Дванадцять років спливли непомітно: мені здається, що ніби вчора Микола дарував свої збірки віршів «Світлих вишень тепло», «В обіймах саду» і «На межі протиріч». Дарував, як напише, «на щастя, на добро, на згадку про Прилуки». Невеликі за обсягом (дві перші – у м’яких обкладинках), та надто глибокі й печальні за змістом. Сповідальна збірка «Благослови моє ім’я» побачила світ вже по смерті автора.
Жив і дихав Україною
Поетичні рядки Миколи Ткаченка пронизливі до болю: роздуми про минуле й сучасність. У них переплелися вічність і мить, голоси церковних дзвонів із голосом материнського серця. Микола ніколи не чекав зиску від Слова, водночас радіючи кожній книзі. Жив і дихав Україною:
«Горить! Горить моя свіча…
В гарячім полум’ї – калина.
Несу свій хрест, що велича
Святе імення – Україна».
{jb_greenbox}«Перечитуючи видані збірки, знову й знову відчуваєш, як в єдиній сув’язі його чутлива душа поєднувала вись із глибиною, день прийдешній із сивою давниною. І чим коротша ставала земна дорога, тим прискіпливіше він вдивлявся в себе», - напише в спогадах вдова поета, письменниця й журналіст Ніна Ткаченко.{/jb_greenbox}
«Я слухать темряву учуся:
Грайливе слово – компроміс.
Ще й не лякавсь, а вже боюся,
Що сам до себе не доріс».
За самоіронією автор ховав і власну недугу, і розчарування, викликане розбратом у державі.
– Його непрагматичне серце завжди боліло за Україну, – каже Ніна при зустрічі. – Він важко переживав тогочасний український хаос, тривожився, щоб не втратили нашої Незалежності. Зрада верхівкою національних інтересів стала для Миколи найбільшою катастрофою.
«Майданна мужність хитрістю пропахла,
я ж нею власну гордість розбудив!
Тепер душа, поглумлена і чахла,
уже не просить волі, ні води…»
Микола Ткаченко мріяв про українську Україну з молодих літ: «йому снилося,що він Вкраїни син». Болісно сприймаючи непередбачувані наслідки майданних подій, своїх онуків, що опинилися за кордоном, намагався виховувати українцями: щоразу влаштовуючи тест на громадянськість. Мріяв сфотографуватися з ними у вишиванках.
– Коли Назарчику виповнилося рік, Микола як дідусь придбав йому вишиту сорочечку. Даринці – теж. Обом внучатам – білі, а собі – чорну, – розповідає Ніна Яківна.
Земна дорога
Микола, як засвідчує запис в обліковій картці члена НСЖУ, народився в селі Лазірки на Полтавщині. Фах журналіста здобув у Київському державному університеті імені Шевченка. Разом із дружиною в 1976 році приїдуть до Прилук. Осядуть на Чернігівщині назавжди. Ніна облюбує радіожурналістику, а Микола з колегами творитиме газету.
{jb_greenbox}«Все буде, як у людей – облаштуємо квартиру, народимо одну доньку(1980), удвох з тобою зведемо дачний будинок (ти будеш і муляром, і теслею, я – підсобною помічницею). А в паузах між репортажами, будівельно-господарськими та сімейними клопотами і майже щотижневими поїздками до батьків з’являтимуться то довші, то коротші строфи віршів. Ще зі студентського періоду не зникло замилування твоїм поетичним словом», – винесе на люди сокровенне Ніна у розділі «Прозріння самоти», що увійшов до книги колективних спогадів «З вереснем віч-на-віч», присвяченій памяті Миколи.{/jb_greenbox}
Дві донечки, онуки надихатимуть татуся й дідуся. Він творитиме, редагуватиме газету. Хвороба підкрадеться зненацька (хоча раніше він теж переніс складну операцію: три місяці буде між життям і небом). Микола Ткаченко 2001-го змушений буде покинути посаду редактора і журналістику. Інвалідність буде для нього принизливою. Проте Поезія, як каже Ніна, допомагатиме йому збагнути вищу сутність буття. Роздвоєність відбувається й у назві нової збірки – «На межі протиріч».
Одне за одним відійдуть у кращі світи Миколині батьки, і він відчує себе сиротою. Сердечної туги не розрадить навіть прийняття до Національної спілки письменників України. До Австралії полетить донька Олеся (знана поетеса Олеся Білоцвіт, авторка кількох збірок чудових віршів). Засмучене слово татуся виглядатиме донечку з усіх усюд.
«Життя і смерть.
Колиска й домовина.
А поміж ними – років течія», – у ці поетичні рядки Микола впише і власну долю. У столичній клініці Шалімова крадькома від від дружини і дочки у березні 2005-го він напише сценарій похоронного дійства, зазначивши в деталях, хто копає яму, хто і з чого робить склеп, яка пісня звучить. Ще коли до журби було так далеко, як до старості, він ніби ненароком зронить дружині: «Запам’ятай, замість сліз має бути пісня «Сміються й плачуть солов’ї».
У зошиті в клітинку (таємно від усіх) спроектує надмогильний пам’ятник, обрахує потребу в матеріалах. Та це вже після іншої операції.
Лист-заповіт Ніна з дочкою Оксаною віднесуть голові Національної спілки журналістів України. Наступний, 2006-й рік Микола Ткаченко не доживе. Сестрі в Лубни взимку напише: «Привіт батькові й матері з нагоди їхньої 59-ої шлюбної річниці. Скажи – скоро буду». Побіля їхніх могил він вибере собі місце вічного спочинку. 11 вересня журналіст і поет Микола Ткаченко відійде у кращий світ, «вдягнувши» чорну вишиванку. «Він лежав у сяйві таїни молодий… красивий… незбагненний».
«І тоді, як долоні зітхнуть
Сивим смутком вчорнілої тиші,
Не забудьте мене пом’януть
І мої ненаписані вірші», – цей заповіт викарбовано на пам’ятнику Миколі Никифоровичу Ткаченку в полтавському селі Павлівщина.
«Осінній перевал»
У світлих і печальних спогадах колег, друзів, побратимів по перу він постає достойним чоловіком, великим патріотом, життєлюбом, хоча кожне слово відлунює сумом. До написаного додам лишень, що завжди Микола був дотепником, і навіть у найтяжчі дні нездужання гумор допомагав йому терпіти і долати нестерпний біль.
Лікування потребувало немалих грошей, і він змушений був їх якось заробляти. Наші з ним журналістські стежки несподівано перетнулися у виборчій катавасії. Замість медіа-звіту Микола надішле мені до Чернігова поетичні збірки – свою, Нінину і Олесину. А ще – три «томи» дружніх шаржів під назвами «Осінні перегони» і «Осінній перевал». Звісно, можна було б і промовчати. Та хочу, аби люди знали: гумор був тоді для Миколи, без сумніву, ліками. Він і в шаржах писав про Україну, про Гонту, якому «час безсмертя напророчив», і про кохання. Процитую лишень так звану загадку «Качанівка»:
«Кажуть, Ви були на сіновалі,
Чом мене з собою не взяли?
Чумаком сиджу я на привалі.
Сіно вже дожовують воли…
Кажуть, Ви були на сіновалі,
В Качанівці, де Тарас ходив!
Дві зірниці, ніби дві медалі,
Поміж ними – споминів обрив».
Люди смакували його вірші. Я теж їх перечитую в хвилини розпачу і посміхаюся крізь сльози, бо таки правду писав Микола: «Віч-на-віч залишаюся з Вами, щирі друзі, мої земляки…». Він таки з нами.
Ольга ЧЕРНЯКОВА