Магія чисел шепотіла на вушко бібліотекарям дату та час зустрічі: 12-е число 12-ий місяць о 12 годині. Можливо, це і вплинуло на характер спілкування, бо актор поводився так, неначе він на сповіді зі своїм глядачем.
Він говорив про особисті переживання щодо ситуації в країні, про лінь та дратівливість стосовно людей. Здалося, що Макар втомився та шукає чогось нового – нових спектаклів, ролей, підходів, меседжів, перемоги України врешті решт. Зізнався, що хоче до нестями напитися від цієї перемоги та відмітити це число у своєму календарі.
Як відомо, Валентин Макар – провідний майстер сцени, у театрі працює з 1988 року. У своєму арсеналі має близько 60 ролей. Зокрема, Лопахін («Вишневий сад» Чехова), Михайло Гурман («Украдене щастя» Івана Франка), Овід («Овід. Прощай, Арлекіне…» Войнич), Лебедєв («Іванов» Чехова).
— Я навмисно уникав спілкування з журналістами. Вважаю, що в мене не так багато того, що я можу дати людям. Якби було що сказати, то я робив би це щодня. Усе що я кажу — я висловлюю зі сцени. Наприклад, у виставі «Ляльковий дім» грав Хельмера (чоловіка Нори). Він такий слизький, але мав свою рацію та право на існування. Я поставив собі за мету максимально показати чоловічу негідність. Ми не маємо права бути такими. У ролі Овода я хотів, щоби глядач буквально «плюнув мені в обличчя». Не за роль, а за людину, яка все це робила. Він не герой. Героєм він був 20 років тому. Подивіться в корінь тієї людини, що він робить із навколишніми! — спонукає актор.
Макар переконаний, що глядач у театрі знаходить щось нове, а щось втрачає. Одного разу під час останньої сцени «Овода» в залі почувся регіт. Актори подумали, що приводом для сміху стали вони. 15-річну дівчину вивели із зали, але виявилося, що вона насправді пройнялася спектаклем та відчула щось близьке. Як результат — катарсис.
— Змінилися ми, змінилися глядачі, навіть погода міняється… Глядач зовсім інакше сприймає сцени в спектаклі «Матінка Кураж та її діти», де зображується хроніка Тридцятилітньої війни. Почекайте ще рік – два і з’являться нові сценарії. Я б хотів зіграти сучасну людину. А що сучасна людина? Яка вона? У неї все розмито, немає чіткої картинки. Хоча і класику теж треба грати. Наприклад, «Вишневий сад». Там є герой, який каже: «Ум веками даётся, не будут умные дети, так будут умные внуки». Взагалі треба грати так, щоби в ролі тебе не було, лише зовнішня оболонка. Це цікаво, але складно, — ділиться досвідом Валентин Макар.
Кіно не театр, а театр не кіно
Валентин Макар має й кінодосвід, але про це говорить неохоче. Явно видно, що він більше захоплюється складністю гри в театрі.
— Дуже просто треба до цього ставитися. Усі актори кажуть: «Це так класно!». Але ви самі розумієте, куди нас запрошують. Це ролі другого плану. Нами просто закривають ніші. У кіно мене більше цікавлять зустрічі з легендарними людьми. Якщо в театрі на початку спектаклю актор каже «А», то покидає сцену він лише сказавши «Я». От і я запитав режисера, сценариста та продюсера Андрія Смірнова («Білоруський вокзал): «Як ви вибудовуєте перспективу ролі? Як збираєте все до купи?». Він відповів коротко: «Я не знаю!». Знають лише режисер та монтажер. Тобто з ними треба дружити, — іронічно сказав Макар.
Сам він ставати режисером не хоче.
— Колись ми з Олександром Норовим жили в гуртожитку та виношували ідеї для майбутніх спектаклів. Згодом Олександр ставив вистави для театру «Ілюмінатор». Я вже не хочу. Те, що відбувається в країні, дуже вплинуло на мене. Іноді просто на сцену виходити не хочу. Є вистави, які хочу грати завжди: «Овід», «Вишневий сад»… Але є й такі, які я мушу грати. І тоді гра перетворюється на звичайну роботу, — ділиться переживаннями чернігівський актор.
За його словами, останні роки змінили українців: те, що раніше було смішним, — зараз серйозне, те, що було серйозним, стало навпаки – смішним. Люди навигадували зайвого та увібрали в себе негативну енергетику. Тепер вони не знають, що їм робити. Актор радить у таких ситуаціях виїжджати з міста, «забуваючи» телефон вдома.
Ну, і з урахуванням того, що зустріч відбулася в бібліотеці, оминути тему книжок не вдалося. Макар здивувався запитанню про літературні вподобання та поради, бо переконаний, що книги потрібно обирати відповідно до власних критеріїв. Водночас він наважився порадити всім прочитати «Євангеліє».
— Раніше книги я немов проковтував. У 12 років прочитав усього Гі де Мопассана. Мене бібліотекарі питали: «Молодой человек, вам не рано такие книги читать?». До 17 років перечитав силу силенну книжок. Ми бігали містом у пошуках книжок, тоді вони так вільно не продавалися. Разом з Олегом Янковським (нині журналіст) ледь ще щодня оббігали всіх букіністів. На гастролях вдавалося знаходити найкращі видання. А сьогодні книги Пушкіна та Набокова стоїть навіть на сільських полицях. Кому вони там потрібні? — пригадує актор.
У Макара також поцікавилися, ким би він хотів бути, якби не собою. Він відповів, що однаково хотів би бути самим собою. Це йому не завжди подобається, але відповідь альтернативи не передбачала.
Юлія КОВТУН