Цей престижний на Придесенні конкурс постійно проводиться з 1999 року. З того часу у ньому взяли участь більше п’яти тисяч літераторів віком від п’яти до 35 років. Багатьом з них вдалося здобути всеукраїнське та міжнародне визнання та стати професійними письменниками.

Женя вразила журі конкурсу неоднозначністю та різнобарвністю своїх творів. Першого свого віршика “Кіт-воркіт” вона написала, навчаючись ще в другому класі:

Кіт-воркіт на стіл заліз,

От він сало там погриз,

На підлозі вже сметана,

Сир свіженький в роті тане.

Мама на порозі: “Ах!”

Мазунця ж і слід прочах…

Писала, каже, тоді, коли прилітала муза: і в шкільні роки (Корюківську гімназію закінчила в 2012-му), і в студентські (з 2012-го по 2016-й навчалася у Київському Національному університеті культури і мистецтв на фахівця у сфері зв’язків з громадськістю і реклами).

– Захоплююсь дизайном, фотографією та поезією, – зізналася під час спілкування. – Сказати, що пишу вірші, не можу, адже, скоріше за все, це вони «пишуть» мене. Буває, що пишу від чоловічого імені, а буває, що подаю і два погляди – чоловічий та жіночий.

Наразі Євгенія працює в Києві в мережі квест-кімнат Escape Quest SMM-менеджером. Великі метушливі міста їй не подобаються, а любить, каже, своїх рідних, черешні та ромашки.

– Те, що стала лауреатом літературного конкурсу «Золоте перо», для мене несподіванка, – щиро посміхається. – Одного холодного осіннього дня я прийшла на роботу. За вікном була злива і тому я не мала гарного настрою. Але зайшовши до соціальних мереж, побачила повідомлення-вітання від знайомого і таким чином дізналася про свою перемогу в літературному конкурсі. Ця новина мене дуже здивувала, адже я не відправляла на нього своїх робіт. Як виявилося пізніше, це зробив журналіст і громадський діяч з Корюківки Андрій Навродський, який завжди (як я пригадую) цікавився літературою та різноманітними культурними заходами. Звісно, мені дуже приємно, що так чудово склалася доля і мою поезію так високо оцінили.

Ще Женя додала, що за цією маленькою перемогою стоять великі люди, які мають відношення до неї і до її творчості. Це, перш за все, її батьки, які змалечку прищеплювали любов до прекрасного, та коханий, який вже давно став для дівчини своєрідною музою. Також особливе місце в цьому невеличкому списку посідає Віра Мірошниченко – керівник літературної студії “Дивослово”, що діє в Корюківській гімназії. Адже вона була її першим літературним наставником. Серед цих людей – і члени молодіжної організації “Аьтернатива”, які неодноразово підтримували творчі починання, та Людмила Бабич, яка організовувала літературні зустрічі.

– Мабуть, багато хто з молоді, яка зараз читає цю статтю, думає, що простий конкурс – це не привід для таких багатослівних подяк. Але я вважаю, що коли є гарний привід сказати хорошим людям “спасибі”, то ним обов’язково потрібно скористатися. Закінчити хотілося б словами Ліни Костенко: “Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”, – каже переможниця конкурсу.

ось деякі вірші молодої поетеси:

\\\*

Ти та, що мовчить, коли мова заходить про справи.

Кидаєш на кожного погляд до болю німий.

Своєю байдужістю солиш мою терпку каву

Я вже не ласкавий,

Я вже не до жартів злий.

Ну ж бо, пронизуй мене своїм лівим оком,

А праве заплющ для фінального пострілу в лоб.

Ти надто пуста для моїх океанів глибоких

І я ненароком

Пригадую тисячі спроб

Твоїх несвідомих ударів у мо́ї груди,

Твоїх недоведених до апогею війн.

Тебе вже нема, але, чорт забирай, ти всюди:

Від симптомів застуди

І до самих кінчиків вій.

Я тебе впізнаю́ у кожній дешевій каві,

В подряпаних стінах старих провінційних будинків.

Твій погляд ловлю у кожній Олені чи Ані,

Бо він як мовчання -

Як зброя твоїх поєдинків.

Не справдились ні одне із тих “допобачень”,

Вагітностей, спільних капців, тарілок битих.

Хемінгуей був правий - ми покоління втрачене

Не знаєм пробачень

І вже розучились любити.

\\\*

Ховаєшся знову у товщі гірських масивів,

Молитвами дістаєшся до Евересту,

А небо, таке воно небо, по-синьому синє,

Що під тиском його кольорів жадаєш протесту.

Тут перші сніги досягають твоїх черевиків,

Ноги продавлює холод, як потягом рейки.

І гори здаються вже не такими великими,

А люди внизу вже не такими маленькими.

І хочеться бігти по хмарах, які під ногами.

Відкинувши страх полетіти в своїх “адідасах”

На загублений острів індійського океану

І дати “краба” веселим отим папуасам.

Побачити зорі, що падають з неба у воду,

Пірнути у воду, аби загадати бажання,

Загадати бажання пізнати нові пригоди,

І вернутись в життя, що є школою виживання…

Хтось скаже: “Ти дурень, який загубився у горах”,

А хтось, що герой зі шрамами на зап'ястях.

Ти сам собі друг, відповідно - сам собі ворог,

Та головне – ти учасник власного щастя.

\\\*

Квітко, залиш свою сукню якомусь бомжу на зупинці,

Хапай парасольку та йди підкоряти планету.

У твоєму випа̀дку “V” не значить вендетта

І ти не свята, чуєш, а, в деякій мірі, вбивця.

Носиш під серцем в'язня минулих траблів,

Присвятивши зайві хвилини власному Богу.

Це будуть завчасні і дуже тривалі пологи,

Але ти піднімешся вище на декілька ща̀блів.

Посадиш петрушку біля будинку на березі Рейну,

Знайдѐш чоловіка, якогось Ганса чи Отто,

Він, неодмінно, не буде скупим ідіотом

І надасть перевагу віскі замість портвейну.

А ти заведеш собаку, папугу та кішку

І будеш щасливою, ну принаймні такою здаватись.

Квітко, тоді ти не матимеш права зламатись

І якби не зводило ребра, кидай усмі̀шку.

А тобі чоловік дозволить ходити у місто

Пішки (!), не верхи і навіть не на автівці.

От дурень, не знає, що на̀вколо - тисячі німців

І кожен захоче пізнати тебе “особисто”,

Та я переконаний, квітко, що ти не станеш предметом,

І навіть якщо розлюбиш, не зможеш зрадити,

Тому я осмілюсь тобі лиш одне порадити:

Доки не пізно,

Хапай парасольку

Та йди підкоряти планету.