Саме материнство, як зізнається, подарувало їй можливість сприйняти світ по-новому та надихнуло на створення першого роману. «Грішницю» молода мама написала, перебуваючи в декретній відпустці.
Колихала сина і писала роман
Педагог за фахом, сільський бібліотекар за місцем роботи, творець милістю Божою, любляча матуся, кохана дружина, вправна господиня – все це грані особистості Олени Печорної. Тендітна жінка примудряється гармонійно поєднувати домашні клопоти й трудову діяльність, викроювати час для написання четвертої книги.
Мов тихе й лагідне сонце, вона зігріває теплом душі родину, вміє підтримати ближнього і порятувати від безвиході читачів. Їй дякують у листах і повідомленнях, бо черпають в написаному снагу й волю до життя, звіряють таємниці й болі-печалі, захоплюються книгами. Неабияк цінують Олену колеги-письменники.
У колі колег-письменниць
«Творчість Олени Печорної нагадує народження нової зірки… Так, як пише вона, в українській літературі не пише ніхто. Молоду авторку часто порівнюють з різними відомими сучасними письменниками, що, як на мене, не має жодного сенсу – пані Олена цілком самобутня, її авторський стиль, упізнаваний ще з часів дебютної «Грішниці», якщо й змінився, то лише на краще. І пише вона ніжно про болісні речі. Глянеш на фото авторки – відразу й не скажеш, що ця гарненька жінка може писати так, з надривом, на вищій ноті, не збиваючись, не фальшивлячи», – читаю передмову письменниці Наталки Шевченко до «Фортеці для серця».
Справді, пише Олена болісно, бо людські печалі й біди проросли, вкорінилися і живуть у ній, не питаючи дозволу, та виливаються пекучими рядками. Долею судилося їй бути письменницею – співцем жіночих щастя й горя.
– Мені деколи кажуть, що жити в Михайло-Коцюбинському, та ще й на вулиці Олександра Пушкіна, і не писати просто не можливо, – усміхається моя співрозмовниця. – Отож і пишу.
Пише зі шкільних років. Спершу – для себе, бо мріяла стати медиком. Згодом – для обласного конкурсу «Проба пера», перемога в якому змінила плани і мрії. Школу закінчила із золотою медаллю, обрала філологію і отримала в Ніжинському педуніверситеті диплом із відзнакою. Трохи вчителювала – вчила діток української мови і літератури.
Далеко не ходила в пошуках Принца – вийшла заміж за однокласника. Олександр Сердюк – її опора, підтримка чи, як каже Олена, стіна. Народження первістка Владислава змінило тихий плин життя подружжя.
– Якось увечері дістала великий зошит, взяла ручку і написала перші рядки роману про складну жіночу долю. Так, крадучи час у сну, й творила, – згадує письменниця. – Сестра передрукувала написане на друкарській машинці. Це вже був текст, що жив власним життям.
Рукопис надіслала на конкурс «Коронація слова», але журі твір не оцінило.
Коли народилася донечка, Олена текст відшліфувала й відправила на Міжнародний українсько-німецький конкурс імені Олеся Гончара. І перемогла. Так народилася українська письменниця Олена Печорна (псевдонімом стало дівоче прізвище її бабусі).
– Тепер читачі частенько бажають мені ходити в декретні відпустки, – жартує письменниця, – та писати романи.
Найрідніша круговерть життя
Особливих умов для творчості Олені ніхто не створює. Живе, як і всі сільські жінки. Допомагає свекрусі обробляти городи, порядкує в домі, який будували не один рік, виховує діток. Перевіряє уроки, малює з ними, читає книжки. Такий собі «універсальний солдат зі щастям у квадраті».
– Син і донька – найрідніша круговерть мого життя, велика втіха. Мрію колись писати для дітей і власноруч ілюструвати свої книги, – ділиться задумами.
У Михайло-Коцюбинському, селищі Чернігівського району, пишаються «своєю письменницею», зачитують до дірок її романи (до слова, «Грішниця» кілька разів перевидавалася великими накладами), час від часу запитують, коли чекати нових книжок.
Чоловік і рідня всіляко підтримують і оберігають, цінують її талант.
– «Грішницю» писала зі сльозами. Мама й бабуся читали її, плачучи. Свекруха, називаю її мама Люба, взяла книгу до рук, почала читати і забула про город, хоча це для неї – святе. Земля-годувальниця, – розповідала при зустрічі Олена.
З бабусею
За вікном танцював дощ. У читальній залі бібліотеки шурхотіли газетами сільчани. Ми бесідували про щастя материнства, про велику силу любові (любов – головна героїня «Фортеці для серця»), про найскладнішу науку прощення, про шлях до успіху…
Відмінниця Олена Штупун (таке її дівоче прізвище) зачитувалася книгами й писала оповідання. Молода мама Олена Сердюк (прізвище у заміжжі) подарувала читачам печальний роман «Обвисле небо» (це вже видавництво змінить первісну назву твору на «Грішницю») про те, як може притиснути людину до землі тягар негараздів. Письменниця Олена Печорна стане гордістю Чернігівщини.
Для сина й доньки вона передусім – матуся, найдорожча і найрідніша. Олена ж називає діток «щастям у квадраті» й заради них відмовляється від зустрічей із читачами, від поїздок. Чекає, доки підростуть і доростуть до її книг.
Сонячна і щира, відкрита до спілкування й щедра на душевне тепло, письменниця робить кожну зустріч неповторним і незабутнім святом, невидимим крилом любові огортаючи кожного співбесідника.
Ольга ЧЕРНЯКОВА