Вимушений переїзд із Донецька на Чернігівщину з двома неповнолітніми дітьми, розлучення з чоловіком, пошуки роботи і житла неабияк загартували Галину. Вона не розгубилась і зуміла почати все з нуля, адаптувалась у складних побутових умовах, навчилася ігнорувати дрібниці й зосереджуватися на важливому. Авторитет серед колег і сіверян, відзнаки у міжнародних творчих конкурсах, десятки рейтингових теле- і радіопередач, готовність до несподіванок і змін, вступ до Національної спілки журналістів України – нові якості, здобутки й нові рубежі. Чи, як каже моя героїня, маленькі цеглинки до фундаменту самоствердження.
Сила материнської любові
У чужому, винайнятому, житлі на околиці міста Галина спершу здригалася від кожного різкого звуку, стуку гілок дерев у віконну шибку, скрипіння металевої хвіртки. Ночами їй снилося, як біжать вони з донькою і сином до підвалу, аби пересидіти обстріли та сховатися від куль і снарядів. Біжать і не встигають…
Дев’ятилітній Вова досі пам’ятає ті жахіття. Торік у школі напередодні Дня примирення на широкому екрані демонстрували художній фільм про Другу світову війну. Хлопчина не зміг дивитися: розплакався, закрив обличчя руками і вибіг із класу. Дитині здалося, що фашисти ось-ось «зійдуть» з екрану і вб’ють його (страх міцно вкорінився у свідомості).
Донечці Варі пощастило: трирічне дівча не сповна збагнуло реальність – і пам'ять, мов чистий аркуш.
Галина частенько просиналася в сльозах і кидалася до дітей, аби пересвідчитися, що вони ось тут – поряд, живі-здорові. Обоє неушкоджені. Злегенька торкалася голівок, цілувала і поправляла ковдру.
Особливо тривожилась, коли син із донькою залишалися в бабусі й дідуся в селі Костобобрів, що в Семенівському районі, де вона народилася й зростала. Хотілося, щоб кожної миті діти були на очах.
{jb_brownbox}– Страх за Вову й Варю полонив мене звідтоді, коли прочитала про трагедію, що сталася в Горлівці. Під час обстрілу, аби вберегти діток, мати заховала їх у ванні. Та на лихо снаряд влучив саме туди – і всі троє водночасі загинули, – розповідала Галина при зустрічі. – Загибель цих діток роз’ятрила серце. Тривога, неспокій і страх паралізовували волю, робили безпомічною. Ночами не могла зімкнути очей. Клала дітей спати в різних кімнатах – і ходила від доньки до сина. Приляжу натрошки біля Варі, а тоді – біля сина. Думала, що якщо, не дай Бог, влучить у дім снаряд, бодай одній дитині пощастить вціліти.{/jb_brownbox}
Від таких думок, як довірливо зізналася, можна було тихо збожеволіти.
{jb_brownbox}– Снаряди постійно літали над будинком. Вдень цей гуркіт видавався не таким небезпечним – відволікали господарські клопоти. Звечора ж стрілянина наростала – все гуло і гриміло, – згадує жінка. – Зрозуміла: треба діяти – інакше з глузду з'їду.{/jb_brownbox}
Панічна тривога за дітей і змусили Галину Башту збиратися в дорогу, полишити все і повернутися на рідну Чернігівщину, до батьків, до рідні. Взяла з собою документи, трохи вбрання і продуктів для дітей. Лякали блок-пости, непокоїла невідомість, але материнська любов переважила сумніви.
З квітня 2015 року живе й трудиться в Новгороді-Сіверському. Син – вже третьокласник, донька ходить у дитсадок.
Моя співрозмовниця впевнена, що за будь-якої ситуації треба працювати, утримувати дітей, пускати коріння. Інакше вітри долі хитатимуть, мов стеблину-билину.
Рятівне коло
Їдучи з Донецька, Галина не сподівалася на підтримку держави чи соціальні програми, розраховувала тільки на себе, на власні сили і вміння. Ще загодя шукала роботу, вивчала вакансії, аналізувала ринок праці в Чернігівській області.
{jb_brownbox}– За дипломом я – журналіст. Вищу освіту здобула в Донецькому національному університеті. Правда, за фахом не працювала жодного дня – з чоловіком мали приватний бізнес. Все крутилося довкола грошей. Знала, що доведеться працювати в колективі, вчитися заново, шукати свою нішу в професії, – Галя розповідала спокійно, але в голосі все ж вловлювала хвилювання. – Якось натрапила на оголошення про вакансії творчих працівників у Новгород-Сіверській телерадіокомпанії «Сіверська». Зателефонувала. Почуте від секретаря обнадійливе «Так, вакансії є» стало вирішальним. Наступного дня я вже збиралася в дорогу.{/jb_brownbox}
Посада редактора стала винагородою за пережите і стартом для нових можливостей, і стабільним (хоча й невисоким) заробітком. Галина поринула в роботу – спілкування з людьми, досі не відомий творчий процес, напруга буднів, підтримка і поради колег. Коли діти були в батьків, не рахувалася з часом, затримувалася в студії, шліфуючи передачі.
{jb_brownbox}– Зрозуміла, що вже тут, у Новгороді-Сіверському, творитиму своє подальше життя, що стаю патріотом цього славного і древнього міста, що повернення в Донецьк не буде. Завіса, як кажуть, закривається. Благополучне і заможне життя, налагоджений побут і достаток остаточно залишилися в минулому, – співрозмовниця згадувала й аналізувала. – Раніше моє життя було ніби в золотій клітці. Все оберталося навколо достатку. Коли ж опинилася в складній житейській ситуації, то нічого, окрім творчості, не втішало. Робила те, до чого прагла душа, що вміла і що дарувало велику насолоду. Відкривала себе саму, дивилася і на світ, і на людей іншими очима.{/jb_brownbox}
Радіопередача «Ген патріотизму», що розповідала про непересічну й незвичайну особистість, великого патріота України, євромайданівця і бійця АТО Миколу Рахманого, принесла журналістці перемогу в конкурсі «Кобзар єднає Україну» – за висвітлення національної ідеї.
{jb_brownbox}– Радість від цієї звістки була незрівняна ні з чим – ні з врожаями помідорів у приватних теплицях, ні з прибутками від реалізації товарів у крамниці, – стверджувала Галина. – Тільки улюблена робота окрилює, надихає і дарує впевненість.{/jb_brownbox}
За цією перемогою здобувала наступні.
«Калинові мости» визнання
Велика сила волі, милосердя й чуйність до чужого болю потребувалися Галині Башті й для телепередачі «Не судилося…», присвяченій загиблому в АТО капітану Валерію Бондаренку із села Попівки.
Цілий тиждень вони з Петром Щербаковим монтували-творили сюжет. Сльози заважали їй начитувати текст. Плакала і над долею свого героя – коротким, ніби спалах зірки, життям 24-літнього бойового офіцера, і над печаллю його матері, котра й донині не змирилася з непоправною втратою, і над сумом вдови Тетяни. Особливо ранили серце й душу журналіста слова маленької донечки героя Алінки, яка ніяк не збагне, чому святий Миколай може спуститися з небес на землю на санчатах, а її сильний і відважний татусь ні…
Телепередача пронизує кожного глядача наскрізь, бо це 20 хвилин великого болю і страждань.
{jb_brownbox}– Плакала заодне і над своєю долею. Мене мучило і допікало запитання: «Чому гинуть найдостойніші, найкращі?», – звіряла Галина думки-почуття. – Здається, що ті сльози змили і мої тривогу, печаль і жаль за минулим.{/jb_brownbox}
Згадана телепередача, надіслана торік на міжнародний фестиваль «Калинові мости», здобула одну з почесних відзнак. Поїздка Галини Башти до Польщі додала їй впевненості в собі. Вона зрозуміла, що знайшла своє друге «я», що безповоротно подаленіло її підприємництво, що праця задля власного добра не зробить людину такою щасливою.
Ми з Галею разом переглянемо «Не судилося…». Теж не можу стримати сліз, бо розповідь про Валерія Бондаренка торкається потаємних струн душі, вражає і болить. Відчувається, що творила сюжет людина небайдужа, «побита» й випробувана житейськими негараздами.
Здобуті в конкурсах і фестивалях дипломи залишилися в стінах «Сіверської», бо після чергової реорганізації телерадіокомпанії Галина Башта перейшла на іншу роботу. Нині обіймає посаду провідного спеціаліста відділу культури, туризму та з питань діяльності ЗМІ Новгород-Сіверської міської ради.
Як матір двох неповнолітніх дітей, вона не змогла б їздити у відрядження до сусідньої Сумської області (замість самостійної компанії створено лишень корпункт для двох регіонів).
{jb_brownbox}– Зміна місця роботи – не катастрофа, а чергова професійна сходинка, – переконана журналістка. – Коли життя змушує все покинути і стартувати з мінуса, то нова посада тільки маленька піщинка у вирі випробувань.{/jb_brownbox}
Кожному тепер радить не озиратися назад, не триматися за спогади й ілюзії, а до першої закладеної цеглинки у фундамент теперішнього додавати наступні. Вони міцно триматимуть і даватимуть силу.
{jb_brownbox}– Живучи у місті, що стає дедалі ріднішим, покликана щось робити для його слави, як би банально не звучало сказане. Розповідати і показувати, чим воно живе, що тут відбувається, що радує людей, – так окреслює Галина своє завдання.{/jb_brownbox}
Працюючи на телебаченні, журналістка, мабуть, тричі об’їздила всі села району. Тепер прославляє Новгород-Сіверський. Діти й робота – її, образно кажучи, два крила.
Руденька втіха
П’ятилітня Варя в день мого приїзду гостювала-щедрувала в Костобоброві. Та кілька разів телефонувала матусі, аби запитати про улюбленого котика Рижика.
Кошеня якось загубилося на міських вулицях і завдало дітям смутку. Галина писала оголошення, розклеюючи їх скрізь. Перепитувала знайомих і сусідів. Вова докоряв, що випустила тваринку з хати (кошенятам, як і малим дітям, не можна все дозволяти).
Радості не було меж, коли пропажа знайшлася: утрьох улюбленця мили-купали, чистили й обнімали.
– Мамочко, подивися, молю тебе, чи Рижик вдома, – благав жалісливий голосочок у слухавці, і Галина втішала донечку.
Той руденький улюбленець топтався й по мені. Без перебільшення, це господар у хаті, розрада й втіха, що об’єднує і додає настрою всій сімейці.
Мимоволі відчувала, що колишня материнська тривога і страх відступили, що і в чужій прохолодній хаті вони щасливі – мати і діти. Що, окрім фундаментальних цеглинок впевненості, вже є у них і особлива точка дотику – руденький подарунок долі з мирного та спокійного буття. Нехай поки що і в чужих стінах.
Ольга ЧЕРНЯКОВА