Жителі цього віддаленого району Чернігівщини донині згадують Петра Шарая з вдячністю й повагою за якісні нотаріальні послуги, за розуміння проблем і житейських ситуацій клієнтів, за людяність і вміння знайти для кожного єдино правильне рішення. За роки праці жоден документ, виданий і завірений нотаріусом, не був скасований в суді, бо він завжди керувався законом, ігноруючи телефонне право та вказівки районного начальства.
За активну участь у законодавчій, науковій, аналітичній та видавничій роботі Української нотаріальної палати з питань діяльності нотаріату приватний нотаріус Петро Шарай був удостоєний звання «Кращий нотаріус року-2009».
Понад 100 клієнтів – у перший день
До приходу Петра Шарая на посаду завідувача Новгород-Сіверської державної нотаріальної контори навесні 1987 року в районі з півроку не було нотаріуса. Відтак у перший робочий день на прийом до нього прийшло аж 105 людей.
– Кімнатка була малесенька – площею 8 квадратних метрів. Ледве помістилися два невеликі столи і ще менший столик та два стільці. У приміщенні можна було обслуговувати тільки одну людину. Решта стояли на вулиці, – згадував Петро Павлович. – Не розгубився, побачивши таку кількість народу. Подумки дав собі слово: обслуговуватиму до останнього відвідувача. Не їхати ж сільчанам повторно. Справився, працюючи допізна, бо переважно людям потрібна була консультація юриста: які документи збирати, до кого і коли звертатися, де зробити копію…
З такого напруженого трудового дня і розпочалася нотаріальна діяльність колишнього судовиконавця. Самотужки облаштував робочий кабінет (щось купив, щось приніс із дому), переклеїв шпалери, зробив дерев’яні стелажі для архіву, що зберігався ще з 1944 року. Окрасою кабінету стала квітка – троянда у великому ящику, яка всі роки квітнутиме на радість відвідувачам.
– Щодня охоче йшов на роботу і з почуттям виконаного обов’язку залишав робоче місце. І коли завідував нотаріальною конторою, і коли працював приватним нотаріусом, – розповів Петро Шарай. – Усвідомлення необхідності людям приносило задоволення. Великий обсяг роботи ніколи не лякав.
Професія нотаря вимагала не лише високої професійності та відповідних знань, але й моральних принципів, об’єктивності, вміння тримати язик за зубами й зберігати довірені таємниці. Таким і був Петро Шарай.
Довіра вищого ґатунку
Клієнти довіряли йому найпотаємніше, радилися не тільки щодо оформлення спадщини чи дії дарування, але й просили мудрої поради в особистому. Петро Павлович завжди стриманий, тактовний (ні жестом, ні словом нікого не образив), доброзичливий «розковував» людей. Неквапливо розпитував, щось уточнював, перепитував, не забуваючи по чергу на вулиці. Житейські реалії бували з сюрпризами. Подекуди траплялися й кумедні ситуації.
– Якось прийшов проконсультуватися ще не старий, але й вже й не молодий мужчина. Запитав про те та інше, а потім тихо так каже: «Як ви думаєте: можу я ще одружитися? Дружина померла. Складно жити самому. Підкажіть, де краще шукати жінку для спільного ведення господарства і життя?», – без натяку на жарт згадує нотаріус. – Хоча й дуже здивувався, та виду не подаю. Трохи помовчав, а тоді й кажу: «Помилилися адресою. Нотаріальна контора таких послуг не надає. Це – не бюро знайомств. Придивіться до знайомих, пошукайте сайти знайомств, перепитайте в друзів». Минуло, мабуть, років два. Несподівано зустрічаю його на вулиці. Чоловік дякує за пораду: «Спасибі велике. Послухав ваших порад і знайшов собі дружину».
З онукою
За майже чверть століття різне траплялося. Доводилося знаходити нестандартні рішення. Застерігати людей від необачних дій. Службові обов’язки нотаріуса лишень спершу видаються простими й одноманітними.
– Робота наша – багатогранна, складна, дуже затребувана та непередбачувана. Це вже на заслуженому відпочинку я зміг все проаналізувати, зважити й оцінити, – переконаний Петро Павлович. – Нотаріус районної контори повинен знати і вміти все. Консультував клієнтів навіть із земельних питань. Постійно вчитувався в законодавство, бо не міг, як кажуть, відфутболити селянина до іншої інстанції, прагнув максимально допомогти.
Знаннями й досвідом ділився зі своїми помічниками. Любив працювати з молоддю. Саме Петру Шараю зобов’язані кар’єрним ростом, передусім, кандидат юридичних наук, доктор філософії у галузі права, академік Академії українського нотаріату Олександр Красногор і помічник приватного нотаріуса Новгород-Сіверського нотаріального округу Віктор Рихлік.
Учні перевершили вчителя
Приватний нотаріус Чернігівського нотаріального округу Олександр Красногор з гордістю й вдячністю розповідає, що перші уроки професійної майстерності він отримав на старті трудової діяльності від Петра Шарая.
– Мені в 1994 році минуло тільки 22. Прийшов на роботу в Новгород-Сіверську державну нотаріальну контору з нульовим досвідом. Та Петро Павлович не побоявся взяти такого помічника. Два роки нашої спільної праці стали не тільки моїм стартовим досвідом у нотаріаті, але й засвоєнням головної місії нотаріату: служити людям, засвідчувати їх волю у правовому полі, – розповів Олександр Володимирович. – Щоранку, йдучи пішки на роботу, мій наставник встигав проконсультувати з десяток людей. Вони перестрівали його на вулиці й запросто зверталися за допомогою, запитували поради. Консультував він завжди безкоштовно.
Петра Шарая не можливо було «проґавити» на вулицях міста: виділявся зовнішністю, поставою, неквапливою ходою. Чорне пальто і капелюх додавали солідності й шарму.
– Не вагаючись, взяв на роботу Олександра. Жодного разу не пожалкував: кмітливий, працелюбний і завзятий, він за кілька місяців вже озвучив низку пропозицій для полегшення щоденних обов’язків. Зокрема, запропонував скласти пам’ятки й надрукувати їх у друкарні. Клієнти здебільшого запитували про одне й теж. Щоб зекономити час, Олександр ці типові запитання систематизував, узагальнив і розробив прості й дохідливі рекомендації з різних питань, – у свою чергу з теплотою згадує Петро Павлович. – Людина приходила, брала пам’ятку і вже вдома вивчала, збирала необхідні папери. А ще розграфив алфавітні книги, додавши деякі розділи для зручного й швидкого пошуку документів.
Олександр Красногор та Петро Шарай
Разом вони впорядковували архівні матеріали, прибирали приміщення – і начальник, і підлеглий. У тісноті їм комфортно працювалося, бо саме люди красять місце, а не навпаки. Коли ж Олександр потрапив в аварію і стаціонарно лікувався, Петро Шарай обмежив сімейний бюджет та за згодою із дружиною допоміг йому грошима. Додам, що тодішні 11 мільйонів карбованців були пристойною сумою.
Їх об’єднувала не тільки праця пліч-о-пліч, а й музика, спорт, книги, колекціонування, потяг до самовдосконалення і знань.
За порадою Петра Павловича Олександр переїде до Чернігова – на роботу в обласне управління юстиції. Згодом обидва здобуватимуть вищу юридичну освіту в Міжрегіональній академії управління персоналом.
– Завжди гордився Олександром. Знав, що з нього буде професійний нотаріус і велика людина, – каже співрозмовник. – Приємно, що сьогодні він шанований, авторитетний і затребуваний приватний нотаріус, науковець і викладач, голова громадської організації «Асоціація правознавців Чернігова».
Згодом на посаду помічника нотаріуса Петра Шарая прийшов Віктор Рихлік. Практичні навики, старанність і сумління, моральні й професійні принципи – теж наука Петра Павловича. Мешканці Новгорода-Сіверського і району цінують професійність Віктора, кар’єрні сходинки котрого – ще в перспективі.
На всі руки майстер
Батько двох доньок, дідусь двох онучок, завзятий рибалка, вправний водій, пічник і тесля, садівник і книголюб – такий Петро Павлович у сьогоденні. Власними руками збудував свого часу дім (і не один), за потреби може скласти грубку чи зробить камін, озлобивши кахлями, полагодить автомобіль…
Майстровитий чоловік і щаслива людина, надзвичайно цікавий і ерудований співрозмовник із критичною точкою зору на буття й суспільні процеси.
У минулому – нетиповий нотаріус із великим почуттям відповідальності, досконало обізнаний із законодавством. Незамінний порадник для кожного, хто звернеться за допомогою.
Представник суспільної професії, без якої країна не може існувати. Спілкуєшся і розумієш: колишніх нотаріусів не буває.
Ольга ЧЕРНЯКОВА. Фото автора та з архіву Ніни Шарай