33-річна Анна і досі пам'ятає оте сум'яття, яке лавиною накотилося одного спокійного ранку. Стряхнувши із себе рештки сну, Аня силувалась роздивитися звичний інтер'єр своєї кімнати, але бачила. темноту. Ще мить - і свідомість вибухнула панічною здогадкою: це - СЛІПОТА! Розмаїтий світ погаснув внаслідок цукрового діабету, роз­діливши життя на «до» і «після». Пише на своїх сторінках газета “Прилуччина”.

- Діабет у мене ще з дитинства. Щоб ви­лікувати, мама з татом оббили чимало лікар­няних порогів. Я лікувалась навіть у столиці. Проте результати виявлялися тимчасовими. Рідні возили й до екстрасенсів, знахарок та ворожок. Спочатку мій зір був стовід­сотковим, а тоді поступово почав «сідати»,- пригадує Анна. - Місяців із шість звикала до своєї сліпоти. Були розпач та істерики. Кожен черговий день ставив нові відмітини у вигляді гуль і синців. То стукнуся об зачи­нені двері, то на бильце канапи наткнуся… З часом я звиклася зі своїм станом. Навчилася безпомилково виконувати чимало дій.

Богданові Майстренку - тридцять років. У нього сильна близькозорість, астигматизм та недорозвиненість очних каналів. Тож читає, тримаючи аркуш на відстані кількох санти­метрів від очей. У нагромадженні суворих діагнозів чоловік звинувачує. окулістів:

- У дитинстві лікар неправильно піді­брав мені лінзи. Тож зір не виправлявся, а падав… Тепер медики рекомендують мені зробити операцію. Але це, по-перше, доро­го, а по-друге, марно. Хірургічне втручання не поліпшить гостроти зору і не збільшить кількість зорових каналів.

ЗНАЙОМСТВО, ЩО ПРИВЕЛО НА ВЕСІЛЬНИЙ РУШНИК

Анна з Богданом познайомилися у Між­народний день білої тростини (день сліпих) у жовтні 2005 року. Це сталося у «Європі» (так колись звався популярний прилуцький розважальний центр), де місцева спілка УТОСу за допомогою влади та спонсорів організувала розважальний захід для не­зрячих людей.

Подружилися. Годинами спілкувалися по мобільному. Іноді Богдан приїздив до Ані у гості (він - із Ічні). І завжди вів за нею «негласний нагляд»: регулярно теле­фонував, допитуючись, що вона робить і з ким проводить свій час. Отак і зародилося кохання, яке не змогли зруйнувати ні умов­ляння Богданових родичів, ні косі погляди посторонніх людей. І яке через півтора року вилилось у весілля.

Відтоді, день за днем, Майстренки успішно доводять повноцінність своєї родини.

СЬОГОДЕННЯ СІМ'Ї

Вони живуть душа до душі. Главою сім'ї Богдан вважає себе. Де ж таки, він напо­ловину зрячий, а, значить, має наполовину більше можливостей. Господарює на кухні і на шести сотках городу.

- Знаєте, є таке прислів'я, що глава ро­дини - чоловік, а дружина - шия. Куди шия поверне, туди й голова буде дивитися. Це- про нас із Анею, - каже Богдан Майстрен- ко. - Чимало роботи ми виконуємо разом. Скажімо, прибираємо в нашому будинку. Я замітаю та мию підлогу. Дружина вити­рає пил, акуратно складає розкидані речі. Причому, виконує все це вона з надзви­чайною точністю!.. Я надзвичайно люблю куховарити, але буває, що готуємо смачні страви удвох. Скажімо, напередодні Різд­ва ми провели на кухні близько двох діб. І приготували аж тридцять дві страви. Щоб було чим пригостити гостей!.. Удвох ліпи­мо пиріжки, консервуємо. А от на городі порядкую я сам. Саджу овочі, виполюю бур'янець, збираю врожай. Я завжди при­слухаюся до порад своєї Ані. І намагаюсь оточити її турботою та увагою. Бо вона в мене - найкраща!

Анна Майстренко називає свого чоловіка надійною опорою свого незрячого життя. Має рацію! Адже Богдан це демонструє не на словах, а на ділі. І, як справжній мужчина, прагне забезпечити свою невелику роди­ну додатковими засобами для існування. Робить людям масаж. Навчився цього у Генічеському медичному училищі (у закладі існують спеціальні групи для незрячих).

Майстренко розповідає, що один сеанс масажу триває близько сорока хвилин. Він коштує двадцять - двадцять п'ять гривень. Причому, Богдан сам добирається до клієнтів («Після процедури людині потрібно бодай із годину відпочивати у теплому приміщенні, а не бігти на вулицю, товктися у транспорті…»). Переміщуватись Прилуками іноді буває складно. Та у житті легких шляхів не буває.

Подружжя Майстренків полюбляє про­гулюватися містом. Особливо, як тепліє на вулиці. Іноді - в оточенні друзів. Улітку охоче відпочивають на пляжі. їхнє улюблене місце - біля так званого циганського озера. Анна із задоволенням плаває у водоймі, а Богдан із берега «озвучує» курс.

Свій сімейний бюджет Майстренки роз­поділяють теж удвох. Кажуть, що більшу частину своїх пенсій витрачають на їжу, одяг та ліки. А буває так, що ледве «дотягують» до наступного місяця. Рідко беруть у борг.

- Будинок, в якому ми живемо, - батьків­ський. Його площа - сто сорок квадратних метрів. У цьому будинку - три співвласни­ки, - пояснює Анна. - Усім із них хотілося б зробити ремонт в оселі. Щоб усе було, як у людей. Однак, не маємо на це достатніх коштів. Я ніколи не погоджусь на те, щоб продати садибу і купити квартиру. Адже тут маємо город, а отже свіжі овочі та зелень. За ними ж не набігаєшся на ринок!..

У СВІТІ ЗАХОПЛЕНЬ

Романтика - порятунок від буденщини, до якого постійно вдаються Майстренки. І легко перетворюють кожний свій день у не­повторну подію. Бо хіба можна повторити незабутні миттєвості біля розпаленого багат­тя на просторому подвір'ї, коли на мангалі шкварчить духмяний шашлик, а в казанку достигає польова каша (до речі, Богдан знає, як зробити її найсмачнішою: перед тим, як наїдок зняти з вогню, слід долити до нього сто - сто п'ятдесят грамів. горілки!). А ще ж можна накоптити сала та м'яса, покликати численних друзів. Звичайно, у цьому разі не обійтися без спиртного. Але все, на думку подружжя, має бути в міру.

- Часто влаштовуєте такі романтичні посиденьки? - запитую у Майстренків. Спілкуємося за обіднім столом. Поруч сидить іще один мешканець цієї гостин­ної оселі - Максим. Він - чоловік старшої Анниної сестри, Інни (сама жінка - на за­робітках у Німеччині!). Максим допомагає Богданові сервірувати стіл. Чомусь стає ніяково від Богданового стовідсоткового прояву гостинності. Чоловік весь час при­прошує скуштувати розмаїття власноруч приготовлених страв - смачної пшоняної каші, копченини, салатів тощо. Замість тра­диційних класичних «ста грамів» - домашнє вино з домашнього винограду.

- Ми любимо романтику, - пояснює Анна Майстренко. - Тож, якщо випадає нагода, обов'язково вигадуємо щось цікавеньке. Кілька разів ми з Богданом їздили до Євпа­торії. Там є спеціалізований санаторій для інвалідів. До речі, нас ніхто не супроводжу­вав. Справлялися самі. Також відпочивали біля моря в Генічеську.

- Чим ще займаєтесь?

- Раніше Богдан вишивав «хрестиком» та «гладдю», тепер вирізує по дереву, захо­плюється бісероплетінням. Ось і зараз почав готувати подарунок до 8 Березня. Виплітає для мене прикрасу із бісеру.

Анна навпомацки виходить із кімнати і хвилин за п'ять повертається назад. Тримає у руках двоє вичурних намист. Мимоволі дивуюся: щоб змайструвати такі, навряд чи вистачить терпіння навіть людині зі стовід­сотковим зором. А Богданові вистачило!..

Це - кольє «Золото скіфів», - умілець демонструє прикрасу із бісеру кольору сло­нової кістки. - Нанизав його за два місяці. Це із врахуванням кількох невдалих спроб, бо спочатку робота чомусь не йшла до рук. До речі, Аня теж іноді може засісти за бісер. Я їй допомагаю, розкладую намистинки за кольорами у невеличкі купки.

- А як ставитеся до книг? Адже нині, завдяки науково-технічному прогресу, книги можна читати навіть людям із по­ганим зором.

- Так, сьогодні з'явилися спеціальні комп'ютерні програми, що дозволяють не­зрячим громадянам дізнатися про зміст ви­дань і навіть. друкувати текст на комп'ютері. Ще є аудіокниги, які можна послухати крізь навушники. Ми з Анею переконані, що чи­тати потрібно. Я захоплююся фантастикою. Дружина - «страшилками» Стівена Кінга і творами Маргарет Мітчел.

Богдан показав зразки ще одного свого хобі - фотографування. Метелик на долоні, який от-от пурхне у височінь. Чудернацька хмарина, крізь яку пробивається сонячне проміння. Покалічений яструб, якого вони з дружиною прихистили вдома і який, одужав­ши, відлетів на волю, а потім. повернувся і довгенько сидів на виноградній лозі (може, птах хотів подякувати за милосердя?). Дерева, квіти, трава. Усе це Майстренко зумів зафіксувати на своїх світлинах. А ще зафільмував на відеокамеру цікаві випадки із життя (до речі, й те, як їхня сімейна улю­блениця і надзвичайна розумниця - кицька Душка - спіймала мишку.).

… А мені пригадалося те, що Анна ще до свого заміжжя видала ліричну збірку під про­мовистою назвою «Я люблю тебя, жизнь». Тож я і поцікавилася, чи віршує вона сьо­годні? Отримала ствердну відповідь. І папку нових поезій. Про те, щоб перекласти рядки на папір, потурбувався Богдан (раніше це робила Анина мама Зінаїда Деда. Та близь­ко двох років тому неньчина душа відлетіла у вічний вирій. Зачіпаючи цю тему, Аня зі сльозами на незрячих очах зазначила: їй…

МОЕЙ МАМЕ

Хочу, чтоб рядом ти била со мною вечность! Мадонна, подарившая мне жизнь.

И каждий день хочу до бесконечности С тобой по душам говорить.

Я знаю, что не святая.

Бивает злюсь.

Ти понимаешь,

Ти все прощаешь.

Остаться без тебя боюсь!

Лишь ти одна на помощь мне придешь, Земная Женщина, Любовь и Мама.

Пусть светлий Бог всегда тебя хранит И пусть любить тебя не перестанет,

И сердце пусть за нами не болит, Оставшись чутким,

Отзивчивим и чистим, как хрусталь.

И пусть в январский ^тот вечер Уйдет из дома вся печаль.

СЛЕПАЯ

Звучит, как приговор: «Она - слепая»,

А женщина в ответ лишь улибнется.

Она живет, она не унивает.

Лишь будто птица, сердце ее бьется.

Такая же, как все, а, может, лучше.

С душой израненной, словами сожаленья. И пусть порой наружу слези рвутся,

Но не заплачет. Ведь она - сильнее! Скользит она по скверам и бульварам, Сжав кулаки и спрятав свои чувства.

Она идет, она не унивает.

Потому она - и лучше!