Просто зараз 24-річна тендітна дівчина разом з чернігівськими хлопцями несе службу в Донецькій області поблизу Авдіївки. Головне завдання Катерини — евакуація бійців із передової до госпіталю. Вона чергує в лікарні, надає першу медичну допомогу та супроводжує хворих і поранених до госпіталю, що розташований у місті Поровськ. Водночас доводиться й чергувати на КПП, охороняти територію бази тощо.
— Катерино, розкажи, якою ти була в дитинстві. Я знаю, що ти захищала слабких, годувала безпритульних тварин, але водночас була доволі безстрашною. Навіть завідувачка садочку називала тебе Ксеною (принцеса-воїн). Можливо, саме в дитинстві в тебе й народився цей «войовничий» дух?
— Я була дуже активною дівчинкою, військова тематика зацікавила мене вже тоді. Життя неначе готувало мене до війни: з братом ми часто гралися в армію, а тато хотів, щоб я навчалася в Академії військово-морських сил.
Пригадую, у віці 9–10 років, коли ми з друзями гралися у військову гру в комп’ютерному клубі, до мене підійшов хлопчик та запитав: «Катю, а ось коли війна в Україні буде, ти підеш?». І я відповіла: «Якщо буде, то піду». Дивно, що цей випадок запам’ятався мені, але свого слова я дотримала.
А щодо тварин, то я їм допомагаю й у зоні АТО. Деяким навіть нове житло знайшла.
— Зрештою ти вступила до Чернігівського медичного коледжу. Чи уявляла колись, що ці знання знадобляться тобі на війні?
— Ніколи не думала, що вони будуть у нагоді. Хоча в нас у коледжі й був предмет «Польова хірургія», але ми до нього серйозно не ставилися. На щастя, усі мої хлопці повертаються неушкодженими і я сподіваюсь, що медична допомога їм не знадобиться.
— Коли ти вирішила, що маєш поїхати на війну?
— Торік. На роздуми часу не було, усе вийшло спонтанно. Коли почала пошуки, то дізналася про склад 21 резервної сотні Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» (ДУК ПС). За чотири дні зібралася та своїм ходом поїхала до хлопців. Це рішення суттєво змінило моє життя.
Дивно, але страху не було. Я знала, що хлопці мене не скривдять і все буде добре. Напевно, це важко розуміти, але я не можу сидіти вдома, коли мою Неньку розривають на шматки. І я готова голову покласти за країну, народ, культуру і процвітання України. Не за державу, а саме за країну.
— Ти була прихильницею ідей Майдану, активно займалася волонтерською діяльністю. Розкажи про це.
— Так, місцевому Майдану я допомагала медикаментами. Тоді й мої батьки, й керівництво дуже боялося, що я зірвусь та поїду на Майдан у Київ. І сміх, і гріх, але навіть із роботи мене забирала мати. Згодом я вже співпрацювала з Єдиним волонтерським центром, а після першої ротації мене призначили керівником обласного матеріально-технічного забезпечення у Національно-визвольному русі «Правий Сектор».
Для передової люди продовжують нести все: від консервації до медикаментів. Ми вже передали добробатам понад тисячу шприців, буржуйку, харчі, медикаменти. Я навіть відірвала від серця польову сумку. Ми маємо розуміти, що добровольці не отримують зарплатню: що взяли з дому, те й мають. Натомість Збройні Сили України забезпечені непогано. Так, наш регіон дуже складний — патріотів мало. Можливо, люди і втомились допомагати, а от військові не втомились їх захищати.
— Війна змінює людей? Чи можеш ти порівняти себе «до» та «після»?
— Я стала сміливішою та впевненішою в собі. Після перебування в зоні АТО багато що зрозуміла. Довелося навіть передивитися коло близьких, бо коли ти на війні, то не зовсім їм потрібен. А от стосовно людей, які оточують мене зараз, то таких друзів я вже точно ніде не знайду. Не даремно ж їх називають побратимами. Тим паче тут розумієш, що від них залежить твоє життя.
На війні найстрашніша думка, що я можу втратити когось із них. Натомість за себе не боюсь.
Погоджусь із тим, що війна «роздягає» душу. Тут ми такі, які є насправді. Саме війна звела мене з «сім’єю», саме на війні я й зустріла свого чоловіка.
— Де він зараз?
— Уже рік воює в «Правому Секторі». Підрозділ міняти не збирається, бо добробати — це сім’я. Його призначили командиром 22 резервної сотні Чернігівської області. Оскільки я не покинула волонтерську роботу, а займаюсь нею дистанційно, то виходить, що він і мій командир теж.
Нині нас розділяють 35 кілометрів. Коли я супроводжувала хворих до госпіталю, то здзвонилася з ним, виявилося, що він недалеко. Як ми побачились, то світ неначе зупинився… Рада, що ми в одній області, але я перебуваю ближче до передових позицій.
— Ти вже згадувала маму, яка забирала тебе з роботи, щоби ти не чкурнула на Майдан. Але як вона відреагувала, коли ти вирішила поїхати на війну?
— Ох, ця ж мама… Вона сказала, що я дурна й довго відмовляла від поїздки: і сльозами, і криками. Але моє рішення було непохитним. Коли приїхала, то вона дуже міцно мене обійняла та сказала: «Доцю, нарешті ти вдома».
З часом, вона зрозуміла, що мені тяжко в цивільному житті, що я живу війною. Зрозуміла і відпустила.
— Чимало людей переконані, що військові їдуть у зону АТО заради майбутніх пільг та ймовірних політичних дивідендів. Навіщо це тобі?
— Уперше на ротацію я поїхала в складі Добровольчого Українського Корпусу. Там немає ані пільг, ані заробітних плат. Вдруге, на прохання мами та чоловіка, я поїхала в складі Збройних Сил України. І тільки тому, що тут безпечніше.
А за інших, скажу так: кому війна, а кому мати рідна. Я хочу, щоб у моїй країні війна закінчилася. Подальші плани на життя банальні: народити двох дітей (хлопчика та дівчинку) та нарешті жити разом із чоловіком.
— Що потрібно дівчині на війні? І взагалі, чи відчуває там себе жінка жінкою?
— Зізнаюся, що косметичка з усім необхідним у мене із собою. Про свою жіночність доводиться пам’ятати, та й хлопці постійно про це нагадують. Тим паче, що після «позицій» дуже хочеться привести себе до ладу.
— Ти практикувала вегетаріанство. Чи можливо дотримуватися цього на війні? А може, привчила і своїх хлопців до борщу без м’яса?
— Вегетаріанкою я була майже 5 років. Коли поїхала на війну, то все закінчилось. Ти або їси тушонку, або голодуєш. Звісно, довелося їсти, потрібно було накопичувати сили.
Бувало й таке, що на позиціях бракувало їжі, тож попри намагання хлопців нагодувати мене, доводилося відмовлятися на їхню користь. Я розуміла, що можу потерпіти, а вони — ні. Така собі «військова дієта». Однак ці навички мені знадобилися, а веганський борщ та інші страви хлопці зрештою скуштували.
Коли я їздила на ротацію в складі ДУКу, то готували ми з чоловіком, бо він не лише професійний кулеметник, а й гарний кухар. Уявляєте, я навіть там була під його командуванням. Нині у нас нема ставки кухаря, тож готує нам жінка з позивним Бабушка. Коли її нема, до «плити» стаємо всі разом. Сьогодні, наприклад, смакували картоплю за рецептом мого чоловіка. Задоволеними залишилися всі.
— Коли ти почала спілкуватися українською мовою?
— На українську вже півроку переходжу поступово: пишу лише на державній, а от розмовляю — за нагоди. Я глибоко переконана, що нація без мови — це не нація. Тож не слід втрачати своєї ідентичності.
Я пообіцяла сама собі, що мої діти спілкуватимуться виключно українською. Це й не дивно, бо мій батько із Західної України, і дід воював у складі ОУН УПА. Тож я спадкова бандерівка.
— Чи можна зараз довіряти телевізійним новинам? Чи справді на фронті все так, як нам розповідають?
— Якщо вірити теленовинам, війна закінчилась і настало перемир’я. Насправді це не так. Обстріли, втрати та поранені – кожного дня. 11 червня загинули четверо моїх побратимів, було чимало поранених. У пресі ця інформація з’явилася лише тоді, коли з хлопцями прощалися на Майдані.
Річ у тім, що Міністерство оборони не визнає втрати ДУКу та добровольців загалом. Хоча згідно з законом боронити державу зобов’язаний кожен українець.
Не забувайте — війна триває. Натомість телеканали, які купила влада, будуть поширювати лише вигідну інформацію. Ми живемо в ері технологій: якщо хочете дізнатись правду про передову, то запитайте про це у будь-якого бійця хоча б через соціальні мережі.
— Наостанок хочу попросити тебе розказати якийсь приємний випадок, що трапився з тобою на війні.
— Почуття гумору ми не втрачаємо. Було таке, що заходилися сміхом так, аж рачки повзали. Завжди були жарти та веселі випадки, можна вже й книгу писати.
Однак поки поділюся романтичною історією. Так вийшло, що три місяці ми з чоловіком приховували стосунки. І от одного разу вночі, коли ми були разом на позиції, на сусідній почався бій. Це було страшно та романтично водночас.
Чомусь здалося, що саме в цей час він має мені освідчитися. Але він зробив цей важливий крок згодом, за допомогою кільця від гранати, що врятувала йому життя під час контактного бою з групою терористів.
Юлія КОВТУН.