Писані гуашшю на папері. Декоративно-алегоричні, неповторні й загадкові полотна зачаровують, ваблять зір, бентежать уяву й зігрівають серця казковими візерунками. Самобутня майстриня, як зізнавалася, писала їх задля людей та добра на землі.
Марія Оксентіївна крізь життя (вона не випускала з рук олівця майже до 90 років) пронесла жагу творити барвисті характери й дивні істоти, неминучу потребу відкривати іншим світ краси.
Дивовижний світ краси
Щойно глянувши на картини, поринаєш у незвичайний світ дитинства – «Ведмеді-пасічники», «Український левик кобри не боїться», «Стародавній орел», «Під вишнею, під черешнею»… Насправді в природі таких тварин і рослин не існує, але вони «живуть» і розкошують на полотнах, створені за народними мотивами. У фантастичних композиціях гармонійно сплетені казка й бувальщина, вигадка й реальність. Ці «шедеври без хитрощів» кожному близькі й зрозумілі.
Виставка – свято яскравих барв, мандрівка у дивний світ фантазії. Веселий і водночас сумний – як і робота «Атомна війна». Таке ж і життя-буття нас, українців: журба з радістю обнімаються. Життя малярки теж було сповнене всіляких випробувань.
Фізична вада (після хвороби в Марійки була скалічена нога) визначила якоюсь мірою її мистецьку долю. Вона залишилася творцем декоративних картин із дитячим світосприйняттям. Без жалю заздрісні односельці назвали малярку «крива Марія». А дівчинка росла серйозною і закоханою в природу та все живе. Розмальовувала хати – свою й сусідські.
Круговерть долі
Селянка з тихого поліського села Болотня на Київщині могла б залишитися непоміченою й безіменною. У 30-ті роки минулого століття, коли витала химерна ідея, що при комунізмі всі люди стануть творцями – і професіонали будуть зайвими. Та доля подарувала їй неждану зустріч із художницею Тетяною Флорою, яка дивом помітила цей дорогоцінний скарб на Іванківському базарі, де Марія торгувала своїми роботами. Вона вишивала (і все життя одягалася у власноруч вимережані сорочки), малювала і займалася керамікою.
Марію Приймаченко витягли до Києва на навчання – в експериментальних майстернях при музеї українського мистецтва. Наставники-вчителі забороняли їй навіть ходити до зоопарку, щоб справжні тварини не відбивали охоти малювати фантастичних істот, «олюднених» звірів.
Уже через два роки на виставці в Парижі роботи самобутньої художниці шокували і вразили весь мистецький світ. Марія здобула Золоту медаль. Напівправда чи напівлегенда стверджує, що великий Пікассо, побачивши її таємничі картини, вигукнув: «Я схиляюся перед диво-мистецтвом геніальної українки».
Політ над буденністю
З Києва Марія Приймаченко повертається до рідного села – бо там жив її коханий Василь Маринчук. Молодий лейтенант Червоної армії якось прийшов на екскурсію до Лаври, де містилися майстерні, і зустрів свою долю. Навесні 1941 року в них народився син Федір. Та одружитися завадила війна. Василь не повернувся з фронту: офіцери-піхотинці на війні довго не живуть.
Із фронту він написав листа: «Нехай син росте великим, буде щасливим, а я йду за нього і усіх вас п’ятий раз в атаку». Пішов, а невдовзі до Болотні пробилася страшна «похоронка».
Марія передчувала біду серцем. Перед війною їй наснився пророчий сон. Весняний сад нібито перевернувся: цвіт у землі прикопаний, а коріння, мов руки попечені, до неба моляться.
Й хоча сон був віщим, і в оселю прийшла біда, жінка не вірила в смерть коханого аж до останніх днів своїх. Отож відмовляла чоловікам, які сваталися до неї. «Може бути все, може, помилка яка проізошла, так буває у житті. Я все жду-жду-жду, а там побачимо… Не обижайтеся на мене, пожалуста, добрий чоловіче, ідіть з Богом», – говорила кожному і чекала й вірила в диво.
Не кожна з матерів так упадала коло дитини, так «умирала» за нею, як Марія Приймаченко за своїм єдиним сином. Тож недарма перейшов до Федора материнський дар, і він став чудово малювати.
Далі Всевишній послав Приймаченкам сердечну, роботящу, терплячу невістку Катерину, і без неї мистецька родина із тяжкою хворою, вісім років лежачою мамою-художницею, не дала б собі ради. Потім народилися гарні теж з хистом малювати внуки Петро та Іван, затим п’ятеро правнуків (і серед них – Марія Приймаченко).
Але то було з часом, бо художниця, заглибившись в особисту трагедію, понад десятиліття не брала до рук ні олівця, ні пензля. Жила з дитиною у батьків. Іноді продавала написані раніше картини, аби вижити. Почала творити полотна лишень в шістдесятих роках.
Марія тужила за коханим чоловіком все життя, не знаючи, де могила її Василя. І мотив суму й печалі повсякчас бринів у творах: замість квіток подекуди «росли» на полотнах бомби. В такі образи виливався одвічний душевний біль.
Передчуття Чорнобиля
1971 року художниця написала картину «Солдатські могили» – своєрідне передчуття Чорнобиля, бо саме того року почали споруджувати ЧАЕС з її чотирма реакторами. На полотні світяться 4 могили, схожі на 4 сонця або 4 величезні яйця в розрізі – вогнистий жовток, а в ньому солдатська каска… Вона так і жила в рідному селі в Іванківському районі – майже в тридцятикілометровій зоні.
Через 55 років після початку війни – 22 червня 2006 року о четвертій годині ранку невідомі викрали понад 70 робіт з її хати в Болотні. Подібний збіг міг привидітися тільки в страшному сні, а можна шукати у факті зухвалого пограбування і щось містичне. Насправді обставини злочину простіші – злодії знали, що Федір перебуває в лікарні. На щастя, картини знайшли (страхова вартість кожної була до 10 тисяч умовних одиниць).
Майстриня світової слави
Незадовго до смерті Марія Оксентіївна, прощаючись з рідними, говорила: «За мною не плачте, я не пропаду на тому світі. У мене і там буде робота, в обіймах птахів, казкових звірів, неймовірної краси квітів, треба тільки взяти з собою красиві фарби та папір. Я вас ніколи не забуду, і всім людям навіки заповідаю любов. Така любов ще прийде на землю. Живіть з миром…».
Саме в останню хвилину прощання син поклав мамі біля лівої руки олівець і шкільний зошит. Вона все робила правою, а малювала лівою – можливо, таким чином підсвідомо відділяла душевну роботу від буденної.
Померла видатна малярка 18 серпня 1997 року, залишивши нащадкам у спадок заповіт любові та ще шедеври, написані не з натури, а «з душі – як на серце ляже».
Творець відійшла за межу, а полотна живуть (загалом їх понад тисяча), і «говорять» із нами мовою дивовижних звірів і небачених рослин. Зло й добро, потворне й прекрасне сплелися воєдино і змушують замислюватися.
Чернігівці теж мають добру нагоду торкнутися серцем краси і насолодитися побаченням із фантастичними творіннями. Скажімо, сміливим «українським левиком, який не боїться кобри».
Ольга ЧЕРНЯКОВА