А ще він – автор низки книг: «Євангеліє від Юродивого», «Україна на полях Святого Письма», «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю». Лауреат премій – імені Валерія Марченка і Василя Стуса.
Журналістська доля подарувала мені незабутню зустріч з цим унікальним чоловіком під час конференції «Роль незалежних медіа в Україні».
ПОДАРУНОК ДОЛІ
Нам випало сидіти поруч у розкішній залі столичного готелю «Інтерконтиненталь». З перших хвилин спілкування подивували неабияка простота, щирість і відкритість Мирослава Франковича. Пан Мирослав розмовляв із провінційною журналісткою так, ніби це я була унікальною особистістю – і аж ніяк не навпаки.
– Ви і є знаменитий Мирослав Маринович? – не повіривши, простодушно перепитала.
– Так, але звичайний, не знаменитий, – приязно усміхнувся.
Ще до офіційного початку заходу ми говорили про підготовку журналістських кадрів, про студентів-чернігівців, котрі нині навчаються в Українському католицькому університеті, про стандарти й етичні засади нашої професії.
Його виступ-промова «Слово вмерло – хай живе Слово!» був неперевершеним: вражав, бентежив, хвилював і спонукав сприймати журналістику по-новому. Пан Мирослав подарував мені нотатки, і є можливість дещо процитувати.
ЛІНІЇ ЖИТТЯ
Мирослав Маринович промовляв щиро й довірливо, ділився власними думками про журналістику сьогодення.
– Цей момент для мене дуже відповідальний, бо в ньому сходяться різні лінії мого життя. Я хотів би, щоб моїми устами зараз промовляв до вас Валерій Марченко, мій табірний побратим, який заплатив за своє вільне журналістське слово багатьма роками ув’язнення і мученицькою смертю. На моєму місці незримо стоять усі, хто, як і мої колеги з Українського католицького університету, творять сьогодні нову натхненну Україну. І я, звичайно ж, прошу благословення у Бога, плоттю Якого є Слово, а ще іншим іменем – Правда.
– Свій перший табірний есей – «Євангеліє від Юродивого – я почав власне з цього: з роздумів про облудне слово, яке, цитую, «стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи й погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави». В тій далекій уральській глибинці в усій своїй страхітливості постало перед нами, політв’язнями, слово, яке «зависло в повітрі міріадами вірусів, злоякісних і ворожих».
Промовець говорив, що світ нині опинився поза звичною дихотомією «правда – брехня», а тому давній Солженіцинський заклик «Жить не по лжи» сьогодні втрачає свій сенс. Адже в альтернативній реальності правда здатна перетворитися на брехню – і навпаки.
Уже після Києва вивчатиму життєвий і творчий шлях цього неординарного чоловіка-борця. Стільки всього пережито, побачено й вистраждано – а сила духу і сила слова величні.
По завершенні навчання у Львівському політехнічному інституті йому не присвоять через політичні погляди офіцерського військового звання – і він служитиме в армії рядовим. Згодом працюватиме перекладачем, займатиметься публіцистикою, прилучиться до дисидентського руху.
22 травня 1973 року, коли покладатиме квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, Мирослава Мариновича затримає й обшукає міліція. То буде початок репресій. Далі – період безробіття. Як можливість заробітку – розклеювання афіш.
У березні 1977 року разом зі своїм другом Миколою Матусевичем на вечорі пам’яті Великого Кобзаря у Київській філармонії, здолавши опір організаторів заходу, несподівано вийдуть на сцену із закликом проспівати «Заповіт». Як наслідок – згодом арешт, звинувачення в «проведенні антирадянської пропаганди» і заслання. Роки ув’язнення і неймовірні випробування. Він не писатиме клопотань про помилування, голодуватиме на знак протесту. Політичний в’язень писатиме книги.
СОВІСТЬ НАЦІЇ
З часом Мирослава Мариновича назвуть «моральним авторитетом» і «совістю нації». Вже в незалежній країні за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, внесок у державне будівництво, плідну науково-публіцистичну діяльність він буде нагороджений орденом «За мужність» І ступеня, орденом Князя Ярослава Мудрого, орденом Свободи… Прийдуть визнання, успіхи, слава й шана, які не змінять ні особистості, ні принципів, ні моральних цінностей.
– Тривалий час для журналіста існувала лише правда в однині, the truth, і це та правда, яку від нього приховували. Отож завдання було всіма силами видобути її – з-під заборон і табу, з тайників і глушників. Сьогодні, звичайно ж, давнє завдання залишається в силі – приховувачів правди й сьогодні чимало. Проте головний акцент переходить на те, щоб правду розпізнати з поміж підступних шейків та лукавих симулякрів», – ще одна теза виступу пана Мирослава.
В одному з інтерв’ю він скаже, що «завжди стояв на боці правди». Зізнається, що це відчуття «допомогло мені пройти всі ті роки переслідувань, ув’язнення, заслання. Так що мені сумно, коли люди відмовляються від тої духовної позиції задля збереження своїх якихось тілесних задоволень і можливостей, які втрачають такий шанс для утвердження самого себе».
Так, ми – журналісти – відповідальні і перед собою, і перед людьми, і перед Україною. Слава Богу, є в кого повчитися цієї відповідальності.
Ольга ЧЕРНЯКОВА