Христос об'єднав земні й небесні начала
Як стверджує біблійна легенда, саме в цей день Ісус Христос, перебуваючи в Галілеї, разом зі своїми учнями Петром, Яковом та Іваном пішов до найвищої в тому місті гори Фавор, щоб там помолитися. Зійшовши на вершину гори, він став молитися. Апостоли сіли відпочити та від утоми заснули. Під час молитви й відбулося преображення Ісуса Христа, явилася учням Його слава.
Обличчя Ісуса Христа просяяло, мов сонце. Одежа стала біла, мов сніг. Заблищала, як світло. З іншого світу постали сюди два найбільших пророки – Мойсей та Ілля. Вони розмовляли з Сином Божим про останні дні його земного життя, які він має закінчити в Єрусалимі.
Апостоли прокинулися й побачили Славу свого Учителя. Серця їх наповнилися невимовним захопленням. Вони спершу мовчки спостерігали за цим дивом, але коли пророки стали відходити від Ісуса Христа, Петро не стримав пориву захоплення і вигукнув: «Учителю, Учителю, Господи, як добре бути нам тут! Якщо хочеш, поставимо тут три намети. Один Тобі, Один Мойсеєві і один Іллі…».
Доки Петро це говорив, зненацька з’явилася «ясна» хмара і осяяла їх. А із хмари зійшов голос: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав. Його слухайте».
Почувши голос, апостоли впали навколішки. Та Ісус Христос підійшов до них і сказав: «Вставайте і не бійтеся». Всі троє оглянулися, але вже нікого, окрім Учителя свого, не побачили.
Світло, що преображає Ісуса Христа, є водночас відображенням Божественної слави його і передвісником слави його воскресіння. Вона не осяє його, допоки Ісус Христос не пройде випробування смертю.
Апостолів осяйнуло дивовижне видовище – їхній учитель у блаженному освітленні ніби здіймався на небеса. Почутий всевишній голос ще раз переконав їх у надприродній місії Христа – він мовби об’єднував земні й небесні начала.
Звідси й назва цього великого свята – Преображення Господнє.
Свято врожаю і пасічників
Але в народі празник мав і світське значення: його безпосередньо пов’язували зі святом врожаю. Це дає підставу вважати, що первісне коріння свята сягає дохристиянських вірувань: наші далекі пращури також широко відзначали закінчення жнивної пори. В окремих регіонах України навіть залишок незжатого збіжжя на кінці ниви називали «спасовою бородою».
Християнство пізніше використало в своїй обрядовості звичай освячувати в церкві дари природи й мед. Деінде до церкви, окрім фруктів, несли також моркву, цибулю, лікарське зілля – зокрема васильки та чорнобривці.
З особливим нетерпінням чекали Спаса пасічники. Кожен бджоляр за два – три дні до свята «підрізав бджоли» – робив контрольну ревізію, щоб визначити, скільки меду взяти собі, а решту залишити комахам на перезимівок, вилучав порожні вощини, об’єднував малочисельні бджолосім’ї. Годилося перед Спасом пригостити медом сусідів, приятелів, вдів, сиріт та немічних людей.
Дітвора з радістю чекала, коли освятяться яблука, бо до цього дня їх не вживали. Передусім, заборонялося їсти ці фрукти до Спаса жінкам, у яких померли діти, та дочкам, що залишилися без матерів. Може, заборона пов’язана із переказами про Єву, яка в раю звабила посмакувати недозрілим плодом Адама і спонукала його до гріха?
Інша оповідка стверджує, що за цвітінням садів і дозріванням фруктів стежать духи покійників. Під час відправи вони сходяться до церкви, щоб освятити їх і віднести померлим душам на той світ, адже на Спаса припадає третє поминання померлих.
За народною міфологією, це третій вихід мерців на світ у весняно-літньому сезоні: душі покійників з’являються на Страсний Четвер, на Зелені свята і на Спаса.
Яблучний Спас вважався своєрідним завершенням літа. Говорилося, що «святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло». Відчувалися перші подихи осені – «пішло літо від нас».
Підготувала Ольга ЧЕРНЯКОВА