«Час Чернігівський» продовжує свій цикл «Чому молодь покидає Чернігівщину?». Вже були опубліковані розповіді чернігівських емігрантів, які перебувають або ж перебували в Польщі, Чехії, Норвегії та Німеччині.
Білорусь виявилася найсуперечливішою країною. Це держава, що спромоглася зберегти певну стабільність після розвалу Радянського Союзу. Однак її громадян не полишає думка, що країна й сьогодні є віддзеркаленням життя в СРСР. Попри дешеві харчі та непогане соціальне забезпечення, молодь, яка виросла на теренах Чернігівщини, важко звикає до правил країни-сусідки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Польщі?
Чернігівські випускники викладають історію в Білорусі
Дівчина з Бахмача навчалася в Чернігівському університеті та майже одразу по завершенню вийшла заміж і поїхала жити в Гомель.
— Тут приємно вразила стабільність, тиша та чистота на вулицях. Неприємним моментом для мене стало засилля бюрократії. Наприклад, педагоги виконують роботу одразу всіх структур. Ми опанували навички соціальних служб, наздвичайників тощо. До того ж ця робота не регламентується та не оплачується. Щодо бажання повернутися додому, то воно може з’явитися лише тоді, коли чоловіку запропонують кращу роботу, аніж зараз. Нині він уже має трудовий стаж та певні напрацювання в російській компанії. Зауважу, що економіка Республіки Білорусь не в найкращому стані, але тут працюють усі. Закон про дармоїдство, як засіб чергового фіскального побору, не лишає громадянам шансу, – розказала «Часу Чернігівському» Тетяна Луговик.
У Білорусі вона одразу взялася за переатестацію диплому. Тетяна зібрала необхідний пакет документів і вже через місяць отримала білоруський диплом про закінчення університету. Цікаво, що для цього не потрібно складати додаткові іспити. «Усе набагато простіше, ніж я думала», – підкреслила дівчина.
Тепер вона викладає історію та суспільствознавчі дисципліни. Каже, що знання білоруської не вимагають. Тим паче, що майже всі предмети викладаються російською, окрім, звісно, занять із білоруської мови. Водночас дівчина переживає, чи вдасться їй надалі отримати статус кандидата наук.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Чехії?
Будівельні об’єкти Білорусі — панацея для чернігівських чоловіків
Якщо дівчата виходять заміж, то хлопці групуються в бригади та їдуть у Білорусь будувати величезні об’єкти. За словами чернігівця Олексія Семібратова, будівельники, які працюють офіційно, отримують непогану заробітну плату та переважно безкоштовне харчування.
— Поїхав працювати в Білорусь для того, щоби заробити на життя. Власними руками робив металеві конструкції під час будівництва торгового центру GALLERIA MINSK, який є одним із найбільших багатофункціональних торгово-розважальних центрів Білорусі. Загальна площа – 54,5 тисячі квадратних метрів. У Мінську мене влаштовувало все, місто подобалося більше за Гомель та Київ, однак робота на об’єкті завершилася і я знову в Україні, — розказав Олексій Семібратов.
Він, як і більшість білорусів, тепер і у Чернігові переходить дорогу по «зебрі», навіть якщо навкруги немає ні світлофорів, ні автомобілів.
ПРОЕКТ GALLERIA MINSK
ЗАВЕРШЕНЕ БУДІВНИЦТВО GALLERIA MINSK (ЗПРАВА)
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Норвегії?
Банально, але Білорусь дає впевненість у завтрашньому дні
Уже третій рік у Білорусі мешкає молоде подружжя Ольги та Дмитра Шевченків, які дуже люблять Чернігів, однак вимушені заробляти на життя в сусідній країні. Майже одразу вони отримали посвідку на проживання. Домагатися білоруського громадянства не планують, бо дорожать українськими паспортами.
ЧЧ поспілкувався з Олею, яка на третій рік проживання в Білорусі дуже захотіла додому. «У гостях добре, але дома краще», — підкреслює дівчина. В Чернігові вона працювала в ЗМІ, але знайти аналогічну роботу в сусідній країні так і не вдалося, тож дівчина вимушена працювати у взуттєвому магазині.
— Я мешкаю в районному центрі, який називають містом нафтовиків. Здебільшого місцеві чоловіки працюють в Росії та отримують хороші зарплати. Решта працює на державній службі, де має близько 100 доларів мінімалки. На приватних фірмах зарплати обраховуються у залежності від виробітку, — почала розповідь Ольга.
У порівнянні з Україною в очі одразу впадають ціни та якість харчів. Магазини постійно перевіряються різноманітними службами. Кожен покупець впевнений у якості товару, бо на прилавках немає прострочених продуктів, а на кухні не бігають таргани.
Пункт «дороги» — це взагалі улюблена тема чернігівських мандрівників. Тож не дивно, що й цього разу чернігівка поділилася враженням щодо якості доріг, розмітки, пішохідних знаків тощо. Продовжуючи тему, Ольга розказала про громадський транспорт, у якому переважають автобуси з «гармошкою».
— Такі автобуси зручні для молодих матусь із колясками. Їздять вони повільно, але мають чіткий графік. На зупинках передбачений розклад, і водії не запізнюються навіть на 5 хвилин. В автобусах регулярно працюють контролери, — додала вона.
У Білорусі є ще одна цікавинка — у вечірній час потрібно обов’язково носити світловідбивач (флікер), який дівчата чіпляють на сумки або одяг. Пішоходи переходять дорогу виключно у відведених місцях, а водії, у свою чергу, зобов’язані їх пропускати. Недотримання правил дорожнього руху тягне за собою великі штрафи.
Медицина в Білорусі трішки схожа на нашу. Мінімальний набір препаратів та перша медична допомога – безкоштовні. Однак пацієнт має право власним коштом придбати імпортні ліки, якщо вони йому більше до вподоби.
Особи, що мають посвідку на проживання, сплачують 30% від вартості медикаментів та послуг, а іноземці — 100%. У поліклініках також є платні кабінети, але черги під їхніми дверима не збираються.
— Абсолютно скрізь облаштовано пандуси: біля аптек, магазинів, банків, кафе, адміністративних будівель та деяких під’їздів тощо. До речі, у нашому під’їзді працює інвалід на візочку — розповсюджує рекламу. Сам! Без допомоги. Касові чеки в цій країні отримати можна усюди, навіть у таксистів та чоботарів. Якщо місто розташоване в чорнобильській зоні, то працівники безкоштовно харчуються в їдальнях. Сироти отримують квартири, діти регулярно відпочивають у санаторіях, які й донині активно будуються. А ще школярі мають безкоштовний проїзд під час навчального року. Кредити також користуються попитом: білоруси беруть їх як для придбання житла, так і на покупку, наприклад, чобіт, — додає дівчина.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Реальні історії: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Німеччини?
Про ставлення до рідної мови, побори в садочках та контроль на кожному місці
Кожен мігрант/турист за кордоном переживає три емоційні стадії. Спочатку вони відчувають ейфорію та думають: «Яке ж це дивовижне місце!». Згодом починають раціональніше порівнювати плюси та мінуси обох країн. На третьому етапі або повністю закохуються в чужу країну, або навпаки. Ольга прожила в Білорусі вже декілька років і давно почала сумувати за Черніговом, помічаючи все більше недоліків в чужій країні.
— Контроль на кожному кроці. Постійні перевірки податкової, санстанції, штрафи за все: без флікера вийшов — штраф, не там перейшов дорогу — штраф. Воно ніби й добре, втім напружує морально. Даішники зупиняють усіх, навіть по кілька машин одразу. Виїжджаєш із дому і вже готуєшся, що тебе зупинять. За штрафи можна розплатитися як у ДАІ, так і на місці: в машинах встановлена камера, даішники дають квитанцію й чек. Немає свободи слова — боїшся вголос сказати зайве, особливо про Лукашенка. Жодних мітингів, демонстрацій та страйків. Про це не може бути й мови. Як би не було складно — сиди й мовчи, — дивується Ольга.
Білорусь буквально нашпигована камерами спостереження, прослуховуються банки, поліклініки, магазини тощо. Не дивно, що Ольга насправді має інше ім’я, але поділилася з «Часом Чернігівським» враженням від цієї країни лише на умовах повної конфіденційності. Варто зазначити, що в Білорусі значна частина мешканців зважує кожне своє слово. Що це — цензура чи самоцензура? — відповісти важко.
Вразило Ольгу, філолога за освітою, і ставлення білорусів до рідної мови. Звісно, їй важко говорити за всю країну, але в її райцентрі розмовляти білоруською ганебно. Ба більше, навіть вчителі білоруської мови не знають її. За словами Ольги, патріотизм у наших сусідів «нижче плінтусу».
– Державними мовами вважаються як білоруська, так і російська. Однак на практиці застосовується лише остання. Тут на російській мові абсолютно все — система освіти, культурні заходи, ділова мова тощо. У школах викладаються обидві мови, але уроків російської набагато більше, ніж білоруської. Одна знайома 3 роки викладала в технікумі білоруську і водночас вона не знає елементарних слів. Жінка висміює мову та вважає її кострубатою. Тож коли я сказала, що в Україні навчання відбувається на рідній мові, вона дуже здивувалася. За два з половиною роки перебування тут я зустріла одну-єдину людину, що розмовляла білоруською, але реакція навколишніх на неї була така, наче вони побачили інопланетянина. До нас на мийку завітав чоловік, який спілкувався білоруською, то наш колектив вирішив, що він божевільний або придурюється. Одна з дівчат сказала, що вперше почула, як розмовляють українці. Лише уявіть собі, що білоруска не змогла впізнати рідної мови! Дивує, що вони навіть не знають, як правильно називається їхня країна — Білорусь чи Білорусія, — обурюється Ольга Шевченко.
Попри білоруську стабільність, у дитячих садочках процвітають побори з батьків. Це такий собі примусовий благодійний внесок. Усі батьки мовчки здають на миючи засоби, іграшки, книжки, канцелярію тощо. Але теоретично все безкоштовно.
— Якщо вести мову про мене особисто, то до життя в райцентрі я не звикла. Тут навіть вибір товарів у магазині маленький. Моє враження одним реченням: відчуття, що ти живеш у Радянському Союзі. Що говорити про країну, де 7 листопада (День жовтневої революції) — державний вихідний, до речі, один із небагатьох у Білорусі? — наостанок поставила риторичне запитання дівчина.
Вона зауважила, що хоче жити в Україні, але поки що Білорусь для її родини економічно доцільніша країна.
\\\*
Як бачимо, українському мігранту не так вже й легко жити за кордоном, але вони погоджуються закривати очі на деякі нюанси, щоби натомість отримувати бажану стабільність. На жаль, Україна не дає молоді альтернативи залишатися у своїй країні. А передвиборчі обіцянки український політикум забуває одразу, як тільки перетинає поріг парламенту. Ми можемо сподіватися лише на те, що чернігівська молодь набуде досвіду за кордоном та з часом повернеться до України. Але чи будуть створені за цей час умови для їхнього розвитку тут?
Юлія КОВТУН
Фото Ольга Шевченко