«Анкетні дані» - на все життя
Нелегка доля випала Дмитру Івановичу. Про своє босоноге дитинство він говорить, що пройшло, як у пісні: «…ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги».
Народився він у селі Хрещате Козелецького району у сім'ї селянина. За радянських часів працелюбна сім'я виконувала контрактацію. « Я був хлопчаком, але пам'ятаю що таке контрактація. Це хлібець, який ти зібрав, та мав з нього віддати контрактацію, відвезти її у райцентр на приймальний пункт. Звичайно контрактацію виконували тільки багаті працьовиті селяни, сіромашні не могли її виконати. Ми ж її виконували. Приймали тоді по 10 копійок за пуд, ось яку ціну держава платила нам за хліб ».
Не зважаючи на сумлінне виконання контрактації, родина Кобижчів все одно постраждала у 30-х роках під час кампанії з розкуркулення селян. « Моя сім'я підпала під розкуркулення. У нас забрали усе. Мого батька ось-ось мали заарештувати без суду і слідства як куркуля та відправити в Архангельськ. Тим більше, що під час Першої світової війни він перебував у німецькому полоні. Отже, він виїхав із села сам, рятуючись від арешту».
Цей факт усе життя не давав спокою Дмитру Івановичу. Згодом через таку сторінку в родинній біографії побоявся він продовжити свою кар'єру на флоті у повоєнний час. « Після війни я продовжив службу на Балтії. Із 5 кораблів нашого дивізіону залишився тільки «Кмітливий», на якому я прослужив до 1948 року, після чого вирішив демобілізуватися. Залишали мене як такого що пройшов війну, навіть направляли у Баку, де я міг вже за два роки отримати лейтенантське звання. Але анкетні дані, які я завжди приховував, могли зіпсувати мені усе життя, адже у документах я просто писав «син селянина». Як я тільки того боявся! Оте розкуркулення батька ніколи не давало про себе забути!».
Голодні тридцяті
У 30-х роках на долю тоді ще підлітка випало й інше випробування. Дуже добре пам'ятає Дмитро Іванович гіркоту млинців із свиріпи, листя липи та гнилої картоплі, знайденої у землі. « Голодомор пам'ятаю дуже добре, коли у 1932 році люди почали голодувати. Бо увесь хліб від нас, від селян, забрали».
На той час малого Дмитра батько забрав до себе у Київ, де сам працював візником, позаяк в село вертатися побоявся знову через ті самі «анкетні дані». « У Києві голоду не було, робітники отримували по карточках харчі. Пам'ятаю тільки що на утриманця давали 400 грамів хліба, а робітникові - 600 і навіть 800 грамів. Коли батько дізнався про голод у селі, ми насушили сухарів, як зараз пам'ятаю,8 кілограмів. І я дванадцятирічним підлітком добирався до села спочатку пароплавом, адже автомобільного транспорту тоді не було, а потім пішки 18 кілометрів. До села добрався удосвіта, а далі побоявся йти вдень, щоб у мене не відібрали сухарі. Додому прийшов уночі. Коли ступив у хату побачив, що мати на печі вже опухла, була хвора на тиф. А малі братик із сестричкою були скелетики, обтягнуті шкірою, а ще й посміхаються. Я думаю, чому ж ви посміхаєтесь, мені плакати хочеться від одного тільки вашого вигляду!». З тиждень доглядав малий Дмитро за матір'ю, а після того, як вона могла вже самостійно підводитися, знову попрямував на Київ.
Життєві науки
Далі були шість класів середньої школи, фабрично-заводська освіта, де він отримав професію годинникаря, а пізніше — 225-й київський завод з виготовлення двигунів для електростанцій. «На заводі шліфувальником я почав отримувати дуже велику зарплатню, аж 450 рублів. Ми з братом хотіли купити мотоцикл, який коштував тоді 800 рублів. На цьому заводі мені пропонували залишатися за квотою, але я дуже хотів в армію. У жовтні 1940 року мене призвали у Севастополь, де я потрапив у Школу зброї учбового загону Чорноморського флоту, яка готувала кадри для кораблів».
Звістка про початок війни спіткала Дмитра Івановича під час навчань. Як він розповідає, у ту сумнозвісну неділю молодий моряк планував вийти у місто при повному параді, щоб сфотографуватися та надіслати фотокарточку своїй родині.
Але не судилося. Вночі почули сирену бойової тривоги. Ще якийсь час залишалася надія, що тривога все ж навчальна, та коли побачили перший німецький літак, сумнівів не залишилося. « Раптом посеред ночі нас усіх підняли по бойовій тривозі. Ми почули берегову артилерію. Бачимо, літак один пройшов дуже низько. Ми ще думали, що то навчання. По ньому потім відкрили вогонь. Було дуже страшно, аж жижки дрижали. І вже потім нам оголосили, що почалася війна».
Про Орлову та «Кмітливого»
Усю війну відслужив Дмитро Іванович на есмінці «Кмітливий». Разом зі своїм улюбленим кораблем боронив він Одесу, Севастополь, Новоросійськ. З теплом у голосі він розповідає про свій есмінець, на палубу якого, до речі, ступало багато видатних людей того часу.
Про одну з таких історій розповідає ветеран з посмішкою на обличчі, адже довелося йому побачити саму Любов Орлову, яка у 1943 році приїжджала підтримати дух радянських моряків. « Вона приїхала до нас 6 червня, якраз на день народження корабля. Так як Любов Петрівна була депутатом Верховної Ради, то за уставом ми мали підняти прапор, який так і називався «депутатський». Вона піднялася на корабель разом зі своїм чоловіком. Такий красень був, а вона вже ховала своє обличчя під вуаллю. Жінки - вони такі, не хочуть свій вік виказувати» - сміється Дмитро Іванович – «Під час привітання вона з кожним з нас поздоровкалася за руку та подарувала по квітці. Я дуже довго зберігав ту квітку на пам'ять про неї. Потім їх з чоловіком приймали у кают-компанії. Вже після обіду вона знову вийшла до нас фотографуватися. Моряки мають кмітливе око. От і ми не могли не помітити, що нічого людське їй не чуже, бо Любов Петрівна після пригощання помітно повеселішала. А пізніше віддали наказ ту плівку засвітити. Ми так і не знали, з якої причини: чи то через корабель, чи через неї, чи з інших причин».
Загартований життям
У 1970 році як володар трьох оборонних нагород отримав Дмитро Іванович свою найголовнішу - Орден Леніна. Орден Леніна був вищою нагородою Радянського Союзу та займав в орденській ієрархії верхній ступінь. Отримували його тільки за виняткові успіхи та заслуги перед Батьківщиною люди, які прославили її своєю мужністю та працею у воєнний і мирний час. За історію існування Радянського Союзу Орденом Леніна було нагороджено чотириста тисяч громадян.
Дмитро Іванович каже, що багато довелося побачити та пережити на довгому віку. Про якусь частину свого життя він згадує неохоче. Надто гірким та болючим виявися його перший шлюб. Але про другу свою дружину він говорить із любов'ю в очах та тремтінням у голосі. « Потім я зустрів Наталію Михайлівну, з якою ми прожили решту життя. Вона була дуже добра. Десь місяців шість, як її немає. Останні три роки вона була прикута до ліжка, я доглядав за нею. Так трапилося, що я потрапив у військовий госпіталь, а вона в цей час – у реанімацію, де й померла. Я навіть не встиг із нею по-справжньому попрощатися».
Про свій секрет довголіття 93-річний ветеран каже так: « Я непитущий, некурящий. Це, мабуть, дві особливості, завдяки яким я стільки живу. Я завжди займався спортом. По плаванню у мене другий розряд. За хвилину і п'ятдесят секунд я пропливав стометрівку».
Не втратив жаги до життя Дмитро Іванович і понині. Зараз живе один у будинку неподалік від улюбленої онучки, яка піклується про нього. Але каже, що щось нескладне він може ще й сам собі приготувати. « Як мій день проходить? Вранці снідаю, потім читаю газети, перечитую їх усі, а потім – на бокову. По телевізору я дивлюся тільки новини і знаю, що відбувається у країні». Та чи то від того, що на його життєвому шляху було багато болю та втрат, не захотів загартований боєць коментувати сьогоднішні події. Тільки з сумом похитав головою.
Час Чернігівський