– Андрію Миколайовичу, революції 1917 року та громадянська війна не могли не торкнутися нашого міста. Що відомо про події тих часів?
– Як свідчить «Список селений и волостей Черниговской губернии», на 1917 рік кількість населення Корюківки становила 5 313 осіб (956 дворів). Лютневу революцію тутешнє населення зустріло піднесено, з надією на краще життя. Створюються різні організації, зокрема рада солдатських та офіцерських депутатів, жіночий комітет. Після жовтневої революції у Петрограді активні революційні настрої поширились і на Чернігівщині. До 12 січня 1918-го влада у Корюківці формально належала Центральній Раді УНР, а потім було встановлено владу більшовиків. На початку квітня 1918 року до міста вступили німецькі війська, а 26 грудня того ж року до Корюківки після бою увійшов підрозділ Ніжинського полку 1-ї Української радянської дивізії.
– А як працювали підприємства, установи, заклади?
– Цукрозавод відновив свою роботу і щодня випускав 2,4 тисячі пудів цукру. У травні 1919 року було організовано комітет бідноти, на основі якого в липні 1920-го утворено комнезам (комітет незаможних селян). Якраз на той час у складі повіту утворився окремий Корюківський район, а пізніше – волость, оскільки Корюківка була значним промисловим центром повіту.
– Чи відбувалося відродження національної культури, мови? Як розвивалися освіта і шкільництво зокрема?
– З 1919 року радянською владою запроваджується положення про єдину трудову школу. Навчання для дітей розпочиналося з 8 років. Школи мали загальноосвітній та політехнічний характер, навчання проголошувалося безоплатним, і діти обох статей навчалися разом. Цікаво, що навчальний рік навіть у межах одного населеного пункту розпочинався не в один час. Зафіксовано й цікавий факт відкриття початкової школи на Олексіївці. Оскільки приміщення для навчального закладу не було, робітники селища наприкінці жовтня 1920-го постановили забрати недобудовану єврейську синагогу із залізничної станції. Через велику кількість безпритульних дітей в Україні (1/8 учнів) у багатьох населених пунктах відкривалися дитячі будинки, трудові колонії.
– Що відомо про тогочасну криміногенну ситуацію на Корюківських землях?
– Охорону правопорядку було покладено на робітничо-селянську міліцію. У зв’язку з активізацією повстанського руху наприкінці 1921 року у північних волостях Сосницького повіту, і в Корюківській зокрема, оголосили військовий стан. Загалом тоді було кілька повстанських загонів та груп. На Корюківщині діяла так звана банда отамана Рака, яку було знищено загоном міліції під керівництвом Гарнієра.
– Події 1920-1930-х років для Корюківки також були буремними?
– З 1929-го скрізь в Україні розпочалася колективізація. Станом на 1931 рік у районі було 37 колгоспів, із 18032 селянських господарств до них вступило лише 1177 (6,8%). Великим лихом став голодомор 1932-1933 років, до якого призвели колективізація та непомірні хлібозаготівлі. У травні 1933-го на «чорну дошку» було занесено селище Олексіївку, а у червні – весь Корюківський район. Містом ходило багато опухлих та виснажених людей, які просили їсти…
– Сумно. Але ж підприємства не зупинялися – працювали…
– Найпотужнішим підприємством залишався Корюківський рафінадний завод. На той час тут було 310 постійних працівників. До речі, є свідчення, що напередодні війни завод виробляв до 40 тисяч тонн цукру на рік (ІІ місце у Радянському Союзі). Галузь лісового господарства представляв Корюківський ліспромгосп. До речі, є відомості і про ваших колег. У 1931 році на Корюківщині з’являється своя преса – газета «Більшовицький шлях», де висвітлювалося життя району та проводилася агітаційна робота. Щодо колективу, то професійним журналістом там був лише редактор, а коректор єдиний мав вищу освіту, решта ж – початкову. Ще на той час у Корюківці прaцювали такі установи: райспоживспілка, філія «Заготльону», філія Держбанку, райощадкаса, райземвідділ, райзаготконтора.
– Нелегкі були часи. А чи відомо щось про репресії наших земляків та вияви героїзму?
– У 30-ті роки набирає обертів маховик репресій, який «затягнув» і декого з мешканців Корюківщини. Відбувалися арешти, близько десятьох осіб навіть було засуджено до вищої міри покарання, багато хто отримав від 3 до 10 років таборів. Також наші земляки брали участь у військових конфліктах, зокрема у війні з Фінляндією відзначився корюківчанин, воєнтехнік 1-го рангу (старший лейтенант) Федір Михайлович Дудко (1911-1940). Він проявив себе під час прориву лінії Манергейма у грудні 1939 року. Пізніше в одному з боїв отримав смертельне поранення, був похований у Виборзі й посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу…
– Є в історії нашого міста і страшні сторінки – німецька окупація та трагедія 1943 року…
– Передусім хочу зазначити, що на початку 1941-го в Корюківці було 13 635 мешканців. Одразу ж після початку німецької агресії в місті оголошується мобілізація – спочатку для чоловіків 1905-1918 років народження, а потім і старшого віку, формуються народне ополчення та винищувальний батальйон (мав боротися з німецькими диверсантами). Але оскільки 2-га танкова група генерала Г. Гудеріана вже наприкінці серпня захопила території південніше Новгорода-Сіверського, в тому числі й селище Холми, війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення.
Більшість сімей радянського активу та єврейських, котрі мешкали в Корюківці, вже не мали змоги виїхати на схід і незабаром опинилися на окупованій території.
5 вересня 1941-го до міста вступили німецькі підрозділи. Чернігівська область, а разом із нею й Корюківка, увійшли до зони військового підпорядкування. Бургомістром міста було призначено колишнього головного інженера цукрового заводу Євгена Барановського, комендантом української допоміжної поліції Корюківського району – капітана Зубова. Переважна більшість поліцейських вступала на службу добровільно.
Ще напередодні окупації в серпні 1941 року формується Корюківський партизанський загін, і фактично до грудня 1941-го Корюківка й ряд суміжних територій перебували під партизанським контролем. 7 листопада 1941 року в Корюківці партизани провели мітинг із нагоди жовтневої революції. У відповідь на німецькі репресії – знищили ряд німецьких пособників.
У грудні 1941-го фашисти здійснили другу серію каральних акцій та знищили захоплених у полон партизанів, зокрема секретаря райкому комсомолу Федора Скрипку. У ніч із 24 на 25 січня 1942 року були заарештовані радянські активісти, їхні родини, навіть сторонні люди – 150 осіб, яких розстріляли в урочищі Гай. Під час окупації була знищена і майже вся єврейська громада Корюківки. Протягом 1942-го на примусові роботи до Німеччини вивезли до 200 молодих корюківчан.
У ніч із 23 на 24 лютого 1943 року в місті знову розпочалися арешти, переважно – родин партизанів. Частину затриманих розстріляли. Решту (за різними свідченнями – від 30 до 97 людей) утримували у в’язниці у приміщенні нинішнього держархіву. На той час неподалік, у Єлінських лісах, базувалося Чернігівське партизанське з’єднання О. Федорова, яке готувалося до рейду на Волинь. У ніч на 27 лютого 1943-го партизани вчинили напад на Корюківку. На той час з’єднанням керував заступник Федорова Микола Попудренко (1906-1943). Сам же Федоров разом із комісаром з’єднання В. М. Дружиніним, Г. В. Балицьким та ще з кількома соратниками з 13 лютого по 5 березня 1943 р. перебував у Москві. Про це свідчить і Григорій Балицький у своєму щоденнику.
Вже 2 березня на ім’я начальника УШПР (Українського штабу партизанського руху) Т. Строкача надходить шифровка за підписом Попудренка про дії партизанів 27 лютого. Повідомлялося про знищення міської управи, комендатури, маслозаводу, парового млина, лісозаводу, 14 автомашин, двох тракторів і т. ін.
Як правило, за дії партизанів розплачувалося цивільне населення. Уранці 1 березня 1943 року зі Щорса прибули карателі. Корюківку оточили з кількох боків. Протягом кількох днів містечко було знищено…
– Про це немало написано. Може, щось нове можете повідомити?
– 1944 року в Корюківці була створена Комісія зі встановлення й розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників по Корюківському району Чернігівської області. Якщо раніше знищення містечка приписували генерал-лейтенантові Генерального штабу Адольфу Хойзінгеру, то нині встановлено, що наказ про знищення Корюківки віддавав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури підполковник Байєр Бруно Франц. Безпосереднім виконавцем стала Сновська комендатура. Збірний каральний загін складався з німецьких військовослужбовців тилових підрозділів, військовослужбовців 105-ї угорської легкої дивізії та солдатів шуцманшафту – карального поліцейського батальйону з числа колишніх військовополонених та добровольців. Як ви знаєте, 2013 року в урочищі Гай було розпочато будівництво Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених нацистами, що мав стати українською Хатинню. Саме там у трьох братських могилах було урочисто поховано останки жертв Корюківської трагедії. Проте вже наступного року будівництво припинилося через брак коштів…
– Але головне те, що Корюківка, подібно до птаха Фенікса, все ж відродилася з попелу і нині є, не побоюся цього слова, взірцем для навколишніх громад.
– Так. Бо про наше післявоєнне місто колись було написано наступне: «При загальному огляді Корюківка являє собою абсолютно зруйноване селище, де залишилося тільки 10 житлових будівель…» І хоча, на жаль, у 90-ті роки ХХ століття й на початку ХХІ століття в місті припинив існування ряд корюківських підприємств, не працює жоден із заводів, у складних економічних умовах із чотирьох фабрик вижила лише одна – ПАТ «Словянські шпалери-КФТП», нині промисловість у місті все ж є, щоправда, представлена вона переважно підприємствами деревообробної та целюлозно-паперової галузей. Станом на 2017 рік у місті – 12,9 тисячі мешканців. А прославляли Корюківку в різний час видатні люди: це й майстер музичних інструментів, творець київсько-чернігівської бандури, кобзар О. С. Корнієвський; і скульптор, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, народний художник СРСР З. М. Віленський; і поетеса В. Д. Ткаченко; й письменниця Н. Й. Петренко; і вчений у галузі радіотехніки О. І. Сидоренко; й доктор економічних наук, професор В. І. Довгопол. А також – контр-адмірал Ю. І. Максюта, Герой Соціалістичної праці Г. І. Дуденко та інші. Місто наше живе, розвивається і, впевнений, має гарні перспективи на майбутнє…
– Дякую, Андрію Миколайовичу, за цікаву розмову й ту величезну працю, яку ви провели з архівними матеріалами. Читачам же нагадаю, що нещодавно у ТОВ «Домінант» (м. Мена) було видано книгу «Нарис з історії Корюківки», де докладно розповідається про історичні події на теренах Корюківщини.
Андрій Навродський
газета “Деснянська правда”