Срібне намисто, подароване найяскравішій зірці театральної сцени Марії Заньковецькій за роль циганки Ази, та фото з автографом на згадку чарівній панянці Наталі Линтварьовій. Обом жінкам майстер художнього слова симпатизував, з обома дружив і листувався.
«Сміялася так, що за версту було чути…»
На мальовничій околиці міста – Луці, що понад річкою Псел, – донині стоїть невеликий будинок із колонами. Саме в цьому флігелі влітку 1888 та 1889 років жив і працював Антон Чехов. Завітає він сюди й утретє – 1894 року.
Скромну садибу поміщиків Линтварьових у Сумському повіті Харківської губернії 28-літній письменник обрав для відпочинку – для себе і своєї родини (братів, сестри і матері). Пізніше, вже мандруючи Італією, він напише своїм гостинним господарям: «Аббация и Адриатическое море великолепны, но Лука и Псел лучше».
Нічого дивного: повноводний Псел омивав численні острови з романтичними назвами. Був тут і «острів кохання», куди залюбки їздив письменник.
Вибір для відпочинку та зцілення від туберкульозу невипадковий: мальовнича природа надихала до творчості і Антона, і його брата Михайла та сестру Марію. До того ж, Чехов із дитинства знав українську мову, бо бабуся Єфросинія Омелянівна Шимко була українкою, селянкою. Дуже любив і мелодійні українські пісні.
Очевидно, захоплення народною творчістю й стало першим місточком до взаємної симпатії між молодими людьми. Наталя Линтварьова теж чудово співала, була життєрадісною, веселою і легкою в спілкуванні. Разом із Марією Наталія часто ходила на етюди (в музеї є також їх спільне рідкісне фото). Листування між подругами тривало аж до смерті останньої – до 1943 року.
Щебетушка і красуня, вона запала в око письменнику, а він зачарував її. Симпатія – взаємна, але любов – платонічна. Хіба міг не полонити дівчину стрункий голубоокий красень із правильними рисами обличчя? Чи міг бути байдужим Чехов до розумниці-життєлюбки, яка вже встигла прочитати навіть «Капітал» Карла Маркса?
Як писав згодом цей поважний гість, «хохотала она так, что за версту было слышно». Веселим настроєм і душевним теплом, вона відігрівала письменника в час хвороби брата і після його смерті: Михайло Чехов, талановитий художник і письменник, похований на кладовищі в Луках.
Дружба Чехова з Наталею випробувана роками. Саме з неї змальовано образ Варі в оповіданні «Людина у футлярі». В Луках напишуться також оповідання «Іменини», «Нудна історія», «Красуні», «Вчитель словесності», п’єса «Лісовик» (згодом перейменована в «Дядю Ваню»). Враження від гостини знаходимо і в «Трьох сестрах», у «Вишневому саду»… Окрім того, Антон Павлович лікував селян, надавав медичну допомогу дорослим і дітям. Допомагала йому в цій справі Олена Линтварьова.
Достеменно не відомо, що «счастья баловень безродный» мав на увазі, даруючи Наталі власне фото із загадковим написом: «М-lle Жабке от графа Веприка. 89.24/VI. Ах ты рка!». Не під силу розгадати той дарчий напис, зрозумілий лише їм обом.
Сумські поміщики Линтварьови були культурною родиною з яскраво вираженими українськими симпатіями. Це – старовинний і прославлений козацький рід. До слова, сьогодні одна із вулиць міста названа на їхню честь.
Господиня маєтку Олена Василівна і п’ятеро дітей: два сини і три доньки. Освічені та талановиті. Наймолодша Наталя успішно займалася господарством, навчала українською мовою сільських дітлахів у школі, побудованій за її кошти на Луці. Саме вона й Чехову допомогла ґрунтовно познайомитися з «Кобзарем» Тараса Шевченка.
Письменнику була близькою їхня родинна «любовь… к теплу, к костюму, к языку, к родой земле».
Марія Чехова закохалась в земського діяча й чудового піаніста Георгія Линтварьова. Нічого не вдієш: мальовнича українська природа робила свою справу – чарувала й пробуджувала ніжні почуття в серцях молодих людей.
«Завидное здоровье, неизменно веселое настроение и всегда раскатистый смех младшей Линтваревой приводили в восторг Антона Павловича. Где бывала Наташа, говорил он, там даже в воздухе чувствовалось присутствие чего-то здорового, жизнерадостного», – читаю в книзі Павла Сапухіна «А. П. Чехов на Сумщині».
Дякуючи за гостину, Чехов писав господарям маєтку: «Вся душа моя на Луке», «Я скучаю по Луке», «Зажигаю в своїм серце в честь Вашу неугасимую лампаду…». Наталі Михайлівні ж зізнавався: «Редко кому мы бываем так рады, как Вам». І вона гостювала в Чехових у Москві, в Мелихові, Ялті.
Намисто для «страшної сили»
Нашу землячку Марію Заньковецьку (актриса народилася в селі Заньки, що в Ніжинському районі) Антон Чехов вперше побачив під час гастролей трупи Марка Кропивницького у Москві – в ролі Софії з «Безталанної».
Та ще до знайомства у листі до брата написав: «Заньковецька – страшна сила! Це королева, яку Україна не забуде!». Звісно, маючи на увазі безмежну силу її таланту й краси. Наприкінці 1886 року в Петербурзі вони познайомляться особисто.
Дружні взаємини й листування між ними – на роки. Правда, вціліє лише один лист Чехова до Заньковецької. Решта послань загинуть під час пожежі у Заньках. У листах, що згоріли, йшлося про наміри письменника купити собі маєток побіля садиби актриси на Чернігівщині та створити для неї п’єсу.
12 січня 1892 року драматург написав Марії листа, з якого стає відомо, що саме Антон Павлович допомагав їй у створенні костюму до ролі циганки Ази. Мабуть, тоді він і подарував їй те срібне намисто, яке донині зберігається в музеї.
Серце Заньковецької, «зарученої зі сценою», цілковито належало Миколі Садовському. Кохання до Миколи і театральна сцена, тісно переплетені поміж собою, стануть сенсом її життя. Ця безмежна любов до красеня-партнера буде і її великою мукою й невимовною печаллю. З усіма іншими чоловіками – тільки товариські взаємини. Її ж талантом і красою захоплювалися письменники, поети, художники, режисери…
У 18 років Марія Адасовська, дворянка із Заньок, вийде заміж за військового Олексія Хлистова, який і чути не хотів про театральне мистецтво. Він вважав, що «призначення жінки бути доброю дружиною і господинею».
У фортецю Бандери, де служив чоловік, якось приїде відважний кавалер Георгіївського хреста серцеїд Микола Тобілевич. Чудовий голос, артистичні здібності, випробувані на аматорській сцені, полонять Марію. Заради нього вона розлучиться із чоловіком, взявши всю провину на себе, втратить всі права в суспільстві й можливість вдруге взяти шлюб. Їх із Садовським поєднають любов до сцени й сердечна прихильність. В одному з листів Микола напише: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!».
Та постійні зради Миколи Садовського (такий його сценічний псевдонім), сварки і навіть спроба актриси вкоротити собі віку додаватимуть гіркого полину в життя Заньковецької. Через найпекучішу зраду коханого вона посивіє за одну ніч.
Легенда української сцени, чарівна жінка, вона любитиме його до останнього Миколиного подиху, а ось простити сповна так і не зможе. Якось на знак примирення Марія подарує йому білу троянду, і вони знову будуть разом. Але ненадовго: Микола знову й знову стрибатиме в гречку. Одружиться, стане батьком двох синів. Нові любовні інтриги, симпатії й романи.
На домовину, яку пронесуть мимо дому, де мешкатиме Заньковецька, вона покладе особисту «лампадку», омиє коханого сльозами. Попрощається з ним в 1933-ому, і переживе Миколу ненадовго.
Маріїне пристрасне кохання переважить тільки всеперемагаюча любов до сцени, якій присвятила аж 40 років.
Український письменник Іван Карпенко-Карий за роль Софії зі своєї «Безталанної» подарує актрисі вінок із написом: «М. К. Заньковецький – безсмертній від смертного». Королева сцени, як називав її Чехов, пробудить інтерес до українського слова в усіх куточках Російської імперії.
Марко Кропивницький подарує їй бірюзовий перстень зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми». Отож писатиме для «скарбу трупи», для «зірки першої величини». Вона ж носитиме той перстень до смерті.
Величною й неперевершеною Марія Заньковецька була на сцені, нещасливою (чи не вельми щасливою) в особистому житті. Тихо, уві сні, 4 жовтня 1934 року відійде в кращі світи у 79 літ. Незадовго попросить: «Коли помру, не показуйте мене людям, адже у смерті немає краси. А якщо вже покажете, то хоч трошки загримуйте, підведіть губи. На тому світі, може, зустрінуся з кращими акторами та письменниками. І ми створимо там кращу трупу».
Похована Марія в Києві на Байковому кладовищі – поряд із могилою Садовського. Кажуть, що червоні й білі троянди, що ростуть на місці їх останнього спочинку так переплелися, як переплелися поміж собою нитки їхнього життя…
Ольга ЧЕРНЯКОВА