– Ірино, ви стали першою українкою, що зійшла на вершину Евереста. Які ваші враження зараз, 8 місяців потому? Емоції ще вирують?
– За час, що минув, я вже встигла звикнути до думки, що була на вершині Евересту, але спочатку емоції справді вирували, та ще й як! Я просто жила цими враженнями, почувалася такою енергійною! Відтоді минуло вже багато часу, але й досі трапляється, що люди розпитують мене про це, і я справді бачу, що їх це цікавить, тому із великим задоволенням розповідаю. В такі моменти я знову і знову переживаю всі ті позитивні емоції, аж до мурашок по шкірі.
– А чому саме Еверест? Адже є багато інших гір, у тому числі восьмитисячників, підйом на вершини яких є, можливо, легшим, швидшим?
– Еверест я обрала через те, що ніхто з українських жінок ще ніколи там не був. Чоловіки були, а жінки – ні! Це стало викликом для мене, для моєї сили волі. Я знала, що зможу, була у цьому впевнена на 100%, тому мала стати першою.
– І вам це вдалося!
– Так, і мені здавалося, що немає нікого щасливішого за мене. Надзвичайні враження!
– Коли ви вперше побачили Еверест на власні очі? Чи одразу виникла думка: «Я хочу піднятися на вершину?»
– Уперше я відвідала Непал у 2015 році, а вже наступного дня після мого прибуття стався потужний землетрус, який забрав життя тисяч людей… Я залишилась у Непалі на місяць, і тоді, зовсім випадково, потрапила у Базовий табір Евересту (5300 м – прим. авт.), де на альпіністів, які чекали на сходження, зійшла лавина! Це мене дуже вразило. Я дивилась на цю гору і відчувала, що вона дозволить мені «увійти» і дозволить «вийти». Тоді зробила фото і виставила його на Фейсбук з підписом: «Поки не заб’ю свого бандерівського льодоруба у вершину цієї гори, не буде спокою мені!» На це відгукнувся Віктор Бобок, мій майбутній гід. Ми вирішили разом йти до цієї моєї мети.
– І от, повернувшись до Гімалаїв, до своєї мрії, сповнена таких амбітних цілей, що ви відчували?
– Я обожнюю Непал, а Катманду ( столиця Непалу – прим. авт.) для мене – ковток свіжого повітря! Там, наприклад, можна ходити босоніж і ніхто ніхто з тебе не кепкуватиме, ніхто не засудить! Це місто, де я відчуваю себе вільною. А Гімалаї – це взагалі рай для всіх любителів гір! Тому я була безмежно щаслива і мені зовсім не хотілося додому.
– Чи були випадки, що загрожували експедиції?
– Серйозних перешкод не було, були дрібниці, як-от з документами. Та ми такі ситуації вирішували дуже швидко.
– А що узагалі може стати на заваді експедиції?
– Звичайні загрози – погані погодні умови та незадовільний стан здоров’я. Коли я там була, то щодня надзвичайно переживала, щоб нічого поганого не трапилось. І, дякувати Богові, все було на нашу користь. Моя енергетика настільки сильна, що її навіть Еверест відчув, і впустив мене на свою вершину.
– Уже минулий рік, на жаль, не став винятком за наявністю жертв серед альпіністів. Чи не налякало це вас? Не виникало думки: «Що я тут роблю, нащо мені все це?»
– Кожен альпініст має розуміти, що це заняття небезпечне, а також усвідомлювати, на які ризики він йде. Я це розуміла, тому усі свої негативні думки відганяла якомога далі. Так, ми ніщо перед силами природи, тому який сенс про це непокоїтися? Боїшся – сиди собі вдома.
– Якими є подальші плани у вже відомої альпіністки Ірини Галай?
– Із найближчих планів – сходження на Аконкагуа. Ця гора входить до програми 7 вершин, яку я хочу виконати (програма передбачає сходження на 7 найвищих точок планети – прим. авт.). Зовсім скоро відбудеться презентація нашої експедиції. Пишаюся нашою командою – вона надзвичайна! А вже потім – далі й далі, допоки будуть сили й здоров’я.
– Що б ви порадили тим, хто лише мріє про свої перші вершини?
– Мрії мають збуватися, тим паче такі! Це ж просто: береш спальник, рюкзак і йдеш в гори. Для мене це колись теж було мрією, я навіть побажала у Новорічну ніч 2016 стати першою українкою на вершині Евересту! І от сьогодні табличка з моїм рекордом висить у мене в кабінеті. Усе що вам потрібно – це вірити в себе і у власні сили.
Спілкувалася Олена СТАРОВОЙТ. Матеріал підготовлений у рамаках Школи молодого журналіста