Це – день літнього сонцевороту, що співпадає із християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана (за старим календарем – 24 червня).
Наші пращури вважали, що саме Бог сонця подарував життя на землі. Відтак Дажбог став прообразом свого покровителя, а тому його річний цикл співпадав з певними ритуальними дійствами. Одне з таких – Купало, котре символізувало найвищий культ Сонця.
Пізніше християнство «долучило» до нього свято Різдва Пророка, і так з’явився охристиянізований празник з подвійною назвою – Іван Купало.
З ним пов’язані цікаві обрядодійства біля води, які влаштовувала молодь у ніч з 6 на 7 липня.
Кілька сторіч «дамоклів меч» зависав над найпоетичнішими обрядами-дійствами, але вони дійшли до наших днів, хоча й видозміненими.
Роз'єднані руки – на розлуку
Напередодні Івана Купала хлопці готували вогнище, а дівчата вбирали Марену – живу гілку. З настанням сутінків парубки підпалювали ватру, через яку попарно перестрибували (Купальський вогонь був символом небесного сонця). Натомість юнки топили Марену, яка символізувала русалку, і пускали на воду віночки, передбачаючи своє майбутнє подружнє життя.
Перед тим, як стрибати через вогонь, хлопець здіймав з голови дівчини вінок і клав собі на голову, а на дівчину одягав свою шапку. Отак обмінявшись, бралися за руки й стрибали. Роз’єднання рук під час стрибка вважалося поганою прикметою – на розлуку. Перестрибувати годилося тричі.
У цей день годилося обов’язково скупатися, а дітям (замість вогню) пострибати через кропиву.
Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада пише, що ввечері проти свята, і так само на другий день, діти бавляться в «Купайла». Нагрібають вони купу піску і той пісок устромлюють жмут кропиви. Хлопці стають поруч проти кропиви, а один із них – ближче до кропиви (називають його «сторожем») і всі разом починають співати:
«На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала,
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти».
Поспівавши, перший у ряді хлопець біжить і перестрибує через імпровізованого «Купайла». Він пильнує, щоб не зачепити ногами ту кропиву: бо як зачепить – сторож «жарне» його кропивою по ногах. Діти так бавляться і в селі, і в гаю. Награвшись, беруть кропиву і несуть до озера. Кидають у воду, приказуючи: «Іван купався та й у воду впав».
Крім кропиви, беруть ще м’яту, любисток, різні лугові квіти й жмут високої трави. Траву міцно зв’язують, набирають різних квітів та обвивають тими трав’яний пучок, зверху застромлюють кропиву, колючки та будяк. Нагрібають навколо цього купу земля – так, щоб він стояв. Потім перестрибують. Хто побоїться перестрибнути через цього «Купайла», того «вартовий» жалить кропивою по ногах. Ось так виглядали дитячі забавки у Старосіллі.
Вінки, заворожені на судженого
У Купальську ніч дівчата не забували ще й поворожити. Плели вінки із любистку, барвінку, м’яти, рути, васильків, сокирок та інших пахучих трав і квітів.
Пізньої ночі вони діставали з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалювали їх, і кожна ліпила свічку до свого вінка, а потім вінки пускали на воду. У темноті на спокійній поверхні води пливли десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю.
Якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде, а якщо вінок крутиться на місці – ще дівуватиме. Якщо ж відпливе він далеко й пристане до якогось берега, то туди дівка й заміж піде.
Звичайно ж, хлопці слідкували за цим дійством із протилежного берега (аби не заважати). Пущений на воду вінок у деяких краях намагався зловити наречений дівчини. Парубок знав, який вінок «вполювати»: дівчина напередодні нерідко підказувала. Вплітала велику квітку – червону або білу, перев’язувала стрічкою чи додавала до квіток якогось листя, щоб відразу можна було віночок впізнати.
Коли ж парубку вдавалося впіймати віночок, то його господиню можна було й поцілувати.
Прийшовши додому з іванівського вогнища, дівчата, які не пустили вінки на воду, здіймали їх і через голову кидали на дах. Деякі юнки зберігали вінок на горищі, вірячи, що зілля, з якого він сплетений, мало цілющу силу.
Червона квітка – як жарина
Багатьом європейським народам відома легенда про дивовижний цвіт папороті, який начебто розцвітає саме в купальську ніч. Хто ж його знайде, тому він принесе щастя. Володар цього квіту все знатиме і все бачитиме. Коли ж зірвану квітку сховати за капелюх, то обов’язково пощастить знайти під землею золотий скарб.
Заволодіти квіткою непросто: вона цвіте лише одну мить. Окрім того, охороняється від людей нечистою силою. Хто хоче здобути її, мусить перемогти самого чорта.
Відважний сміливець, повинен увечері напередодні Купала, згідно з повір’ям, піти до лісу, розіслати під кущем папороті скатертину, на якій святили Великодні паски, свяченим ножем накреслити коло, окропити папороть свяченою водою і почитати молитву.
Як стемніє, чорт пробуватиме різні способи, щоб налякати чоловіка: стрілятиме, кидатиме каміння, жбурлятиме паліччя, ревітиме страшним голосом…
Радять не боятися нечисті, бо ж вона має силу тільки до кола, окресленого свяченим ножем, а в колі – ні. Папороть нібито розцвітає о 12-й годині, й блискуча квітка зразу ж падає на скатертину, яку треба швиденько згорнути і сховати за пазуху.
Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала» На підставі народних вірувань письменник описує, яким побачив той цвіт Петрусь Безрідний:
«Дикий бурьян чернел кругом и глушил все своею густотою. Но вот блеснула на небе зарница, и перед ним показалась целая гряда цветов, все чудных, все невиданных; тут же простые листья папоротника… Глядь, краснеет маленькая цветочная почка и, как будто живая, движется. В самом деле, чудно! Движется и становится все больше, больше и краснеет, как горячий уголь. Вспыхнула звездочка, что-то тихо затрещало, и цветок развернулся перед его очами, словно пламя, осветив и другие около себя».
Насмілився гоголівський герой простягнути руку і, зажмуривши очі, зірвати її, хоча й тягнулися до диво-квітки «сотні кошлатих рук» і «щось позаду перебігало з місця на місце».
Існують легенди і про інші рослини, зібрані в ніч під Купала, або з «іванівською» росою. Таке зілля святили в церкві й зберігали його на покуті, під образами. На випадок недуги людини чи худобини, вживали як ліки.
Очищення водою і вогнем
За повір’ям, цієї надзвичайної ночі дерева переходять з місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби, й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в земля скарби і здобувати їх.
А той, хто зірве «переліт-траву», теж в усьому буде щасливий. Переліт-трава нібито має силу переноситися з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. У ніч під Івана Купала він світиться зіркою. Хоча й доведено, що жодна з рослин, названих «переліт-травою», не мають подібного цвіту, легенда анітрохи не перестає нас вабити.
Купайлівське дійство символізує духовне єднання людини з природою, возвеличує побут, освячує почуття молодих сердець, живить сподіванками на краще майбутнє. А ще очищення вогнем і водою від усього гріховного і неправедного.
Підготувала Ольга ЧЕРНЯКОВА