- Гуляючи містом, не можеш зосередитися на чомусь позитивному, бо зусібіч лунає лайка. Ні, ніхто не свариться. Просто лихослів'я ввійшло у звичний лексикон українців - і це страшний і незаперечний факт.
Коли, у який момент ми забули, що лихе слово породжує лихо навколо себе? Коли, у який момент ми перетворили свої роти на халяви, а душі - на помийні ями?
Думаю, що в той момент, коли в наше життя ввійшла московська мова, ми перебрали у своє мовлення огидне московське матюччя. Ми на рівні ДНК зруйнували свій український код, ми забули рідну мову, а це місце, щоб не пустувало, заповнила гидка московська лайка.
Яким же збоченим треба бути, щоб майже щомиті називати геніталії, розповідати про інтимний процес із матір'ю (прости, Господи) і через кожне слово звертатися до жінки легкої поведінки.
Хочу зазначити, що в українців ніколи не було лайки, пов'язаної із дітородними органами, бо це - табу. І лише дикуни можуть сто разів на день (а дехто й тисячі) про це молоти.
Українці лаялися вишукано, дотепно, якщо й траплялися масні слівця, то вони аж ніяк не зачіпали теми інтимного процесу, бо цей процес на двох, його на людях ні виконують, ні обговорюють.
Молода пара з візочком прогулюється у сквері, спілкується між собою суцільним матюччям. Запитання: які перші слова вимовить їхня дитина?
Двоє підлітків років 12 катаються на роликах. Окрім нецензурщини, інших слів не почуєте. Від кого вони їх перейняли, як не від батьків.
Напевно, мені не пасує таке писати, але до сердечного болю прикро все це мимоволі слухати.
Сьогодні зранку кілька п'яних чоловіків (якщо їх можна так назвати) у дворі мого будинку горланили нецензурщину так, що вікна тряслися. На весь багатоквартирний дім не знайшлося жодного чоловіка, який загрозив би цих крикунів, а в будинку чимало дітей, які все це слухали, а в тих дітей є тати… Таким чоловіком виявилася я :). Як не дивно, після мого зауваження п'янюги замовкли. Але я тепер знаю, що в моєму домі чоловіків немає, а якщо і є, то для них брудна лайка - явище звичне, на яке не слід зважати і яке спокійно можуть слухати їхні діти.
Знаю, що мій оцей крик душі нічого суттєво не змінить. Але якщо кожен із нас хоч одного лихомовця напоумить, то чистішим ставатиме і мова, і довкілля, - обурюється Ганна Арсенич-Баран.
