- Вот сейчас для меня наступают дни памяти! Война - боль живых! Никогда не представляла, что наше поколение будет опять знать всю боль и кровь войны. Вспомните своих погибших дедушек, прадедушек, возможно женщин своего рода… Памяните!

Праздновать? Мой дед Микола, давал всем своим внукам играться в свои медальки, не очень то и ценил, кажется так и раздал как подарки. НИКОГДА, как мы не приставали, ничего не хотел рассказывать, говорил: йдіть лучше кіно дивитесь!

Через столько лет, мы нашли в архиве описание его подвига-сапера с присвоением ордена. И каждый год я вчитываюсь в эти рукописные расплывшиеся строки…Память соединяет поколения! А завтра я поеду к маме и в который раз буду ее спрашивать, как они лежали в поле во время наступления на Киев, как была заминирована их хата и как румынский офицер подкармливал их в голодную оккупацию. Боль войны…, - написала волонтерка Ірина Тімофєєва.

- Мой отец - Виниченко Михаил Федорович, воевал с 1943 по 1945год (Ленинградский фронт). Фотография слева - Пулково, Ленинградская обл, 1945г. Награжден медалями: “За оборону Ленинграда”, “За победу над фашистской Германией”, орденом Отечественной войны. Сейчас бы ему был 91 год…. Помню! Горжусь! Не забуду, - написав на своїй сторінці у Фейсбук політолог Віктор Вініченко.

- Взимку, десь у середині-кінці 90-х минулого століття, вимикали світло. Тож довгими вечорами вся моя родина збиралася в одній кімнаті біля грубки і розважала себе розмовами та гарбузовим насінням.

Тоді я дізналася, як познайомилися мої батьки, що маю циганське коріння…і, що завдяки цьому “наїдку” є я…

Катерину Григорівну Бабенко (мою прабабусю) війна застала з маленькою донечкою на руках. Завдання номер один - вберегти її, вберегти себе для неї. Тікала, ховалася, рила окопи ворогу…віддавала майже все їстівне своїй крихітці.

Та настав той момент, коли і того не стало…У відчаї, шукаючи хоч щось, осмілилася обізватися до окупанта… Будь, що буде… Повні очі сліз і благання…Аж тут їй протягують окраєць хліба і жменю гарбузового насіння… Наступного дня вона мала їжу і для себе, і для дитини… Звичайні люди часто стають заручниками обставин…Втім будь-коли можна залишатися Людиною,- написала Наталія Іващенко.

- День памяти и примирения. Моя прабабушка Мария Сергеевна прожила более 90 лет, пройдя две голодовки и одну войну. Когда началась война, ей было 20 лет, она работала на Черниговском спиртзаводе, но в один прекрасный день коллектив почему-то начали учить оказывать первую медицинскую помощь.

Работники завода заподозрили что-то неладное, а скорее их погрузили в медицинский вагончик и отправили на прифронтовую линию. Говорить про медобразование или хотя бы специальную подготовку не приходилось. Сложно сказать видела ли она войну, но уверяю, что она видела ее последствия. Круглыми сутками эти люди оказывали помощь в своем вагончике. Но однажды… вагончик попал под обстрел.

Когда что-то большое попало в так называемый медпункт, выбежать из него успели не все. Лежачие погибли внутри. Среди тех, кто мог убежать, успели не все. Жизнь некоторых оборвалась в тамбуре или на окне вагончика. Чудом спаслась моя прабабушка. Вспоминая это, она всегда плакала, но старалась держаться. С годами слез становилось все меньше. Боль войны сменялась улыбками детей, внуков, правнуков… Каждое поколение было на голову образованнее и счастливее предыдущего.

Мне казалось, что День памяти и примирения она бы поняла правильно. Что бы там не придумывали противники этого новшества. Но я не могу предположить, что бы она почувствовала, если бы узнала, что ее внуки не просто живут во врем гибридной войны, а и воюют на фронте. Не знаю какие были бы ее мысли, если бы она узнала, что ее правнуки уезжают на заработки за границу… Не знаю, что она сказала бы мне за то этот пост…

Просто мы должны помнить тех, без кого не было бы нас, - написала на своїй сторінці у Фейсбук журналістка Юлія Ковтун.

- Сьогодні, як і багато років поспіль, привітав дорогу для мене людину - одного з останніх ветеранів тієї жахливої війни та найстарішого водія України - Грищинського Анатолія Олександровича, якому за тиждень має стукнути 97. Це його свято! Серед найголовніших подій свого життя він найперше згадує кінець війни. В 2013 р. я організував студентам Ніжинського державного університету зустріч з цією людиною. На моє прохання, студентка Тетяна Грищенко записала його спогади, уривок з яких я публікую, - написав історик Євген Луняк.

- Я не знав свого діда по батьковій лінії. Його не пам'ятає навіть мій батько. Трохима Михайловича Назаренка після чергової спроби втечі з полону розстріляли німці, рідну матір спалили в клуні разом із більшістю селян. Батька виховували старший брат та сестри. Життя в ті часи важко назвати спокійним і ситим. Аби не вмерти з голоду доводилося тяжко працювати, але родина сиріт заледве зводила кінці з кінцями. Батько розповідав, що доводилося навіть мертву конину їсти. Народ переможець!!!

Свого діда по материнській лінії я не забуду ніколи. Чи зустріну на своєму життєвому шляху настільки чуйну і добру людину? Халько Григорій Кирилович був мобілізований до війська у віці 21 року. Воював на східному фронті з Квантунською армією, командував снайперським зводом. Єдиним його трофеєм з війни був чудернацький японський настільний годинник, який він особливо цінував і який я будучи у віці 5 років розбив.

Тоді я не розумів наскільки важливим він був для мого дідуся… Дід Гриша після демобілізації працював лісівником - висадив не один гектар лісу, а коли будував батькам хату, то купував дерево як і всі, на загальних умовах. Баба Марфа все бурчала, що хоча б дітям дерево взяв. Але Григорій Кирилович був незворушний.

Свій китель він одягав тільки до дня перемоги, бо знав її ціну. Мало розповідав щось про війну, але однозначно він, воїн радянської армії, поліщук, називав воїнів УПА борцями за Україну. Він воював за землю і рідний дім. Світлої пам'яті…, - написав Віталій Назаренко.