Гіркі спогади тривожать серця, змушують вболівати за рідню, яка лишилася в зоні військового конфлікту. Життя поділене навпіл: на «до» та «після» війни. Обставини змінюють світогляд, цінності й пріоритети, змушують переселенців шукати вихід із безвиході.

Власниця вінницького ательє з індивідуального пошиття одягу «Модниця» Світлана Солдатко з оптимізмом дивиться у завтрашній день, навчається на курсах художньої вишивки, шукає клієнтів і невтомно трудиться, розвиває свій бізнес та виховує трійко діток.

За словами голови громадської організації «Спільна справа» Юрія Зикова, майже три сотні вимушено переміщених осіб, котрі переїхали до Вінницької області, вже займаються підприємництвом у різних сферах.

Багатьом переселенцям довелося опановувати справу з нуля, конкурувати на місцевому ринку послуг, долати труднощі й побутові негаразди.

Участь в тренінгу, що проходив у Вінниці в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліктів», – поштовх для переосмислення подій на сході України. Спілкуючись із переселенцями, відчула холодний подих війни і велику силу материнської любові.

РОДИНА – НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ

Привітна й чиста Вінниця для Світлани і Юрія Солдатків, трьох діток – ще не сповна рідний край, але вже й не чужина. Родині тут затишно, комфортно й спокійно.

– За неповні два роки, які тут прожили, не вкорінилися, не вросли в місто, але вже твердо стоїмо на вінницькій землі, – скаже Світлана при зустрічі. – Понад усе хочемо захистити синів і доньку від війни, оберігаємо їх від тривоги та прагнемо, щоб вони ніколи не зазнали страхіть. У таборі відпочинку вони бачили діток із Донецька й Луганська, які потрапили під обстріл, пережили жах, бачили смерть. Побачене глибоко ранило дитячі сердечка й душі.

На думку Світлани, це зовсім інші діти – з переляком в очах, дорослі не по літах, знервовані й сковані. Здається, що той страх ніколи не розвіється і не зникне. Тому так тривожно на душі, хоча п’ятикласник Богдан і першокласниця Мирослава ходять у школу, що поряд із будинком, в якому подружжя Солдатків винаймає квартиру. Обоє подружилися з однолітками, звикли до нових учителів. Найменшенький Бориско залюбки ходить у дитсадок.

Правда, старші діти інколи згадують затишну квартиру в Донецьку та запитують, коли ж повернуться додому назавжди. Як братик з сестричкою, чотирилітній Бориско теж повторює слово «дім» механічно, бо дитяча пам'ять ніяких згадок не зберегла.

– Тримаюся за чоловіка і дітей, – зізнається Світлана. – Вони для мене найцінніший скарб. Якщо з ними щось трапиться, то буде катастрофа, трагедія, з якою не змиритися.

Після пережитого, кількох переїздів сім’ї – Маріуполь, Одеса, табір відпочинку під Києвом – багатодітна мати зізнається, що може «врости» де прийдеться, житиме за всіляких умов. Згодна заради благополуччя дітей виконувати різну роботу, миритися з побутовими негараздами, носити одяг із чужого плеча, господарювати з копійчаним бюджетом.

Повертатися в Донецьк родина Солдатків не збирається, бо вже «не тягне», бо змінилися обставини, роз’їхалися хто куди колишні друзі та знайомі. Подаленіли й стали ніби чужими. Все стало іншим, люди змінилися і так, як колись, вже не житимуть.

Свідки й символ минулого – «домашній» оверлок (вона без нього, мов без рук), альбом із весільними знімками і два пакети із дитячим лего. Богдан, Мирослава й Борис частенько гуртом складають різноманітні фігурки (донька любить «будувати» ляльки). Голівка до голівки, мов пташенята, мудрують над конструктором.

У такі хвилини в матері особливо тепло на душі. Їй так хочеться душевного спокою, миру й тиші. Хочеться таких простих і земних речей. За матеріальні блага вона й раніше не трималася, а тепер – і поготів.

«МОДНИЦЯ» – ДЛЯ ДІТЕЙ І ДОРОСЛИХ

Світлана Солдатко у минулому – менеджер з проектів і маркетолог. П'ятнадцять років пропрацювала за фахом. Та довелося братися за нову справу – пошиття одягу й оздоблення його вишивкою. Навчилася писати бізнес-плани, побувала на тренінгах, отримала гранти від Міжнародної організації з міграції, ГО «Джерело надії» та Центру адаптації переселенців. За надані кошти придбала все необхідне для роботи – швейні машинки, гладильні дошки, манекени, фурнітуру, тканини.

Ательє «Модниця» обслуговує і дорослих, і дітей. Кравчиня не перебирає замовленнями – перешиває старий одяг, вишиває на дитячих одяганках візерунки та прикрашає його веселими аплікаціями-динозавриками, зайчатками і навіть казковими звірятами, щоб малеча носила сарафанчики, сукенки й кофтинки із задоволенням.

Серед замовників – батьки з громадської організації «Спільна справа», членами якої є 1800 переселенців зі сходу України. Світлана шиє швидко, дешево і якісно. Оздоблює візерунками будь-які тканини – льон, трикотаж, шовк… Взялася і за пошиття постільної білизни, бо така послуга нині затребувана. Рученьки терпнуть від роботи, та жінка радіє, що є постійний заробіток.

МЕНЕДЖЕР, ДИЗАЙНЕР І КРАВЧИНЯ

В орендованій Світланою кімнаті під ательє – без перебільшення, собачий холод: будівля проектного інституту навіть взимку не опалюється. Хоча сплачує жінка за оренду щомісячно 1400 гривень. Приміщення в центрі Вінниці багатодітній матері не по кишені. Вони з чоловіком прагнуть, аби діти розвивалися гармонійно. Мирослава займається танцями, Богдан – футболіст. Харчування, одяг, висока плата за квартиру – на все треба гроші.

Та до труднощів моїй співрозмовниці не звикати, як і до побутових незручностей. З часу військового конфлікту вона змінилася внутрішньо, багато чого навчилася й навіть подумки не повертатися в благополучне минуле (тримає емоції в кулаку).

Раніше любила кластичний стиль одягу – ділові костюми, сукні, спідниці. Тепер одягається як може.

– Аби було тепло й зручно, – пояснює Світлана без ноток жалю в голосі. – Життя змінилося…

Дбаючи про дітей, забуває про себе, про відпочинок, постійно недосипає. Втомлена, вбрана, мов цибулина (треба ж якось рятуватися від холоду), Світлана нагадує мені заклопотану Попелюшку. Стібок до стібка, нитка до нитки, візерунок до візеруночка – так годинами просиджує за машинкою. Подихом зігріває задубілі руки – і знову за роботу.

Мурашки пробігають по шкірі – а ще ж не вдарили великі морози! Запитую, як зимуватиме. Та кравчиня ніби й не чує. Побутові негаразди для Світлани – дрібниці, бо пройнята новою справою й виробничими клопотами, реалізацією задумів.

Окрім того, як активістка громадської організації «Спільна справа» викроює час для майстер-класів: займається із дітворою із родин переселенців. Самотужки опановує комп’ютерну вишивку, вчиться на курсах пошиття верхнього одягу. А ще ж домашні справи, виховання дітей, турбота про чоловіка. Журиться й за мамою, яка самотою залишилася в Горлівці.

Будні Світлани Солдатко сповнені турботами по вінця: єдина в трьох іпостасях – менеджер, дизайнер, кравчиня. Для самовдосконалення і творчості, як зізнається, залишається тільки ніч.

ВИШИВКА – ЯК ТЕРАПІЯ

Ночами майстриня розробляє дизайн вишивок для різних тканин, мережить візерунки, розмірковує над логотипом «Модниці», в еде персональний блог, де рекламує свою діяльність…

Художня вишивка – заняття для душі. У Донецьку Світлана також вишивала рушники й серветки, робила ляльки і організовувала персональні виставки саморобок. Вишивання її заспокоювало, надихало, було своєрідною терапією. Отож і тепер рятує від розпачу, додає сил.

Вона не розгубилася у скрутний час, знайшла себе у нових реаліях і обставинах. Крилами материнської любові зігріває й оберігає своїх діток, працює і вчиться.

Тендітна жінка сильна духом, з міцним, як горішок, характером. Справжня берегиня родини, яка задля щастя діток ладна і гори перевернути.

Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора.