Зі страшної й кровопролитної Другої світової війни він повернувся без лівої ноги, та інвалідність не вибила мужнього чоловіка зі строю – трудився він так же відважно, як і воював. До бойових нагород додадуться трудові. У селі Тупичів, що в Городнянському районі, орденоносця шанують як колишнього керівника місцевого колгоспу.
Подвиг «лісового вовка»
Спливли десятиліття, та спогади донині бентежать серце ветерана й тривожать сни, нагадуючи про запеклі бої з фашистами. Олексій Миколайович був розвідником мало не з перших днів війни. 13 червня 1941 року закінчив училище, за кілька днів у званні лейтенанта прибув на військову службу до Слуцька, що в Білорусі, а 22 червня почалася війна.
При зустрічі він розповість про бойову операцію в горах Північного Кавказу, за яку удостоївся ордена Червоного Прапора.
Загін Олексія Смирнова проник у район потужної ворожої станції авіаційного наведення на горі Гунай під Туапсе. То були «очі й вуха» фашистських асів, які несподівано й нахабно завдавали ударів радянським військам. Розвідники не лише стрімко й зненацька захоплять і знищать базу, але й візьмуть у полон цінного «язика», прихоплять радіоапаратуру та три папки з секретними документами. Як результат – кілька днів ворожа авіація бездіяла.
Десятки героїчних вилазок у тил ворога здійснено Олексієм Миколайовичем. Навесні сорок третього його тяжко поранило. Лікарі ампутували ногу. Капітану Смирнову тоді було лише двадцять два роки…
Розвідник Семен Шпортюк, його бойовий побратим, напише спогади «Лесной волк»и его диверсанты». Ось фрагмент документальної розповіді: «В районе станиц Абхасская и Кутаисская отряд А. Смирнова работал 10 суток… и провел немало операций по уничтожению живой силы и техники врага, не давая ему покоя ни днем, ни ночью. По проселкам враг перестал двигаться, а по центральной дороге автоколонны и обозы шли только в сопровождении танков и пехоты. Но и нам приходилось туго, отдыхали лишь по нескольку часов в сутки.
Утром вернулись на базу. Смирнов поехал в штаб армии докладывать о проделанной работе, повез целую плащ-палатку фашистских документов… Часа через два – три наш командир вернулся из штаба и сообщил, что сегодня в ночь выходим на новое задание.
Вечером того же дня отряд из 40 бойцов двинулся в путь. Тихо, без малейшего шума в ночной темноте перешли мы линию фронта. Впереди шагал наш «лесной волк» – капитан А. Смирнов. Непроглядная тьма и мертвая тишина действовали удручающе. На каждом шагу смотри в оба: можно напороться на засаду врага, часового или какое-нибудь боевое охранение. А «волк» наш изредка на мгновение останавливался, молчал, потом снова шагал вперед, все ближе к орудийным выстрелам немцев. Когда они стали совсем рядом, командир сделал привал, приказал не курить, громко не разговаривать, только слушать темень ночи. Полчаса отдохнув, двинулись дальше. Медленно продирались сквозь кавказские заросли колючих кустарников, царапая себе лица, руки. Командир все шел вперед…».
Розвідники зірвали наступ фашистської дивізії (бо «вполювали» її командира) в напрямку Туапсе.
Смертельні поєдинки з ворогом, щоденний ризик і неймовірна напруга фронтових буднів загартувала Олексія Смирнова. Війна навчила його дорожити кожною дниною, не нарікати і не жалітися, які б випробування не посилала доля.
Трудові рубежі
Після демобілізації фронтовик працював військовим комісаром на Кубані, готуючи кадри для фронту. З часом обіймав таку ж посаду на Чернігівщині. Був заступником голови Тупичівського райвиконкому.
Протягом 20 років очолював місцевий колгосп імені Фрунзе. За його керівництва із відсталого він став господарством високої культури землеробства (оброблялося понад 3 тисячі гектарів орних земель). Тут діяла обласна школа передового досвіду з вирощування картоплі. Колгосп мав щорічно понад 4 мільйони чистого прибутку. Було збудовано тваринницький комплекс на три тисячі голів ВРХ.
Виросли новобудови – школа, дільнична лікарня, дитячий садок, будинок культури. За сумлінну працю Олексія Смирнова нагородили орденом Леніна, 49 колгоспників – орденами й медалями. До радянських нагород сьогодні ставляться по-різному, але трудову звитягу не можна ні знехтувати, ні знецінити, не залежно від політичних віянь.
Спогади тривожать сни
Ще з часу навчання в Смоленському піхотному училищі він навчився виходити переможцем у поєдинку з труднощами-перешкодами, тримати емоції в кулаці. Бойові ордени – Леніна, Червоного Прапора, Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня – свідчать про відвагу й звитягу командира розвідувально-диверсійних загонів 56-ї армії. Сила волі й незламний характер допомагають в повсякденні.
Після того, як померла дружина, доньки неабияк потерпали за батька, просили переїхати жити до них. Олексій Миколайович відмовився: ніколи й нікому не був тягарем. З Наталею Бойко доля звела їх у військовому госпіталі. Фронтова медсестра стала вірною супутницею опісля його тяжкого поранення. Разом вони прожили майже півстоліття. З теплотою, любов’ю і вдячністю він згадує дружину.
Журналістські шляхи не раз приводили мене до Тупичева. Фронтовик завше із добрим гумором розповідав про своє життя-буття. Господарював із помічниками: пес Цезар якщо когось і впускав у дім, заповзятим гавканням повідомляючи про гостя, то з хати вже не випускав, кицька відлякувала мишей, а бджоли гули у вуликах, змушуючи ветерана прокидатися зранку.
Літа беруть своє, підводить здоров'я, та ветеран не задається. Щороку стрічає 9 травня як особливий день, найважливіше свято.
За словами Тупичівського сільського голови Лариси Шовкової, цьогоріч до пам’ятника загиблим односельчанам на традиційну солдатську кашу прийде лишень четверо фронтовиків – Олексій Смирнов, Микола Аніщенко, Микола Киричок і Микола Аніщенко. Решта, на жаль, відійшли у кращі світи.
Вклонімося кожному ветеранові, зігріймо теплом душі і подякуймо за мужність і відвагу.
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора та з архіву ветерана