Одні філософи порівнюють еміграцію зі смертю, коли людина відмежовується від старого життя та всмоктує, як губка, традиції та правила чужої держави. Інші запевняють, що молодь тікає звідти, де жити просто вже неможливо. Як би там не було, але чернігівці масово виїжджають за кордон.
{jb_purplebox}Зауважимо, що дана стаття є продовженням циклу публікацій «Чому молодь покидає Чернігівщину». Ми вже розповідали життєві історії мешканців області, які навчалися або працювали в таких країнах як Польща, Чехія, Німеччина, Франція, Фінляндія, Норвегія, Білорусь, В’єтнам та Китай (здебільшого вони повертатися не планують).{/jb_purplebox}
На жаль, нині достеменно невідомо, скільки українців виїхало за кордон за останні три роки, однак навіть неозброєним оком видно, що їхня кількість невпинно зростає. Цього разу «Час Чернігівський» познайомить читачів із чернігівкою, яка емігрувала до Королівства Данія.
За результатами опитування Міжнародної організації з міграції, довгострокові міграційні потоки спрямовані на чотири основні напрямки: Польща (22,5%), Росія (19,2%), Чехія (18,3%) та Італія (15,7%), це 75% опитаних трудових мігрантів. Частка українців, що обрали Данію, сягає 0,3%.
Читати також: Реальні історії-2: Реальні історії-3: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Норвегії?
Спочатку покидати Україну навіть не мріяла, згодом не схотіла повертатися
Здавалося, доля склалася саме так, аби чернігівка Ольга Ніколаєва залишилася в далекій скандинавській країні, вийшла заміж та реалізувала себе в кар’єрі, адже разом із гостьовою візою в Данії завершилася й робота в Чернігові.
– Я в принципі ніколи не замислювалася про еміграцію, думки такої не було. Мене, напевно, усе влаштовувало в житті: сім’я, друзі та наш милий Чернігів. Мабуть, через те, що коли я подорожувала, то в інших країнах перебувала не більше двох тижнів. Цього часу бракує для повноцінного порівняння.
Моя історія почалася з пропозиції поїхати на гостини до друзів у Данію ще на початку 2014 року. Я сумнівалася, бо довгу відпустку мені б ніхто не дав, а їхати далеко всього на тиждень було не цікаво.
Я мала гарну роботу економіста, але з-за обрію виднілося тотальне скорочення. Так і сталося – за три місяці після того, як я поїхала, наше підприємство закрило всі дочірні фірми. Чернігів виключенням не став, — розпочала розповідь Ольга.
Словом, раніше про Данію дівчина майже нічого не знала. Лише те, що це королівство має розвинену економіку та високий рівень життя. А також, звісно, знала про популярну на весь світ русалоньку Newhaven.
Читати також: Реальні історії-6: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Китаю?
Із самого початку нашого з Ольгою діалогу стало зрозуміло, що повертатися дівчина бажання не має, однак на власну еміграцію має тверезий погляд. За 2,5 року життя в Данії вона встигла оцінити все, побачила як позитивні моменти, так і негативні.
Серед незручностей – короткий світловий день. Вона не за чутками знає, що таке зимова депресія. Зранку йдеш на роботу – на вулиці ще темно, повертаєшся – уже темно.
– Одні люди від природи схильні до адаптації, інші депресують. Особисто я легко пережила переїзд до іншої країни. Хоча ця темрява насправді трішки гнітить, хочеться сонця. Я навіть погодилася би на зимовий період переїжджати в тепліші краї.
Загалом у Данії мені спокійно. Тут усе зроблено так, аби людина відчувала себе людиною. Так, деякі райони уподобали біженці та часом влаштовують там міжусобиці. Їх не дуже полюбляють, але до інших іноземців ставлення адекватне. Особисто я за ці роки жодного разу не відчула пресингу з боку місцевих жителів. Навіть з оформленням документів усе було добре, – ділиться досвідом Ольга.
Затримуватися на роботі в Україні – героїзм, у Данії – поганий тон
Робочий день у цій країні найкоротший – усього 6 годин. До того ж, затримуватися на роботі понаднормово не прийнято. Цікаво, що українське законодавство передбачає 8-годинний робочий день, але ж то тільки на папері.
Часом не лише працівники приватних фірм, а й державних органів затримуються на роботі, або навіть беруть домашнє завдання. Хронічні трудоголіки – це про українців. Не дивно, що наші співвітчизники дивуються європейському устрою.
До речі, 40% заробітної плати данським працівникам доводиться віддавати податковій, але натомість вони отримують достойний рівень життя.
– Коли я зрозуміла, що в Чернігові моєї роботи вже немає, то залишилася в Данії. Оформила так звану «рожеву картку» та влаштувалася нянею. Роботою це не вважається, а зарплата не оподатковується. Тобто ти нібито обмінюєшся досвідом та отримуєш кишенькові гроші.
Перша моя робота була не в столиці, тому гроші просто нікуди було витрачати, а от уже друга родина, де я працювала, мешкає в Копенгагені, тож, чесно кажучи, тут 16 тисяч гривень може навіть і не вистачити. Утім я старалася викручуватися. Збирала гроші на подорожі, – розказує Ольга.
Українці працюють переважно на фермах, у сфері обслуговування (касири, офіціанти тощо). Багато співвітчизників – у сфері ІТ. Знайомі Ольги спочатку працювали віддалено, але коли в Україні почалися перші заворушення на Майдані, фірма закрила філіали, а працівникам запропонувала переїхати в Данію.
ІТ у них дуже розвинута галузь. Там усе комп’ютеризоване. Хочеш до лікаря – ставай в електронну чергу. Якщо потрібно проїхати з точки А в точку Б, то спеціалізовані програми розрахують навіть кількість кроків. Натомість, коли Ольга приїхала у відпустку в Чернігів, то була приголомшена дивною роботою навігаторів, які показують взагалі не те, що є насправді.
Дівчина зауважила, що коло обов’язків українців, які їдуть працювати в Данію за контрактом, на практиці значно розширюється. Хлопцям доводиться й корів доїти, і поросят каструвати. Позаяк навіть робітники на фермі працюють по 6 годин.
Загалом українців тут навіть люблять, бо вони гарно працюють. Тим не менше, на рівні держави кордони постійно звужуються. Навіть сама Ольга ставить знак питання поряд із таким очікуваним для українців словом як «безвіз».
Читати також: Реальні історії-5: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Білорусі?
– В Україні ми нікому не потрібні, а тут тим більше. Тому нам доводиться самостійно будувати власне життя. Нині вчу данську, але проблем зі спілкуванням немає, бо майже всі місцеві жителі володіють англійською. Їм навіть легше перейти на міжнародну мову, щоби поговорити з іноземцем, ніж терпіти знущання з їхньої мови. У данській, наприклад, немає букви «р». Це важко. Язиковий бар’єр – це взагалі одна з найбільших перепон.
Мовна практика – це одна з причин, чому я влаштувалася нянею. Та й робота не важка. Треба було водити або забирати дитину із садочка, проводити з нею час, іноді готувати та прибирати. У першій родині обидва батьки були данці, а в другій мати – росіянка, – розповідає Ольга Ніколаєва.
Читати також: Реальні історії: чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Польщі?
Українських спеціалістів цінують, бо серед місцевого населення багато людей, які після школи одразу йдуть працювати. Ступінь бакалавра для 80% данців – щось захмарне. По закінченню школи випускники рік живуть на державному утриманні, мовляв, шукають себе. Натомість українці приїздять навіть із двома дипломами. Головне їх підтвердити та вивчити мову, тоді кар’єрний ріст гарантований.
– Якби українці мали такі можливості, як данці… Розумієте, населення цієї країни не має тієї мертвої хватки за гарну вакансію, як ми. Вони не звикли до того, що потрібно боротися за місце під сонцем. Навіть на співбесіді їм не доводиться себе продавати. Моя знайома намагалася влаштуватися на роботу саме так, їй відмовили всі. Тут не розуміють дуже амбіційних людей. Якщо ти спеціаліст, то тебе помітять і так. Тихенько прийшов, зробив роботу, пішов відпочивати.
Навіть коли я працювала нянею, часу на деградацію не було. Я відвідувала міжнародну школу, знайомилися з різними людьми, отримувала мовну практику з англійської, вчила данську. До того ж, звідси легко подорожувати Європою. Няня живе в будинку роботодавців, тож можливість збирати гроші була. Декілька зарплат у «загашник» – і ти вже справжній турист. Деякі дівчата слали кошти батькам в Україну, – розповідає вона.
Ольга вже підтвердила диплом Чернігівського національного технологічного університету, отримала ступінь бакалавра в Данії зі спеціальності бізнес-адміністрування та майстер економіки, а також склала тестування з мови. Для данських реалій це дуже гарна освіта, хоча є можливість ще рік навчатися безкоштовно. Вона вже думає над тим, щоби вивчати економіку, бухгалтерію, консалтинг тощо.
Ольга розраховує на кар’єрне зростання в майбутньому, але розуміє, що починати доведеться з найнижчих посад – помічник/асистент керівника.
Вона має так зване «резидентство», нашими словами – посвідка на проживання, яку потрібно повторно переоформлювати кожні два роки. Щоб отримати громадянство, доведеться ще років сім працювати за всіма внутрішніми правилами: сплачувати податки, працювати необхідну кількість годин.
Той час, коли Ольга працювала нянею, не враховується, бо, нагадаємо, данці не вважають це роботою. Тож відлік до ймовірного отримання громадянства почався з моменту одруження з місцевим чоловіком.
Читати також: [Реальні історії-4: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Німеччини?](top-novini/item/ 16569-realni-istorii4-chomu-molod-pokydaie-chernihivshchynu-ta-ide-do-nimechchyny.html)
Трохи про менталітет жителів далекого королівства
– Кажуть, що скандинави холодні. З особистого досвіду скажу, що вони теж бувають різними. У невеличких містечках вони будуть тобі посміхатися та вітатися. А от у великому місті такої привітності вже не побачиш. Знайома дівчинка працює в ятці з вуличною їжею та каже, що данця може вирахувати вмить, мовляв, вони більш зверхні. Водночас я жодного разу не чула якихось грубих висловів. Та як би вони не ставилися до приїжджих, але обслуговуючий персонал потрібен усюди.
Мене вабить те, що чоловіки та жінки у своїх правах рівні, навіть у побуті. Для мого чоловіка не проблема прибрати вдома або приготувати їжу. Жінки самодостатні та не мають такого страху, як українки: «Аби він мене не кинув із дитиною». Вони можуть самі підійти та познайомитися з чоловіком. Я, наприклад, до цього за кілька років ще не звикла, тож між майбутній чоловік заздалегідь начитався про усталені традиції українців та зрештою проявив ініціативу сам.
Жінки з декрету виходять тоді, коли хочуть. Максимум, коли дитині виповнюється рік, але часом віддають у ясла кількамісячних немовлят. У цьому немає нічого поганого. Хоча в Україні вже давно б нарекли нікудишньою матусею, – розповідає Ольга.
Залишити дитину спати в колясці біля кафе та піти з друзями всередину пити каву для данців звичне діло. Їм навіть у голову не може прийти думка, що хтось вкраде дитину, коляску чи хоча б речі. Вони не просять людей на вулиці допомогти підняти коляску в автобус, бо все і так пристосоване для цього.
– Тут турбуються про інвалідів та матусь із колясками – спеціалізовані підйомники дають можливість їм займатися шопінгом, відчувати себе частиною суспільства врешті решт. Часом інваліди їздять на мотоциклах, – додає Ольга.
До дітей у садочках ставлення однакове й зовсім немає значення, хто твої батьки. Багатії не соромляться зранку їздити на джипі, а ввечері – на велосипеді.
Данці культурні, послідовні, не роблять зайвих рухів, ретельно ставляться до роботи. Календар розпланований на рік уперед ще напередодні новорічних свят.
Підлітки дуже рано отримують права на керування мопедами та дозвіл на вживання слабоалкогольних напоїв, тож деякі українці на дорогах уникають зустрічі з ними.
Якщо чоловік та жінка чимось незадоволені, то вони просто розходяться, а не «виносять мозок» один одному. У Данії одинокі матусі зустрічають одиноких татусів та будують нові стосунки. Українці ж схильні страждати, особливо жінки.
Читати також: Реальні історії-2: Чому молодь покидає Чернігівщину та їде до Чехії?
Якщо не Данія, то й не Україна?!
У якості туриста Ольга встигла побувати і в інших країнах: Франція, Німеччина, Австрія, Польща, Росія, Єгипет, Туреччина. Утім лише Данія полонила її серце. Німеччина та Франція налякали складністю мови, а в Росію їхати відмовилася попри те, що її кликали до себе родичі з Краснодара.
– Я обожнюю Копенгаген, бо місту вдалося зберегти свою історичну красу. Ввечері вийти на вулицю не страшно навіть на підборах, бо не боїшся, що впадеш у яму чи спіткнешся через недороблений асфальт. Якщо б я не зустріла свого чоловіка, то повернулася б в Україну. Ні, жити там я більше не планую. Це просто був би час на підготовку для чергової програми чи роботи в іншій країні. Серед варіантів були Дубаї, Канада, Америка, як мінімум – Росія. Чернігів люблю, там залишилися мої батьки, але шляху назад уже не бачу.
У лютому мені буде вже 28 років. Для Данії я доволі молода дівчина, у якої на думці мають бути лише подорожі, кар’єра та самовдосконалення. В Україні на таких як я ставлять хрест, мовляв, давно пора виходити заміж та народжувати. Якщо дівчина мого віку в Україні незаміжня, то всі вважають, що з нею щось не так. А тут першу дитину жінки народжують у 32–35 років. Наразі ми живемо для себе, дітей найближчим часом не плануємо, – ділиться думками Ольга.
Наостанок Ольга сказала, що Чернігів тепер її приваблює лише як місто для відпочинку, не більше. Вона погоджується приїздити сюди та навідувати батьків і друзів, але перспектив для гідного життя тут не бачить. Водночас акцентує увагу на тому, що емігрувати в Данію не так уже й легко, як здається. Особливо через те, що за останні кілька років значно зросла кількість біженців.
Читати також: Реальні історії-7: Чому молодь покидає Чернігів та їде до В’єтнаму?
\\\*
Підкреслимо, що «Час Чернігівський» не дає оцінку героям статей, а лишень намагається дізнатися їхні думки щодо еміграції та поширити їх у маси, а також достукатися до владців. Якщо економічно спроможна молодь виїде на заробітки та асимілюється «за бугром», а в Україні залишаться лише пенсіонери та інші пільговики, державним мужам уже не буде на кому паразитувати. Раніше за кордон виїздили лічені українці, нині героїзмом вважається не еміграція, а спроба побудувати світле майбутнє на теренах України.
Юлія КОВТУН