А почнемо з того, що проект «Ukraїner» існує всього рік. Спочатку планувалося, що волонтерська команда за півтора року зможе об’їхати всю країну, але вони не впоралися. За цей час хлопці та дівчата встигли побувати лише у 6 з 16 запланованих регіонів.
Свої задуми українери реалізовують завдяки спонсорам та армії волонтерів. Жартуючи, додають, що держава їх, хвала Богові, не підтримує. Навпаки, команда однодумців грає таку собі роль Міністерства туризму, що популяризує Україну. До того ж, кожна історія подається шістьма мовами.
Українери відшукують найколоритніших героїв та дивовижні місця, знімають все за допомогою безпілотників, монтують у найсучасніших форматах. І просто люблять свою роботу. Якщо це можна назвати роботою…
{jb_blackbox}Богдан Логвиненко:{/jb_blackbox}
– Ми хотіли знімати по 3–4 історії з кожного регіону, але прорахувалися. Лише на Закарпатті за 21 день було знято 25 історій. А ще треба розраховувати час на дорогу, їжу, сон… Сіверщина – це наша шоста експедиція. Зауважу, що ми відмовилися від радянського адміністративного поділу і взяли за основу історично-культурний. Тобто зараз відвідали частину Чернігівщини й частину Сумщини.
Про кого знімаємо? Людина може займатися звичайною справою, але в таких умовах, що це захоплює. Ми бачимо села, які вмирають… Деякі люди викупають хати/магазини та створюють там музеї. Наша роль у тому, щоб показати ці унікальні історії. Буває, що приїздимо до людини, а вона вже померла. Треба встигнути розказати про цих людей, про їхні традиції…
Декілька слів із приводу доріг на Чернігівщині. Ми багато де були, але кращих доріг не бачили! Зазвичай плануємо, що 100 км сільської дороги можна подолати за 5–6 годин, але на Чернігівщині ми вкладалися в 1,5 години. Розкажіть секрет (посміхається – авт.)! Ми знаємо, що Чернігівщину любило два президенти: один вподобав Батурин, інший – Новгород-Сіверський район.
{jb_blackbox}Олександр Портян:{/jb_blackbox}
– Я родом із Сосниці, тож багато чого знав про Чернігівщину ще до експедиції. Однак мене вразила історія Юлії Ландал зі Славутича, яка професійно займається класичною музикою. Жінка натхненно грає, живе музикою, виграє конкурси громадських проектів…
Але місцевим не має до цього діла.
Я гадаю, що рано чи пізно музикантка покине Славутич, бо їй важко постійно шукати фінансування, вмовляти вахтерок дати ключі для репетиції… Хоча вона одна з небагатьох, хто здатен розвивати класичну музику.
У рамках експедиції ми заїжджали і на хутір Обирок. Мені відомо про чоловіка, який покинув добре оплачувану роботу в столиці, закупив багато сіна й почав будувати хату. І він виглядає щасливішим, ніж ті, хто щодень сидить в офісі.
{jb_blackbox}Наталка Панченко:{/jb_blackbox}
– Чернігівщина запам’ятається мені естетикою. Особливо хати зі зрубу, з незвичними віконечками. Я постійно просила фотографа зафіксувати той чи інший будиночок. Крім того, мене вразили люди та багата мова. Я вважаю, що багатство мови не у її чистоті, а в різноманітності. Ми їздили різними селами одного регіону, але чули різні діалекти й говірки.
Також вражають особисті історії. Наприклад, Юрій із села Москалі, де всього півтори вулиці та декілька десятків хаток. Спочатку ми побачили синю зупинку, яка всередині прикрашена килимом із трояндами. Наробивши гарних селфі, рушили на пошуки свого героя. У першій же хаті люди спитали: «Це, мабуть, вам потрібен Юра Музєйщик?!».
Із сільської хати він зробив етнографічний міні-музей. Його колекція налічує чимало предметів: скрині, одяг, рушники… Для когось це просто старі речі, а для нього вони особливі. Чоловік не має роботи й ресурсів, але його це не зупинило. Каже, що з нього кепкують, поширюють чутки, намагалися навіть обікрасти… Тим не менше, його музей вже навіть став центром сільської інфраструктури.
{jb_blackbox}Микита Завілінський:{/jb_blackbox}
– Дуже приємно потрапити у світ людей, у яких горить щось всередині, які люблять свою роботу. Було вже шість експедицій, але я поїхав уперше, й мене неабияк вразив 92-річний гончар з Олешні Іван Бібік, який працює з глиною з шести років. Попри все. Він розмовляє з нами, а в цей час босою ногою крутить гончарне коло. Це заряд натхнення! Маю надію, що наші матеріали все ж зможуть зачепити інших людей.
Було й багато історій, що залишаться за кадром. Наприклад, коли ми знімали з квадрокоптера, то місцеві дітлахи захоплювалися, а от дорослі часом думали, що ми «путінські шпигуни». Днями в одному з маленьких сіл ми спілкувалися з місцевою бабцею, яка знає, що таке дрон, але її сусідка вже хапалася за рушницю й хотіла стріляти, бо «воно там блимає червоним і зеленим».
Отже, близько тижня Сіверщиною подорожували Олександр Портян, Наталка Панченко, Богдан Логвиненко, Павло Пашко та Микита Завілінський.
Ця експедиція мала на меті знайти та показати на загал перетворення міських та сільських просторів. «Ми захоплюємося тими, хто створює щось нове або відновлює забуте», – запевняють хлопці та дівчата. Назбиравши матеріалів, вони поїхали в курну столицю, аби вже зовсім скоро опублікувати історії, відзняти на теренах нашої області.
А поки пропонуємо переглянути відео презентацію попередніх експедицій.
Полісся:
Полтавщина:
Юлія Ковтун, фото автора