Коли поруч війна…
Ховаючись від «градів», донбаська сім’я тоді ще не знала, які випробування чекатимуть її найближчим часом. Від згадок у Сергія Васильовича важчає серце, наливаються болем руки і затерпають пальці. З помітним клубком сліз у горлі, який так здавлював голос під час нашої розмови, він пригадує лихі години, коли в їхню Серебрянку (село в Бахмутському районі Донецької області) увірвався ворог.
Каже, що спочатку намагалися якось втриматись, та з кожним днем ставало все важче – частіше лунали вибухи та постріли. Кожен день приносив нові страхи, а небезпека все ближче і ближче підкрадалася до мирних жителів. Що не день – котрийсь із будинків перетворювався на руїни. Маленька Тамілка, яка у зовсім дитячому віці побачила війну, тремтіла від кожного звуку. Та що там мале дитя! Від нічних пострілів, які доносились ген-ген через усе село, щоночі здригалися й старші. Тому родина твердо вирішила звідти їхати.
Спочатку прихисток знайшли в Чернігівській області. Проте за півроку на них чекало розчарування. Плануючи оселитися в одному з будинків, заплатили кілька тисяч гривень, однак змушені були лишитись ні з чим.
– Одного дня побачили по телебаченню сюжет про те, що невеличке село на Полтавщині запрошує до себе переселенців. Тож, не довго думаючи, зідзвонилися, взяли найнеобхідніші речі і приїхали, – розповідає Сергій Васильович.
З миру по нитці
Восени минулого року Ціпківська громада справді прославилася на всю країну завдяки ролику по телебаченню, в якому кликала до себе вимушених переселенців з окупованих територій. Активісти села на чолі з очільником вимальовували чудові перспективи, однією з яких була обіцянка забезпечити житлом. Саме цей фактор змусив наприкінці січня родину Фенів приїхати в Гадяцький район. Адже добре розуміли гостроту житлової проблеми для внутрішньо-переміщених осіб.
– Зустріли нас добре. Якщо чесно, навіть не розраховували, що люди так гарно віднесуться. Ми переконалися, що світ не без добрих людей. Знайшлися ті, хто зрозумів і підтримав. Не тільки фінансово, а й морально, – продовжує чоловік.
Почувши про скрутне становище родини з окупованої території з шістьма дітьми, жителі Ціпків не скупились на продукти харчування та інші необхідні речі. Несли в новий дім і посуд, і постіль, килими, ліжка…
– Сім’я сільського голови забезпечила картоплею, морквою, салом, маслом, медом… Директор школи надала ліжка. Сусіди з усього кутку зносили продукти, одяг, інші речі. Так, з миру по нитці і назбирали все, що зараз маємо за душею. Бо коли зайшли в хату, перше, що кинулося в очі – це голі стіни, підлога і…оця дерев’яна лавка. Все. Більше нічого там не було, – згадує переселенець.
Доки чоловік розповідав про життя, дружина куховарила. З печі доносився приємний запах борщу. Ірина Миколаївна поспішала, адже з хвилини на хвилину мала повернутися зі школи дітвора. І хоча вже небезпека опинитися під час обстрілів посеред вулиці минула, батько все рівно кожного дня виходить їх зустрічати – помітно, що тривога не полишає його навіть тут.
У тісноті, та не образі
Удома застали найменшеньку – дівчинка саме застудилась, тож кілька днів не відвідує дитячий садок. Побачивши незнайомців, пару разів визирнула з кутка кімнати і вмить ховалася. Проте вже за кілька хвилин буквально не відходила від нас ні на крок. «А я знаю пісню «Вишенька-черешенька», – каже 4-річне дівча. – Її сестричка співає. А ще – віршики знаю. У церкві навчили» (і тут же вміло починає розповідати про Святого Миколая).
– У доні відмінна пам'ять. Старшим задають домашнє завдання вивчити якийсь вірш зі шкільної програми. Вони прочитають кілька разів, а Таміла вже й запам’ятала, – тішиться найменшою мама.
Крім неї, батьки виховують 14-річну Мирославу, 13-річного Василя, 8-річну Олю та 7-річних близнючок Машу й Наташу. Кажуть, що дітям у школі подобається. Потоваришували з місцевими, беруть участь у шкільному житті. Мирослава захоплюється танцями, відвідує гурток. Василько, як і годиться хлопцеві – футболом. У їхньому дворі вдосталь місця, тож буде влітку де поганяти м’яча. Майже так само, як і раніше, вдома. Коли війна ще не торкнулася східної частини України.
– На батьківщині в нас були нормальні умови: вода в дворі, мали хату і флігель. Планували їх з’єднати. Але війна зруйнувала всі плани… І господарство тримали: поросят, кролів, курей. Город був. А тепер навіть холодильника нема… – голос жінки забринів.
Щойно Фені приїхали в Ціпки, перше, що купили, так це козу. У родині є кому пити молоко! Кілька день тому вона привела чотирьох козенят. Малишка, Мальва, Кукла, Сєня – саме такі клички дали діти – поки що живуть у будинку. Біля печі, там найтепліше. Дітвора охоче бавиться з чорно-білими кізками. Коли потепліє, по черзі будуть випасати.
Нове обійстя родини, яку війна вигнала з обжитого власного будинку, знаходиться на околиці села. Сюди нечасто заїжджають автомобілі, тому повітря зовсім не схоже на міське. На провалених дахах деяких будинків, що ведуть до теперішнього двору Фенів, видніються чорні дірки, а через забиті дошками вікна проблискують вцілілі шибки. Давно вже спорожніли деякі двори. Не чути в них галасу дітвори, гавкоту собак… Лише сусідські нагадують про те, що вулиця жива. Прямісінько сюди й веде в’юнка дорога. Двір переселенців, за сільськими мірками, не такий уже й малий. Є місце для городу, колодязь, щоправда, за роки він значно замулів, відтак за водою ходити доводиться до сусідів. Та й сам будинок хоч і старої побудови, але з міцними стінами з ракушняку, обкладеними цеглою. Здавалося, жити в ньому та й горя не знати. Але…
Наперекір совісті
«Сільська рада виплачує біженцям допомогу – по 5 тис. грн на дитину. Родини поселяються в приватні будинки чи квартири. Помешкання їм продають за дешевими цінами. Село повністю газифіковане. Є дитсадок, медпункт, бібліотек, клуб, місцева агрофірма та чимало порожніх будинків» – саме так ішлося в сюжеті ТСН, який спонукав подружжя здалеку сюди прибути.
Приїхавши, родині запропонували кілька варіантів житла.
– На горі один будинок показували, – кажуть переселенці. – Але він не годиться взагалі. А сюди зайшли – більш-менш нормально: стіни є, дах не тече. От тільки місця дуже мало – лише одна кімната і кухня. А в нас же родина величенька: 8 чоловік! До того ж у будинку немає ні газу, ні води. Провести їх у наша час – доволі затратно. Та й крім того, хоч косметичний, але ремонт робити треба. Тож, лишається обирати: чи будівництвом зайнятись, чи дітей годувати.
Та не лише це почало тривожити главу сімейства. Сумніви підкралися й щодо іншого:
– Я зустрівся з власником. Зійшлися на сумі 30 тисяч. Але тепер він просить 35. До того ж, господар думав, що в нього є всі документи на продаж, треба лиш зайти до нотаріуса й переоформити хату. Але виявилося, що їх ще треба поновлювати. Це все час і додаткові витрати. Ми дізнавалися, доробити документи – це ще тисяч 7-8. А нещодавно власник будинку заявив: або купуйте хату, або ж звільняйте її. На оренду він не згоден. Так само не погоджується і на розстрочку: щоб ми зараз дали йому 30 тисяч, а решту – згодом, – розповідає Сергій Васильович.
За словами сільського голови В.М.Біляка, іншої альтернативи, аніж купувати саме цей будинок, у їхньому селі нема. Бо ж решту продають за вищими цінами.
– Ринок газифікованих будинків у Ціпках починається з 45 тисяч, плюс те ж саме поновлення документів, – говорить Вадим Миколайович.
Однак чимало переконані, що саме через переселенців у Ціпках і підскочили ціни на нерухомість. Мовляв, в інших селах навіть газифікований будинок з водою, невеличким косметичним ремонтом можна знайти дешевше. До того ж, будівля 18 років пустувала. Місцеві подейкують, начебто господар свого часу збирався продати її на розібрання: зараз і цегла в ціні, і деревина. Навіть робочі приїжджали, били-били, не розбили. Бо хата міцна. Коли почув про переселенців, вирішив виставити на продаж.
Та як би там не було, іншого варіанту, аніж лишитися тут, родина не бачить. Як кажуть, на безриб’ї і рак – риба…
…Минуло 50 днів, як сім’я Фенів перебралась до Ціпків. Щойно ніч опускається на землю, Ірина Миколаївна, як і в перший день на чужині, міцніше стуляє повіки. Закликає сон, а він ніби навмисне обминає її хату. Бо спогади про війну весь час лізуть жінці у свідомість, визирають з усіх закутків. Навіть за сотню кілометрів від того пекла. Хтозна, скільки знадобиться часу, аби забути все. Та головне, що діти в безпеці…
Вікторія Білоус. Газета “Гадяцький вісник”
Матеріал публікується у рамках конкурсу журналістських матеріалів, що висвітлюють проблеми переселенців. Конкурс проводиться у рамках проекту «Покращення висвітлення у медіа проблем внутрішньо переміщених осіб у трьох областях», що реалізується ГО «АРМЗІ» за фінансової підтримки NED.
Читати також: Долучайтесь! Конкурс журналістських матеріалів про переселенців