Минуле міцно тримало душу Валентини Іванівни, згадки про аварію обпекли серце й перелилися в пекучі рядки. Жінка залишила й мені свої, як вона каже, правдиві історії про друзів.
Її життя, як «переселенців» із тридцятикілометрової зони, розділилося на «до» (коли вона «ще була людиною, а не калікою») і «після» аварії (коли довелося зачерпнути лиха по самі вінця).
Пророчий сон
«У ніч на 27 квітня, вже перед сходом сонця, я побачила сон. Великих розмірів метелик тріпотів величезними крилами за моїм вікном, над моїм п’ятиповерховим будинком. Це тріпотіння видавало голосний нестерпний звук. Той звук тяжко полонив слух й краяв серце. Нелюдська туга охопила душу увісні. І я прокинулась. Нестерпний звук не щез. Він долинав із вулиці. Підійшла до вікна і підняла важкі штори. Навпроти мого будинку, над дахом школи №2, важкий звук видавав низько завислий вертоліт.
У двері різко подзвонили.
– Збирайтесь, сьогодні нас евакуюють з міста…», – ось рядки спогадів жінки про евакуацію.
Хутко вдягнувшись, Валентина вибігла з будинку. Вулиці міста були ще порожніми. Квапилася в п’ятий мікрорайон, до будинку брата. Михайло збирався на роботу – працював на другому реакторі старшим інженером управління блоком. Йому тоді було 31 рік, мав двох маленьких синів.
«Коли ми з Михайлом вийшли з його оселі – Прип’ять вже прокинулась. Метушилися люди. На вулицях торгували якісними київськими продуктами. Зупинилися на тій зупинці, звідки зазвичай робітники атомної станції від’їжджали на роботу спеціальними автобусами. Посірілий від горя брат раптом сказав: «Я – заручник смерті…».
Попрощавшись із Михайлом, пішла до пошти, аби відправити телеграму батькам. Країною вже ширились чутки, і треба було заспокоїти найближчих людей. Біля віконечка – величезна черга. Двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках (очевидно, представники КДБ) перевіряли текст кожної телеграми, щоб не було витоку інформації. Хоча він був типовим: ніхто не наважувався лякати рідних – про аварію замовчували.
«Тату, мамо, у нас все добре. Скоро приїдемо, вітаємо з травневими святами», – написала оптимістично.
Пахло яблуневим цвітом. На клумбах вже висадили троянди. На вулицях Прип’яті юрмилися люди. Молоді мами з колясками і з дітками «за ручку» стояли в чергах за продуктами. А за 3 кілометри від міста горів атомний реактор. Людські тіла поглинали радіоактивне опромінення, яке перевищувало всі мислимі й немислимі дози. Ніхто не лякав людей білою смертю… Ніхто не мав уявлення про невидиму загрозу. Байдужість Радянської влади до людського життя не мала меж!
Над аварійним реактором кружляли вертольоти, скидаючи пісок. А діти гуляли на вулицях, стояли з мамами в чергах.
Валентина бігала містом, збирала друзів і запрошувала їх до батьків на Чернігівщину. Місто заполонили автобуси, міліціонери, військові. Прип'ятчани їхали не на «три дні», а, як виявилося, на віки.
Не злякалася, а тільки розгубилася. До квартири її завів міліціонер. У його присутності гарячково кидала в сумку дорогі серцю речі, документи. Їй дозволили не їхати з усіма. Забравши дітей подруги, попрямувала до станції Янів. Чотирирічна Катруся вчепилася маленькими рученятами за спідницю і ледь встигала за дорослими. Думала пересидіти ті три дні у батьків, а не десь у палатках.
Матерям із дітьми запропонували почекати кілька годин у приміщенні вокзалу, а решта «біженців» дихали «свіжим» повітрям, за два кілометри від української Хіросіми. «На щастя» ще й закапав дощ. Ми спокійно мокли.
У вагони людей пакували залізничники і міліція. Брат прийшов зі зміни, прямо з-під реактора. Вікна й двері наглухо закрили. Від браку кисню голосно плакали немовлята. Дизель рушив. Але наблизившись до атомної станції, чогось зупинився. Навіщо??? Так ніхто й дотепер не знає. Задимлений привид навіки врізався в пам'ять. Те видіння супроводжує все життя.
«Дощик в Прип’яті кап-кап-кап. А ми з Прип’яті – драп-драп-драп…», – співали під гітару хлопці й дівчата.
“Я заціпеніла і рухалась разом з потягом безкінечною дорогою того життя, до якого вже ніколи не буде вороття. Дорога здавалася безкінечною, час ніби зупинився… У Чернігові сутеніло. Прибульці їхали до місць призначення звичайним приміським транспортом разом з іншими пасажирами. Правда, без квитків. Спасіння прийшло в прохолодному повітрі Седнева. Нас вітали Воскресенська й дерев’яна козацька церкви. Скрипнула хвіртка отчого дому. На порозі стояла мати, а до неї летіли онуки – братові сини.
– Іване, – радісно кликала вона батька. – Подивись-но, скільки гостей наїхало на свято!
– Мамо, нас евакуювали! – стиха мовила і батьки вже сполохано дивилися на всіх нас.
Зійшлися односельці. На столі – святкова вечеря. Ночувати розійшлися у дві хати, й радіоактивний пил «засвітив» обидві оселі. Ніхто не здогадувався про розміри трагедії, про її страшні наслідки. Цвіла весна. Ми були молоді й раділи життю, сонцю. Очікували травневих свят, Великодня. По телебаченню транслювалась брехлива інформація про аварію. А в московській клініці вже помирали перші жертви опромінення – ліквідатори. Тільки на п’ятий день ми схаменулися й поїхали до Чернігова, «під дозиметри». Вони зашкалювали…», – це рядки гіркої правди про пережите.
Тривога огорнула світ, змусила здригнутися людство планети. На ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи їхали ентузіасти-патріоти з усіх куточків колишнього Радянського Союзу.
Після Седнева почалися поневіряння Валентини Барабанової, пов’язані зі статусом «евакуйованих». Одеса, Київ, Пуща Водиця, Ірпінь. Вона писала спогади для австралійців, які прибули до Києва ще восени 1986 року. Дві поважні пані вирішили видати книгу правдивих розповідей очевидців про пережите лихо. Тоді їй спливли рядки з роману улюбленого Ернеста Хемінгуея «По кому подзвін»: «Нема Людини, яка б була, як Острів, сама по собі, кожна людина – є частина Материка, частина Суші. І якщо Хвилею знесе в Море Берегову Скелю, меншою стане Європа і також змиє Край Коси, чи зруйнує дверець твій, чи Друга твого оселю, смерть кожної Людини поменшує і мене, бо я єдине з усім Людством, а тому не питай ніколи: «По кому лунає Дзвін», він лунає по Тобі…».
Ці слова переслідували її дні й ночі, місяці, коли вони жили одним подихом; коли події, що розгорталися довкола евакуйованих, руйнували їх світ і вели до чогось нового й незвичного, коли все залежало від волі Божої.
Її спогади «Дорога загиблого життя» потрапили до австралійської книги «Жінки світу про Чорнобиль». А брат Михайло стверджуватиме повсякчас: «Ми покинули не Прип’ять, ми покинули життя».
Навстіж відчинені двері
По смерті батьків Валентина Іванівна переїхала до Чернігова, та неодноразово їздила до покинутих Чорнобиля й Прип’яті. Із болем у серці, з гіркими сльозами на очах. На попелище, на кладовище. Через зону відчуження. Через КПП Дитятки.
«Розсипається Прип’ять, заростає лісом. Зіяють чорними дірами вікон покинуті оселі, і плачуть дощі на покинутих могилах. Під колесами автобуса – мертва дорога: навіть асфальт покрився іржею. Ліс – зелений, але не живий. Жоден звук, окрім шелесту коліс, не долинав. Мертва вода в річечках. Мертві колись квітучі села. Вікна зруйнованих хат дивлять у світ чорними дірами, отворами дверей. Лелеки не в’ють гнізда. Жодна звірина, жодна жива істота не з’явилася на мертвій дорозі. Душа моя ридала», – ось її враження.
Разом з подругою Галиною вони знайдуть будинок №14 по вулиці Лесі Українки. В її квартирі досі відчинені двері. Колись така сонячна й велика кімната сповнена порожнечі. Та коли з кухні заглянула у вибите вікно, під металічною решіткою підвіконня у бетонному жолобі побачить пташине гніздо, в якому ворушитимуться пташенята. Ледь-ледь оброслі пір’ячком, з відкритими дзьобиками, зі ще незрячими вічками, закритими жовтими плівочками…
У мертвому місті, порослому лісом і кущами, теплилося життя.
Валентина Барабанова відшукає й свою школу, згорілий сад з чорними деревами – пекучий символ свої молодості. Колись тут навчалися півтори тисячі дітей. І її будні були вщерть сповнені приємними клопотами. Стронцієве місто не давала їй спокою – і жінка писала, аби залишити для прийдешніх поколінь свідчення про жахливу трагедію. Вона більше ніде й ніколи не почувалася щасливою. Печаль і сум не покидали її серце. Опісля Прип’яті були хвороби, операції, фізичний і душевний біль.
Ольга ЧЕРНЯКОВА