До циклу статей «Чому молодь покидає Чернігівщину?» вже увійшли історії місцевої молоді, яка поїхала на роботу чи навчання закордон. Зокрема, ми познайомили читачів з емігрантами в Польщу та Чехію.
Цього разу мова йтиме про дівчину, яка могла б мати перспективу в Україні, але зрозуміла, що тут її не цінуватимуть так, як за кордоном, та вирушила на навчання спочатку в Польщу, а потім у Норвегію.
За даними Центрального статистичного бюро Норвегії, станом на кінець 2015 року в країні мешкало 4222 етнічні українці (мігрантів та їхніх дітей, народжених в Україні).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Чехії?
Нагадаємо, що за даними Євростату, у 2014 році до ЄС лише офіційно виїхало понад 291 тисяча українців, це на 87% більше від середньої річної кількості українських мігрантів у 2010–2013 роках. Торік середній показник довоєнних років перевищено на 192%.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії-2: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Польщі?
З Чернігова виїхала одразу після школи
Так уже склалося, що з центру найдепресивнішої області до столиці лише 140 кілометрів, тож щороку Київ висмоктує з Чернігова перспективну молодь. Так вийшло і з героїнею нашої статті Іриною Петренко, яка теоретично мала б непогані шанси вступити на бюджетне навчання будь-якого чернігівського вишу, втім, не судилося.
— У 2012 році я вступила до Києво-Могилянської академії на факультет правознавства. Чому не в Чернігові? Бо факультети, які мені дійсно подобалися, пропонували абітурієнтам по два – три бюджетні місця, куди вступити було нереально. І це попри золоту медаль та результати зовнішнього незалежного оцінювання в 198, 199 та 200 балів. Склалося враження, що вже давно все «зроблено для своїх». А от у Києві з таким багажем я спромоглася вступити на бюджет до трьох престижних вишів. Можливо, мені просто пощастило, — усміхаючись, почала розповідь Ірина.
Як відомо, Могиляка славиться своїми міжнародними зв’язками, тож значна частина студентів ще під час навчання починає дивитися в бік закордону. Не стала винятком і героїня нашої статті, яка одразу по закінченні бакалаврату вирішила продовжити навчання в іншій країні.
Вона спробувала вступити до британського та польського вишів. Перший запропонував часткове фінансування, а другий — платне, але з можливістю отримання стипендії в разі успішного навчання. Оцінивши власні сили, дівчина обрала виш у Польщі, і не прогадала — згодом успіхи в навчанні принесли їй стипендію-знижку.
За її словами, до Польщі було виїхати найлегше, зіграли свою роль і близькість країни, схожа мова, традиції та менталітет. Водночас країна-сусідка запропонувала більш-менш помірні ціни на навчання, яке, до речі, повністю англійською мовою. Тож, окрім польської, була можливість досконало вивчити й англійську.
— До поїздки не дуже й готувалася, бо все відбулося спонтанно. До останнього моменту не знала, залишаюся в Могилянці на магістратурі чи їду в Польщу. Хоча дуже хотілося змін у житті, — ділиться спогадами Ірина.
Документи для поїздки в Польщу збирала сама
Коли чернігівська молодь шукає можливості поїхати за кордон, то часто звертається до різноманітних агентств. Причин цьому декілька.
По-перше, область не межує з Польщею і ми не маємо таких тісних стосунків із країною як, наприклад, Львівська область, де величезна кількість людей має досвід поїздок до Польщі. Тож нібито й поради спитати немає в кого (це за останні роки чернігівці почали масово мігрувати до Польщі). По-друге, здається, що агентству заплатив і спи спокійно, мовляв, усе зроблять самі.
— Я спочатку дізналася все в агентстві, але проаналізувавши отриману інформацію, зрозуміла, що впораюся без них. Тож сама зв’язалася з університетом та підготувала пакет документів з усіма мовними переказами. Згодом знайшла знайомих знайомих, які й допомогли з житлом на перший час. Однак у Польщі прожила лише рік, — пригадує Ірина.
З перших занять в українців цікавилися, чим відрізняються обидві країни. Не дивно, що наші співвітчизники відповідали коротко — транспортна система. Ірина підкреслює, що в Польщі все зроблено чітко та для людей. Водночас дівчина каже, що їй важко робити оцінку життя в Польщі на 100%, бо її оточення переважно складалося з тих самих українців та інших російськомовних емігрантів.
Після Польщі поїхала по обміну в Норвегію
Рано чи пізно навчання в університетах закінчується, тож перед випускниками постає питання, що робити далі. Звичайні чернігівські студенти, незалежно від отриманого диплому, йдуть працювати в маленькі магазинчики або ж великі торговельні центри. Лише одиницям вдається влаштуватися на непогану роботу (про хорошу мова взагалі не йде).
Натомість у Європі є чимало можливостей для молоді. Не знехтувала цим й чернігівка Ірина, якій після навчання в Польщі запропонували поїхати по обміну ще в одну з п’яти країн на вибір.
— Я обрала Норвегію, бо вже мала там знайомих. Тут живу третій рік. Тут мій другий дім, чоловік, дитина, робота і все, що асоціюється з дорослим життям. У цій країні приємно дивує налагоджена система та порядок у всьому. Податок на зарплату найвищий у Європі 35%–37%, але натомість людина отримує хороші дороги, пенсії, безкоштовну освіту тощо. Середньої зарплати вистачає на елементарні потреби й навіть більше (їжа, житло, одяг, відпочинок, подорожі). Кредити на житло під 2% можуть дозволити собі всі. Люди живуть у своє задоволення. Після школи діти не поспішають шукати роботу, бо мають можливість рік – два помандрувати, а вже потім вступати до вишу. Пенсіонери взагалі не мешкають у країні, а роз’їжджають по курортах, бо своє вони вже відпрацювали, — розповідає про позитивні сторони життя Ірина.
Однак не все так ідеально там, де нас нема. Наприклад, в Норвегії трішки кульгає система охорони здоров’я: черги до лікарів величезні, а фахівців не вистачає. Ірина зауважує, що корінь проблеми в іншому менталітеті. Та й люди взагалі там «холодні» та замкнуті, утім і винятки є.
Бажання повернутися додому сховано глибоко в душі, але для цього немає можливостей, адже Норвегія подарувала чернігівській дівчинці з червоним дипломом нове життя.
Підкреслимо, що «Час Чернігівський» не дає оцінку молоді, яка з тих чи інших причин покидає Чернігівщину, а ставить на меті лише дізнатися про чинники, які змусили її до цього. Маємо надію, що хоча б місцеві можновладці звернуть увагу на те, що Чернігівщина перетворюється на корабель, що йде на дно, та почнуть із цим щось робити.
Звісно, українська молодь може конкурувати на рівні з іноземцями, тож, не отримавши умов для розвитку в Чернігові, вони виїздитимуть у пошуках кращого життя до столиці, а потім і за кордон. Десь там, у найближчій країні-сусідці чи за океаном, хлопці й дівчата знайдуть себе, а на Чернігівщину повертатимуться лише для того, щоби навідати батьків.
Тож допоки українські можновладці не змінять систему освіти та не наведуть ладу на ринку праці, цвіт нації працюватиме на добробут та економіку інших країн, адже вони заслуговують на гідне життя вже сьогодні та не чекатимуть на час «Х», коли нардепи перестануть повертатися до системи голосування п’ятою точкою.
Юлія КОВТУН