ДРОЗДОВИЦЯ СТАЛА РІДНОЮ
Чотирнадцять самодіяльних аматорок – різні за професіями, за віком, за роками, але всі віддані сільській сцені. Незмінна учасниця з перших днів народження ансамблю – Світлана Степанівна Плашкова, котра «скільки й пам’ятає себе – завжди співала». Спершу – у складі сільського хору, нині – в ансамблі.
Велику любов до українських народних мелодій успадкувала і її старша донька Люба (в заміжжі Сніцар). Обидві не уявляють свого життя без пісні, без виступів на сцені, без ансамблю. Професія і хобі єднають, ріднять і зближують їх.
– Правда, Світлані Степанівні інколи доводиться побавитися з внучечкою, – розповідає Дроздівський сільський голова Ніна Мамай (віднедавна – в. о. старости). – Люба співає першим голосом, замінити її ніхто не може в ансамблі. Високий і дзвінкий голос – то дар Божий. У матері ж – другий голос, як і в інших учасниць. На няньках Світлані Степанівні більше впадає бути.
Коли ж на сцені мати й дочка – селяни не шкодують рук. Аплодують обом «молодицям з Дроздовиці» від душі. А ще шанують їх за відданість професії, за те, що самовіддано навчають і виховують місцеву дітвору. Вчителькою молодших класів бути нелегко, але ні Світлана Степанівна, ні Люба не шкодуують про вибір фаху.
Понад сорок років тому Світлана Роєнко (таке її дівоче прізвище) після закінчення Бердянського педінституту приїхала із Запорізької області в Дроздовицю.
– Донечці був тільки один рік. Батьки хвилювалися, як житиму в лісах із малою дитиною, – згадує Світлана Степанівна. – Та за Віктором я, мов нитка за голкою, готова була їхати хоч на край світу. У Дроздовиці вперше вдихнула пахощів соснового лісу, відчула на дотик голочки ялини, вчилася збирати ягоди й гриби. У рідному селі Троїцьке шуміли пшениці, було багато сонця й тепла. Чернігівщина – зовсім інший край. Чесно признаюсь, що Дроздовиця стала мені рідною.
Нову вчительку охоче прийняли в колективі – школа чекала молодих педагогів. Класи були великі, учнів багато – роботи хоч одбавляй.
Світлана Плашкова попрацювала не лише вчителькою молодших класів та в групі продовженого дня, але й сільським головою. Кілька скликань була депутатом Дроздовицької сільської ради. Відповідальна, невтомна, активна, завзята і метка, вона завжди вміло поєднувала родинні турботи з професійною діяльністю. Мама трьох донечок встигала ще й на репетиції, бо пісня міцно тримала в своїх обіймах.
«ДОКИ СЕЛО СПІВАЄ – ВОНО ЖИВЕ»
Літа спливли непомітно – нині Світлана Степанівна вже на заслуженому відпочинку. Тішиться онуками. Велика радість для діда й баби – дворічна непосида Вероніка. Допитливе дівчатко не дає їм дрімати: все їй цікаве, до всього тягне рученята.
– «Ой, мама!», «Ой, баба!», – вказує пальчиком на рідних людей на знімку, й обличчя дитини осяває сонячна усмішка. Ми з господинею дому теж усміхаємось, розділяючи радість дівчинки.
Світлана Степанівна (на моє прохання) приміряє сценічний костюм. За ініціативи сільського голови Ніни Мамай торік сільрада закупила їх для всього ансамблю. Красиве вбрання, але аматорка з любов’ю розповідає і показує давнішній костюм.
– Дивіться, яка розкішна підбивка в спідниці – зі справжнього важкого штапелю. Зараз такої тканини не знайти, – хвалиться жінка. – Вірно прослужили нам ці костюми. Деколи ще виходимо в них на сцену.
Улюблене червоне намисто вона подарувала Любі – як оберіг і реліквію.
– Хай носить на здоров'я. Хай співає. По-моєму, доки село співає – воно й живе, – каже Світлана Степанівна на прощання.
Так, пісня – душа народу, його крила й сила.
Ольга ЧЕРНЯКОВА