Рак «дрімав» до пори, до часу
Віталій не винить медиків, котрі не розгледіли рак нирки на ранній стадії та пухлину голови. Як працівник Степанівського міжшкільного навчально-виробничого комбінату він постійно проходив профілактичні огляди. Комісія райвійськкомату навесні 2015 року теж визнала його цілком здоровим і придатним до служби в зоні АТО. Мобілізовували як водія, а опинився у розвідці.
Син військового льотчика і десантник у часи строкової армійської служби Віталій Калібаба й миті не вагався, не шукав підстав для відмови. Рік, два місяці й десять днів перебував у зоні АТО, на Луганщині. Коли контузило, навіть по медичну допомогу не звертався – не було до кого.
– Хлопці вкололи знеболювальне, трохи полежав в окопі, – згадує захисник, – і на бойовий пост. Війна є війна.
Коли допікав нестерпний головний біль, міцно стискав зуби і терпів.
Улітку минулого року повернувся додому. Дружина, син, рідня й односельці ледь не задушили в обіймах, обцілували й викупали у сльозах радості.
З миру по гривні – порятунок
– Може б, та біда й досі мовчечки сиділа, – з розпачем в говорить дружина Віталія Людмила, – коли б не клята війна, не стрес. Чоловік нічого не розповідає, але прийшов додому зовсім іншою людиною. Серцем постарів, сивини ондечки скільки у волоссі. Спершу ночами балакав, кудись поривався бігти.
Контузія обернулася пекучим болем, німіла рука, покидали сили. Віталій терпів, бо думав, що то контузія нагадує про себе.
– Наче вдруге на світ народився, повернувшись додому. Вночі прокидався – і шукав вікна. На ліжку в чистій постелі одвик спати. Стільки під землею пробув, наче вросли з хлопцями в окопи, – згадує Віталій і кожне слово мовби з глибини єства вириває. – Шукав і двері, не міг звикнути до тиші. Пташки щебечуть, а мені ніби кулі свистять. Тоді втиснув емоції всередину, щоб Люда не плакала і сина не лякати.
Війна добряче підірвала здоров’я: спровокувала загострення недуги (може, й давньої). Подружжя занепокоїлось, коли чоловікові зовсім стало зле. Обстеження, аналізи, поїздки до лікарень швиденько «з’їли» всі заощадження й гроші найближчої рідні.
Живуть надією
Людмила й Віталій не звикли й не вміють просити допомоги у людей, та безвихідь змушує. Першими тяжкохворого воїна підтримали бойові побратими, колеги по роботі й менські підприємці Володимир Булавка і Анатолій Паршин, жителі рідного села.
– Просили помочі в депутатів і в партій, – каже Людмила, – та їм не до нашого горя. Виборів у Степанівці немає – ніхто нічого не обіцяє.
Доки чоловік був у зоні АТО, вона виплакала немало сліз, молилася й благала всіх святих про допомогу. Її почули.
– Коли Вітя не дзвонив, пригорну до серця його фотографію і молюся,– жінці нелегко згадувати і розказувати про пережите журналісту. – Слава не показував, як хвилюється за батька.
Коли поріг дому переступить восьмикласник В’ячеслав і пригорнеться до татуся, зрозумію, наскільки вони близькі й дорогі один одному. А в очах хлопчини, кольором волосся схожого на сонце, стільки хлюпочеться надії на порятунок.
– Живемо надією на допомогу добрих людей, – скаже Віталій, проводжаючи мене до автобусної зупинки. – Статус учасника бойових дій – не поміч у лікуванні, за процедури платимо, як і всі.
{jb_brownbox} Держава, як не прикро, не наділила благами захисника. Та кожна чуйна людина може підтримати мужнього розвідника, перерахувавши бодай якісь гроші на картку Віталія Олександровича Калібаби в «ПриватБанку» (№5168757231386451).{/jb_brownbox}
Він боронив нас, а ми врятуймо його.
Ольга ЧЕРНЯКОВА