Український кінорежисер, кінодраматург і письменник, класик світового кіно Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в повітовому містечку Сосниця, у великій козацькій родині, де з’явилося на світ 14 дітей. А до зрілого віку дожило лише двоє – Поліна та Сашко. Світ дитинства маленького хлопчика й витоки формування світогляду майбутнього письменника можна найглибше пізнати, саме завітавши до музею.
Подорож у світ Сашкового дитинства
На родинному обійсті Довженків гостей передусім зустрічає 16-річний босоногий юнак Сашко Довженко, вилитий у бронзі. Він нібито запрошує на гостину у світ свого безтурботного дитинства. Далі видніється біленька хатинка під солом’яною стріхою – свідок народження та зростання маленького Сашка. Потрапляєш до довженківського родинного гніздечка, пройшовши ще й через незвичайні ворота з дашком-вістрячком та отворами, в яких колись селилися голуби. Дідусь Семен (дід Сашка) вважав, що ці мирні птахи повинні бути на кожному подвір'ї, тому і лагодив їм отвори.
Ще з порога батьківської хатини відчуваєш якусь неповторну й чаруючу атмосферу. Вперше завітала сюди, тому перші кроки робила неквапливо та розважливо, ніби в передчутті якогось дива. І воно таки було! Цікава розповідь екскурсовода і обстановка хатини збентежили, і в моїй уяві немовби ожила родина Довженків – малий Сашко та його братики і сестричка, мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прабаба Марусина, прадід Тарас. Ці образи згодом яскраво змалює письменник у знаменитій кіноповісті «Зачарована Десна».
Наприклад, батька Сашко описав так: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі… Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя».
Матір Сашко бачив невтомною трудівницею, яка найбільше в житті любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Цілими днями жінка клопоталася по господарству, у любові до праці виховувала своїх дітей. Була богомільною й дуже забобонною. Саме цю рису письменник змальовує з гумором: «Сама мати божилася, що буде в раю між святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів – батька, діда й бабу, що занапастили їй життя».
Екскурсовод Ольга розповіла багато цікавих та сумних історій із життя родини Довженків. Зокрема, про трагічну долю братиків Сашка. Доглядали його змалечку аж чотири няньки – брати Лаврін, Сергій, Василько та Іван. Прожили хлопці недовго, бо, як казали, рано почали співати. Бувало, посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої (на той час) хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. А батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя, коли був на ярмарку. Гнав тоді коней з великою швидкістю аж тридцять верст, а на його обличчі люди бачили невимовний біль.
«Допікали» дітей у печі
У хатині Довженків ніби оживає життя української родини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тоді хати ділилися на дві частини: чоловічу та жіночу. Жіноча, звичайно, була біля печі. Вона вважалася символом материнського першопочатку, непорушності сім’ї та неперервності життя українського народу.
З подивом почула, що у печі, так би мовити, «допікали» недоношених новонароджених діток. Їх обмотували в рядно (бувало, обгортали і в тісто), клали на дерев’яну лопату та засовували до теплої печі. Так дитя ніби «догрівалось» у материнському лоні та набиралося сили. До речі, цей метод «допікання» використовують і нині в медицині, тільки осучаснений (дітей виходжують у спеціальних теплих боксах).
Найтепліший спомин Сашкового дитинства – образ діда Семена. Спогади про нього хлопець проніс крізь усі терени свого життя. У «Зачарованій Десні» письменник написав: «На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця».
Багато речей, зроблених саме руками діда Семена, можна побачити (а ще й доторкнутися) в довженківській хатині – це коряк, з якого їли юшку Сашко з дідом на березі Десни, цукорниця, виготовлена з кореня старої берези, таріль у формі листочка та черпак з держаком у формі рибки. Тут зібрано ужиткові речі, різні знаряддя праці, старовинний одяг, вишиті рушники, посуд, годинник, куплений батьком на ярмарку, велике дзеркало в дерев’яній рамі, скриня, ткацький верстат, родинні ікони, старі фотографії.
Особливу увагу привертає старенька дерев’яна колиска, в якій колись колисали майбутнього письменника. Уявила собі, як мати Одарка Єрмолаївна співала маленькому синочку колискових пісень… Не втрималась, таки поколихала й я колиску, вимальовуючи собі образ маленького Сашка.
Дитячі стежки та червонобокі яблука
Якщо ж вийти з хатини, то відразу опиняєшся на подвір’ї, де колись босоніж бігав маленький хлопчина. Можна пройтись його дитячими стежками та побачити клуню, погребню й колодязь із журавлем. А ще – город, описаний в «Зачарованій Десні»: «Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили…».
Вабить гостей і довженківський сад, де завжди родять різні фрукти – персики, груші та яблука. Яблука є весь сезон, починаючи з білого наливу і до стиглих пізніх сортів. Цьогоріч яблуні вродили як ніколи, тому для екскурсантів по подвір’ю розставлені кошики з червонобокими плодами, аби пригощалися. Скуштувала і я. Смачнющі…
Яблунь, які висаджувались ще за життя Довженка, залишилось дуже мало, та й ті вже не плодоносять. Та майже кожного літа родить груша-спасівка, висаджена дідом Семеном. Щоправда, скуштувати грушок не вдалося, оскільки сезон на них уже закінчився. Проте загадати бажання вдалося. Стало традицією: міцно пригортатись до дерева і говорити про сокровенне й бажане. Задумане неодмінно повинно здійснитися найближчим часом.
Дорога в доросле життя
Літературна експозиція знайомить із подальшим життєвим і творчим шляхом Довженка-митця. Кожний період його життя показаний на тлі епохи, що засвідчують численні фотографії та особисті речі. Світ Сашка-школяра, Сосниця кінця ХІХ – початку ХХ ст., книги, сторінок яких торкалася рука малого Довженка-учня, запис із метричної книги про його народження, відомості про батькове господарство…
Розповідь про дорогу через Глухів, Житомир, Київ, Варшаву та Берлін до Харкова, де Довженко поринув у світ мистецтва, працюючи художником-карикатуристом у газеті “Вісті ВУЦВК”. Саме там визріла у нього думка перенести статичні картини й образи на біле полотно кіноекрану, надавши їм руху та емоцій.
Новий період життя Довженка розпочинається з приїзду на Одеську кінофабрику. Тут і народжується геніальний майстер екрану, якому судилося стати найяскравішою постаттю в українському кіно минулого століття. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Петровича «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.
Також заглянула в творчу лабораторію письменника – його робочий кабінет. Особисті речі свого часу були привезені з Москви, де кінорежисер жив і працював до останніх своїх днів. Похований на Новодівичому цвинтарі.
А наостанок у кінозалі музею подивилась ще й комедійний фільм Олександра Довженка «Ягідка кохання». Це одна із перших режисерських робіт. Комедія неабияк підбадьорила та зарядила позитивними емоціями.
Покидала літературно-меморіальний музей Довженка з почуттями радості, смутку, гордості. Проникли в серце слова із «Зачарованої Десни», «що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Любов СИЛА. Фото автора