Два самодіяльні творчі колективи створила завідувач Сонячного сільського клубу Людмила Гетьман, переїхавши з Донеччини до рідного села на Полтавщину.

За її ініціативи також реконструйовано і капітально відремонтовано обшарпаний сільський культосвітній заклад, придбано музичні інструменти, написано історію Сонячного.

Сонячний клуб

За кошти місцевого і районного бюджетів замінено вікна й двері, а ось внутрішні будівельні роботи – справа рук Людмили, її родини, сусідів та односельців. Тепер керівник мріє про сценічні костюми для обох колективів та відеокамеру для запису концертів і виступів аматорів.

ПІСНЯ – ДУХОВНА СПАДЩИНА

Людмила Григорівна співала з дитинства, як за життя її бабуся та батьки. Жартома каже, що заспівала раніше, аніж народилася.

– Маленькою я, як розповідала мені мати, забиралася на велику лаву, що стояла в нашій старій хаті, та виспівувала «Несе Люда воду», – з посмішкою говорить Людмила, показуючи давні фото на стендах. – У школі співала в ансамблі, з агітбригадою їздила з концертами у поле до жниварів. Виступала на сцені сільського клубу і в сусідніх селах. Пісня завжди допомагала мені в житті – співаючи, забувала про негаразди й труднощі, про всі неприємності. Коли з чоловіком обоє залишилися безробітними, тільки пісня рятувала від розпачу. Тепер ось живу клубом, своїми «Калинонькою» і «Веселкою» і радуємо людей.

Справді, на сцені моя співрозмовниця, мов риба у воді. Коли зазвучала її улюблена мелодія «Ой черешня, черешенька», нам, журналістам із проекту «Голос місцевих ЗМІ», враз потеплішало в холодному і неопалюваному посеред зими приміщенні клубу.

«Ой черешня, черешенька,

Пусти мене, моя ненька,

Пусти мене на вулицю

Погулять на вечорницях», –

ця зрозуміла кожному українська пісня – своєрідний духовний родинний спадок: її любили наспівувати матуся й бабуся, тепер дуетом виконують із сестрою, з донькою Ольгою.

– Цю пісню колись часто співали мої мама і тато, Галина і Григорій Клименки. Їх, на жаль, вже немає на білому світі. Співаю – і ніби розмовляю з ними, наче чую їх голоси, – з нотками світлого суму в голосі розповідає Людмила. – Мати померла, коли мені виповнилося тільки шістнадцять років. Тато – пізніше.

На одному зі стендів – пожовтілі з часом світлини. На них – і рідня завідувачки: дідусь Трохим, матуся, бабуся, батько, сестричка Надія і Людмила в дитинстві. До слова, мешканці Сонячного для історії села принесли найдорожчі сімейні фото.

– Мати працювала дояркою в колгоспі. Завжди була втомлена, руки – в мозолях. А як заспіває – молоділа на очах. Все хотіла, щоб я обрала легку й почесну професію, – згадує співрозмовниця.

«Очень красиво поет, аж за душу берет», «Браво! Замечательно поет», «Людмила, как всегда поет, словно ручеек журчит. Голос чистый и прозрачный, как родниковая вода. Дай Бог, ей петь и подольше оставаться с таким голосом на радость людям», – читаю відгуки користувачів інтернету про відео виступів Людмили Гетьман.

Можливо, їй окрилено співається ще й тому, що на сцені виступає разом із сестрою Надією, донькою, онуком Назаром. За словами Людмили Гетьман, пісні – їх родинний скарб і духовна спадщина, джерельце сили й віри в день завтрашній.

«ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ НАЗОВСІМ»

Військовий конфлікт на Сході змусив Людмилу з чоловіком покинути обжитий дім, роботу і добрих друзів та поїхати на Полтавщину, в Сонячне, де народилася, зросла, закінчила школу. Тут її коріння, дідівські й батьківські могили, далека й близька рідня. Та, як зізнається, у п’ятдесят непросто і страшно починати все спочатку.

Повернулася додому в лютому 2015 року і відразу взялася до діла – очолила сільський культосвітній заклад. Так несподівано через тридцять років здійснилась її давня мрія – бути культпрацівником, керувати аматорськими колективами.

Невтомна аматорка змогла реалізувати свій потенціал і залюбки працює. Вивела на сцену талановиту сільську дітвору, відволікла від щоденних домашніх клопотів жінок із співочого ансамблю.

“Калинонька”

Тепер Марина Бриж, Роза Рябовол, Ольга Щербина, Наталія Гуржій, Ксенія Паливода, Ольга Німчин, Надія Паливода – дорога її серцю «Калинонька», однодумці й помічниці, «єдина родина». Жінок різних професій – від керівника місцевого навчального комбінату до домогосподарок – об’єднує любов до пісні. У репертуарі колективу і українські народні, і сучасні естрадні мелодії.

“Веселка”

Восьмеро талановитих діток різного віку співають у «Веселці». Серед них і онук Назар. Саші Готрі лишень п’ять, Наталочці Колісник – шість. Решта – трохи старші. Улюбленці і керівника, і селян. Голосисті, безпосередні, розкуті на сцені, старанні, юні співаки додають людям радості й дарують насолоду.

Самовіддану працю Людмили Гетьман оцінили люди та місцева і районна влада. Керівник самодіяльних колективів вже має численні відзнаки за особистий вагомий внесок у розвиток культури. Рідний край у непевні й непрості часи став для неї порятунком, прихистком, надійною опорою і натхненням.

– Я вдома, і цим усе сказано. Влітку побували з Володимиром на Донеччині. Провідали друзів і знайомих. Наговорилися, погостювали і відчули, як тягне вже нас із чоловіком до Сонячного, – розповідає жінка. – Свій будинок у Вільному Волноваського району ми вже продали, і 99,9% не повернемося туди.

Звісно, що не кожен чоловік кинув би все і подався світ за очі. Володимир Гетьман не вагався – за тиждень зібралися і поїхали на малу батьківщину дружини. Влаштувався трактористом-машиністом у СТОВ «Ніка» в сусідньому районі.

– За фахом я ніхто, – каже при зустрічі журналістам. – Вчилася в педучилищі, двадцять шість років пропрацювала в колгоспі в селі Вільному – рядовою у польовій бригаді, телятницею, помічником бригадира тракторної бригади… П’ять років була безробітною. Тепер займаюся омріяною справою.

Ось так неждано-негадано, завдяки складним житейським обставинам Людмила дарує радість людям.

За словами голови Машівської райдержадміністрації Юлії Середи, грамоти і подяки Людмили Гетьман – вияв поваги до пісенного таланту, вдячності за зроблене, за самовіддану працю, творчий пошук. Завідувача Сонячним сільським клубом – ініціативна, активна, смілива. Хоча, по правді, їй було легше адаптуватися в рідному краї, серед людей, котрі знають жінку змалечку.

На жаль, не всі 105 сімей переселенців, котрі прибули в район, прижилися тут і знайшли роботу. Дехто із внутрішньо переміщених осіб виїхав, декотрі перебувають на обліку в центрі зайнятості, інші розраховують на соціальну допомогу від держави. Зіграли роль і характер, і внутрішній стан, і настрій. У непростих житейських обставинах не кожен зумів зібрати в кулак нерви, відігнати гіркі спогади і обжитися в селі. Володимир і Людмила Гетьман не розгубилися, милості від держави не чекали.

З донькою та онуками

У Сонячному часу для спілкування було обмаль, і Людмила Гетьман напише мені листа: «Не кожній жінці доля дарує любов і такого чоловіка, як мій Володя. За ним я, мов за кам’яною стіною. Колись покинула навчання в Лебединському педучилищі, вийшла заміж і поїхала за своїм судженим на Донбас. Жодного разу ні на хвилину не пожалкувала. У нас чудові діти, четверо онуків. Ми з Володею, як кажуть, дві половинки одного цілого. Кар’єра вчителя не склалася, бо училище обирала не я, а моя мама. Для дочки-відмінниці вона бажала професії педагога і дуже не хотіла на той час, щоб я пішла в культуру. Хоча це була мрія мого дитинства. Що судилося, того не оминути».

Взаєморозуміння, любов і довіра єднає і ріднить це щасливе подружжя. Вміння ділитися добром із людьми тримає Людмилу і Володимира Гетьманів на плаву за будь-якої житейської ситуації. Їх самовідданість і щирість, мов бумеранг, повертаються підтримкою односельчан. А гуртом, як кажуть у народі, добре батька бити і лихо пережити.

Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора та з родинного архіву Людмили Гетьман