Хірургом зробила війна
Видатний вчений, геніальний кардіолог, батько української біокібернетики, письменник і філософ Микола Амосов у спогадах розповідав, що хірургом його зробила війна, і звідтоді біль поранених і хворих він сприймав як особистий.
До Києва Микола Михайлович переїхав із Брянська, де як хірург здобув перший практичний досвід. За плечима вже були механічний технікум, робота на лісопильному заводі, заочне навчання в індустріальному інституті, очне – в медичному. І раптом війна…
Уже на другий день війни він пішов до військкомату. «Беру вас начальником хірургічного відділення, – сказав після співбесіди начальник госпіталю. – Не приховую, хотілось би більшого, та немає де взяти. Мав приїхати з Ленінграда прекрасний хірург. Але, мабуть, перехопили».
Так Микола Амосов потрапив до ППГ-2266, розрахованого на 200 поранених. Штат – 80 осіб, серед яких п’ятеро лікарів. Зі спецтранспорту – 22 парокінні підводи зі шкапами.
Протягом усієї війни він служив у рухомих польових госпіталях на Західному, 1-му, 2-му і 3-му Білоруських фронтах та 1-му Далекосхідному. Бойове хрещення медичний персонал пройшов під Сухінічами. Тоді ж хірург зробив першу «бойову» операцію – видалив у бійця осколок.
Грудень 1941 року видався вкрай важким для польового госпіталю і провідного хірурга. Збільшилась кількість важкопоранених, було багато смертей і гірких переживань. Тоді ж у прифронтовій зоні Амосов розробив свої методи оперативних втручань, написав першу дисертацію та надіслав її до Московського медінституту.
У листопаді 1943 року госпіталь розгорнувся в селі Хоробичі Городнянського району, поруч із залізничною станцією.
ППГ-2266 на Чернігівщині
Змерзлих поранених привозили за сто кілометрів на відкритих вантажних машинах цілими колонами, що йшли з передової.
«Ми знімали з машин тільки лежачих, а тих, хто міг рухатися, відправляли до іншого госпіталю, – згадував Амосов. – До підходу санітарного поїзда у нас накопичилося близько 2300 поранених, яких розташували в школі і в 400 хатах».
16 листопада, перший день роботи, він описав у повісті «ППГ-2266»: «Привезли… Страшна справа! Чую сильний гул машин, немов йде естакада літаків… Уся величезна площа заповнена «студебекерами»… У кузові на соломі або просто на залізній підлозі лежали поранені без ковдр, тільки в шинелях, з перев’язаними головами, розрізаними рукавами, штанинами, припорошені снігом, мокрі…».
Відразу ж були зайняті всі приготовлені шістсот місць. А потік машин не зменшувався. Розгорнули декілька палаток. При них – сортувальні. Тобто поранених мили, вдягали в чисту білизну, ділили в залежності від стану на різні групи. Найтяжчим допомагали першочергово. Спершу зігрівали і поїли чаєм, годували, а потім перев’язували, оперували. На п’ятий день кількість поранених сягнула тисячі. Їх стали розводити по хатах. Клали на ліжках, підлозі, лавках, печах. Хоробичі перетворилися на суцільний лазарет. Потім цифра поранених перевалила за дві тисячі.
Про завантаженість п’ятьох лікарів говорити і не доводиться. Якщо у когось із бійців відкривалася кровотеча, господиня хати прибігала до медиків. Микола Амосов направляв на підводі до пораненого медсестру.
Село – суцільний лазарет
Селяни всіляко допомагали рятувати бійців. Створили для допомоги медперсоналу команду. За кожною вулицею закріплялась медсестра й санітар. Господині хат самі годували солдат. Запросили кількох сільчанок – знаних у селі кухарок – випікати хліб. Їх кулінарна майстерність особливо цінувалась: адже в окремі дні з’їдалось до двох тонн хліба.
Микола Амосов особливо подякував у згаданій книзі хоробичанкам, які допомагали госпіталю. Завдяки восьми колгоспним підводам, на яких цілий день перевозили поранених, відсортовуючи найтяжчих, вдалося врятувати сотні бійців. Допомагали госпіталю Євдокія Кузьмівна Подосинова, Ганна Йосипівна Седюко, Тетяна Степанівна Слісаренко.
Ганна Седюко
В оселі Надії Михайлівни Павлович лежало семеро солдат. Ганна Михайлівна Кайдала виходила вісьмох поранених. Уляна Карпівна Тимошенко не тільки випікала для визволителів хліб, але й виходила одного пораненого. У її хаті мешкали 8 медсестер та два водії. Донька Паша писала від імені поранених листи їхнім рідним, допомагала на кухні.
Микола Амосов квартирував по сусідству і частенько заходив до Тимошенків: до серця припала медсестра Лідія – майбутня дружина. Тут же, в Хоробичах, на початку наступного року він одружився з Лідією Денисенко, відсвяткував 30-річчя, отримав орден Червоної Зірки. Надійшла й прикра звістка – лист із 1-го Московського медінституту: дисертацію не допустили до захисту.
Залишаючи село, хірург напише: «Більше восьми тисяч пройшло через госпіталь. Більше трьох відсотків померло. Навіть страшно називати цифру смертності. Я можу порахувати скільки залишилося живими, скільки без ніг… Хто винний?».
Звісно ж, що війна!
Рубці на серці
День Перемоги Микола Амосов зустрів у Прусії. Та зі своїм ППГ-2266 рятував поранених у Маньчжурії, лікував від тифу японських військовополонених, потім служив в окружному госпіталі. І лише влітку 1946-го він демобілізувався.
Під час Другої світової війни через руки Миколи Амосова пройшли майже 50 тисяч скалічених – половина з них були важкопоранені. У спогадах та в автобіографії видатний хірург не замовчував своїх помилок, від яких, на жаль, помирали солдати й офіцери. Кожна така смерть – рубець на його серці.
Кардіохірург, котрий сконструював та власноруч розробив перший в Україні апарат штучного кровообігу, перший серцевий клапан (після закордонного відрядження) із нейлонової сорочки, купленої за 2 долари, увійшов в історію вітчизняної та світової медицини. Він першим почав лікувати вади серця, оперуючи навіть безнадійно хворих пацієнтів, першим використав наркоз у кардіології. За роки існування очолюваного академіком Інституту серцево-судинної хірургії врятовано близько 95 тисяч людей.
Миколу Амосова за результатами опитування громадської думки назвали другим після князя Ярослава Мудрого «Великим українцем». Росіянин за генами і місцем народження, Микола Михайлович таким і був насправді.
Пам'ять жива
Літні сільчани з Хоробич пам’ятають події Другої світової, пам’ятають Миколу Амосова. У шкільному зразковому історично-краєзнавчому музеї зберігається книга «ППГ-2266» з автографом автора, хірургічні інструменти часів війни, подаровані під час гостин хоробичан у столичній квартирі хірурга.
Засновник музею і його перший керівник вчитель Володимир Песоцький при зустрічі розповідав мені, як тепло зустрів їх Микола Михайлович у 1999 році, розпитував про село і селянок, котрі допомагали госпіталю й пораненим.
На жаль, Володимир Петрович вже у кращих світах. А музей діє. Його теперішня завідувачка Наталія Веркасова розкаже, що дружні контакти з Інститутом серцево-судинної хірургії тривають досі, що до Хоробич нещодавно приїздила делегація його працівників, що оновлено експозицію, присвячену славетному хірургові.
У Хоробичах знімався також документальний фільм «Амосов: століття». Очевидці згадували і польовий госпіталь, і провідного хірурга. Вдячна людська пам'ять зберігає миті героїзму та ім’я Миколи Амосова.
Додам, що музей нині – центр патріотичного виховання молоді Городнянщини.
Ольга ЧЕРНЯКОВА