Як вулиця Льотна стала ще більш льотною
Одного дня власник гаража Микола Миколайович знайшов у поштовій скриньці текст на кшталт цього: «Здравствуйте, перезвоните, пожалуйста, очень хочу порисовать у вас на гараже». Відтак, на нещодавно перейменованій вулиці з’явився перший мурал в рамках проекту «До тебе твоє місто промовляє».
Малював Діма Адеріхо. Для проекту хлопець зробив два тематичні малюнки. На колишній Червоногвардійській, а нині Льотній – Леонід Каденюк, на колишній 50 років ВЛКС, тепер Козацькій, – козак.
– Козака малював на стіні дитячого центру, стіна підготовлена, пофарбована. А от за стінку для зображення Каденюка я сам домовлявся з власником гаража Миколаєм Миколайовичем, – вже пізніше розповідає Діма. Говорить хорошою російською.
Каже, що на питання, чи складно було малювати на першій стіні, важко відповісти без надмірних емоцій:
– Наші прекрасні жителі міста заклеюють оголошеннями все. Ця стінка гаража, яка виходить на вулицю, була заклеєна оголошеннями та всілякою дурницею. Я відшкрібав кожне оголошення, штукатурку, яка сипалася, потім шпаклював, ґрунтував тричі й лише опісля почав малювати.
Перший малюнок після кількох днів роботи Діма квапливо завершував під світлом ліхтарів о 9-ій вечора. Надокучливий доброзичливий чоловік напідпитку не залишав хлопця останні кілька годин, говорив до нього, розпитував перехожих, чи впізнають вони «Льоньку Каденюка». Діма не реагував.
– Тоді це була сукупність факторів. Я не їв цілий день, не встигав нічого, а з іншого боку, відчував ейфорію від того, що закінчив малюнок, а ще оцей надокучливий чоловік. Мене вивертало від емоцій. Як бішачок бігав. Мабуть, навчився абстрагуватися від людей. Я знаю, що для мене головне. Я маю певну мету і я від неї не відходжу, усе навколо тоді не має значення.
Він зібраний. Але гадає, що постійно зібрані люди в певний момент можуть проявити найбільшу знервованість.
– Бо ти намагаєшся, ти збираєшся, нерви в кулак, не даєш волю емоціям, а робота не виходить, скільки б зусиль не доклав. Тоді можливий спалах гніву. Можу викинути балон, кинути в стіну, бити стінку, – сміється Діма, ніби натякає, що перебільшує. – Після переконуюся в тому, що роздратованість – витрачання часу. Збираєшся й перероблюєш малюнок. Виходить втричі краще.
Перші графіті, воскові олівці та вирізки з газет
Нині малювання є професією. Починав же на хвилі хіп-хопу. Подумав: «О, круто, хочу бути таким же крутим, потрібно щось робити, бути крутим хіп-хопером». Так почав малювати графіті, «неестетичні» написи на парканах, пізніше – шрифти.
Перший малюнок зробив на стіні училища поруч з власним домом. Був з другом. Поки охоронець наздоганяв, хлопець шкрябав малюнок. Тоді біг. Тоді знову шкрябав.
– Перші свої малюнки на стіні малював не балонами, а восковими олівцями. Стояв і дряпав цим олівцем великий малюнок, серйозно. Ходили з хлопцями й купували у бабусь на ринку залишки емалі, а ще поряд нас були кинуті бочки, а в них чи смола, чи мазут, то ми його колупали, тоді купували бензин, розводили цю смолу-мазут й отримували чорну фарбу.
Про графіті дізнавався з журналу, ксерив білоруську чорно-білу газету про графіті, хіп-хоп, клеїв статті до зошитів. Зошити досі лежать.
Підлітком псував стінки. Усвідомлення того, де можна й не можна малювати, приходило з дорослішанням.
Як дитячий максималізм стає роботою
Малювання на стінах завершилося фактично з початком навчання в університеті. Почалася п’ятирічна перерва. Увесь час займало навчання, малювання ескізів, портретів.
– Почав займатися музикою, скейтбордингом, мені подобався такий трохи безладний спосіб життя. Але до університету ходив регулярно. А після пар біг кататися й грати. Можна подивитися мій диплом за 4-ий курс та 5-ий курс і зрозуміти, чим я займався.
На четвертому курсі: три, чотири, три, три, три, чотири… А п’ятий курс уже чиста спеціальність, тобто малювання: відмінно, відмінно, відмінно.
– Я закінчую універ, теба щось робити. Зав’язую з музикою, зі скейтом, починаю малювати, дуже багато малювати. Продаю ударну установку. У мене була дуже крута ударна установка на той час. На всі гроші купую фарбу, а це багато було грошей і багато фарби. Усе – шлях обраний. Почався розпис інтер’єрів, поволі став рівно дихати до графіті. А потім зайшов на якийсь графіті-форум, там було написано про те, що в Чернігові графіті померло. І я заради тренування поїхав помалювати під київський міст. Це були зображення дівчат. Фото цих малюнків потрапили в мережу…
Побути самому й подихати фарбою
– Останнім часом я почав отримувати набагато більше задоволення від того, коли малюю, ніж гуляю. Ось сидів ввечері вдома і думав: або сяду на всю ніч малювати те, що давно хотів, або йду з друзями в паб. Пішов у паб. Тоді вертаюся додому: мінус гроші, мінус час. Так, ти погуляв, пострибав, ніби й круто час провів, а тоді думаєш, що краще на ці гроші купити 5 балонів фарби й щось би з них зробити.
Не знає, як буде через рік. Поки подихати фарбою, побути одному й помалювати для нього цікавіше. Може засісти малювати на всю ніч. Вранці почувається добре: «А як можна себе почувати, якщо ти щось створив?»
Малюнок на вулиці Козацькій робив також не один день. Але більше до ночі не малював. У ті дні обірвалося квітневе тепло, впала температура.
Через вітер Діма перепитує, чи не замазав лице у фарбу.
– Найбільше боюся, що мене травмують. Руку зламають, пальці, зір втрачу. Це мій найбільший страх.
Щоб розфарбовувати верхню частину козака, Діма піднімає драбину й лізе під самий дах. Робив спробу малювати з даху, але це виявилося незручно.
Не варто грубих порівнянь: кожен працює у своєму стилі
Після того, як обидва малюнки були створені, у соціальних мережах розгорнулася дискусія. З’явилося багато дописів, у яких місцеві журналісти, письменники схвально відгукувалися про роботи Діми й негативно говорили про перший чернігівський мурал, створений бразильським художником Родріго Бранко. Козак, оце, мовляв, справжній український мурал.
– Це приємно, коли людям подобається твоя робота, так, мені це лестить, але не варто робити грубих порівнянь, що хтось кращий, а хтось гірший. Бо кожен працює у своєму стилі, кожен має свої можливості. Я просто радий, що малюнки з’являються.
Проектом Діма Адеріхо задоволений. Через кілька місяців оглядає малюнок на Льотній.
– Ідея проекту чудова. Бо як може не подобатися прикрашати місто. Тим паче малюнок тематичний, сам напрошувалося. Треба бути дивним, щоб не розуміти, що малюнок – це гарніше, ніж стіна, заклеєна оголошеннями. Власник стіни спочатку скептично поставився до ідеї. Тоді я показав ескізи і йому сподобалося. Він пишається, що на його стіні зображений Каденюк. Чоловік, до речі, з ним особисто знайомий.
Віра КУРИКО