буде добре».
Материнське серце, що німіло від болю й печалі, протестувало і не могло змиритися з непоправною втратою. Можливо тому, що вранці, в день загибелі, вона ще чула найдорожчий голос, а ввечері надійшла сумна звістка – Анатолій відійшов у вічність. Таким юним! Вона і тепер пильно вдивляється в обличчя захисників на телеекрані, у фільмах, в кожному з них бачачи свою кровинку.
Усі названі полеглі на полі бою посмертно удостоєні ордену «За мужність», Андрієві Шанському присвоєно ще і звання майора.
Пафосно кажучи, герої – нині Ангели світла на небесах, у Божій варті. Майстрині «Єдиної родини Чернігівщині» роблять обереги – білі ангели, вручають їх захисникам – як материнське благословення повертатися живими.
Раїса Олександрівна Шанська мимоволі каже, що син, вирушаючи в АТО, не сказав батькам правди. Відбув у пекло без материнського оберегу. І не вцілів. Нині вони вболівають за чужих дітей як за власних.
Писала ці рядки зі сльозами (і не один день). Пройнялася наскрізь тою великою материнською печаллю. На відстані душі й серця спілкувалася з ріднею загиблих. А на думку спливали слова давньогрецького мудреця Вергілія: «Не піддавайся нещастю, але йди йому назустріч з подвійною мужністю». Родини не піддаються.
На сході країни гине квіт нації, найдостойніші і наймужніші. На передовій, помирають від ран у госпіталях і дорогою до лікарень. Контузії й тяжкі недуги мордують вже у домівках. Кожна родина живе єдиним запитанням: «Коли скінчиться ця клята війна?». Серце кожної матері сповнене тривогою і страхом за своїх дітей.
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора, Віктора Кошмала і з Книги пам'яті.