Прозу дівчини високо оцінюють маститі майстри слова. Софійка, без сумніву, талановита й обдарована дитина – її образки та новели бентежать серця читачів різного віку. Авторка ж мріє стати письменницею та ілюстратором книжок.
Талісман дитинства
Уперше твори школярки із Сядриного – «Лялька» і «Рожеві окуляри» – я прочитала торік в альманасі «Литаври». Два невеликі за обсягом образки викликали хвилю почуттів – подив, захоплення, радість і сум.
Юне дівча писало так по-дорослому, ніби особисто пережило купу прикрощів і житейських негараздів. Коли б не була знайома з її татом – журналістом Віктором Татариним, подумала б, що дитинство авторки й справді гірке і безпросвітне.
Її «Лялька» повернула спогадами в моє дитинство, коли із клаптиків тканини й собі шила лялечки. Інших іграшок у нашій багатодітній родині не було. Маленькі лялечки вельми тішили. Їх скрізь носили в кишенях сільські дітлахи. Бавилися, обмінювалися, дарували одна одній.
Софійчина ж лялька – талісман, що ненароком завдає Зіні прикрощів.
«Кому потрібна дівчинка, яка любить ляльку. Ляльку, яку зробила сама собі в подарунок на п'ятиріччя. Шматок тканини, забитий білою ватою. Замість волосся – бабусині нитки для в'язання. Замість очей – два різні ґудзики. І спогади… Саме тому я не віддала її на розпродаж. Саме тому я не викинула її в смітник під час генерального прибирання. Саме тому… Багато перечислювати. Навіть зараз рука не піднімається викинути її…».
Софія пише про іграшку, мов про живе створіння. «Вона завжди була моїм талісманом. Хоча я ніколи не думала над її іменем. Не збиралася шити їй хлопця. Навіть не задумувалась про біографію. Я не гралася з нею. Не пила чай, як інші дівчата. Я просто носила її скрізь і всюди. Завжди. Я досі пам'ятаю, як завдяки їй зникли кошмари і безсоння…».
Але в день повноліття лялька зненацька випала з сумки дівчини на дискотеці. Хвиля посмішок, кепкування і сміх тих, кого Зіна вважала своїми друзями. Розчарування, сльози і зневіра.
«Тепер всі сміються… Я вже сама, але в голові досі звучить той сміх. Злий. Потворний. Важко повірити, що той сміх належить моїм друзям. Точніше… Минулим друзям…».
Авторка тонко передає настрій героїні. Читаючи, відчуваєш гіркоту розчарування. Алегоричний образ ляльки, яка теж по-різному посміхалася, сприймається неоднозначно. Читач розмірковує, домислює і «дописує» фінал по-своєму.
Житейські реалії
«Рожеві окуляри» печальніші за «Ляльку». Асоціальні родини, душевно травмовані діти, жорстокість п'яних батьків, жебракування безрукої сирітки – спектр соціальних проблем, сконцентрованих в одному далеко не дитячому творі. Діти розплачуються за гріхи дорослих.
У часописі «Літературний Чернігів» цьогоріч побачили світ Софіїні образки «Що сниться котам?», «Так треба» і «Дурненька».
«Кіт. Це миле створіння любить багато людей. Якщо в жінки не вийшло з коханням, то вона заводить собі кота… Або два… Або три… Або навіть пять… А може, і десяток… Це залежить від її бюджету. Але чому?», – запитує авторка і відповідає на своє ж запитання.
Відповідає оригінально, повчально і неочікувано. Треба читати прозу талановитої школярки, аби дізнатися «чому?». Я вже знаю, і в бешкетливій Пантері впізнаю манери своєї киці.
Проза Софії Татарин, попри юний вік авторки, – філософська і доросла. Тато і старший брат Ігор, студент Львівського національного університету ім. І. Франка, неабияк пишаються нею. Ігор закоханий у фентезі, а Софія пише про реальність.
«Життя, як історія. Іноді вона закінчується сама собою. А іноді автор просто хоче викинути її в прірву. Забути…», – читаю в «Дурненькій».
Пише дівчина майстерно і подекуди… страшнувато. Мене написане збентежило й схвилювало. Очевидно, спалахне з часом яскрава зірочка на літературному небосхилі.
Ольга ЧЕРНЯКОВА