– Чого-чого, а такого я від Чернігова не очікувала! Такої уваги до фільму й попиту на українське інтелектуальне спілкування… І хоча місцеві кажуть, що місто зросійщене, українське ядро потужне, розумне, працьовите. Дякую ініціативі «Безкоштовні курси української мови» та чернігівській кураторці Людмилі Зіневич за запрошення, – написала на своїй сторінці у Facebook автор ідеї та сценарист Леся Воронюк.
Стрічку «Спадок нації» вже побачили в багатьох містах та містечках України, а також у Німеччині, Франції, Бельгії, Чехії, Іспанії, Італії, Греції, ОАЕ та Білорусі. Цими днями безкоштовні покази фільму відбуваються у прифронтових містах: Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці, Дружківці.
{youtube}MT_-2HXPFlE{/youtube}
Глядачі плакали…
– Коли ми розпочинали проект «Безкоштовні курси української мови», на перші творчі зустрічі приходило 25– 30 людей. Сьогодні – 300. Дуже тішуся, що справжнього українського світу в Чернігові побільшало. Фільм пройшов на одному диханні, захопливо, проникливо, місцями зворушливо до сліз. У ньому біль людської пам’яті: нищення українців та їхніх одвічних святинь, вражаючі спогади каторжан, упівців, ті, хто пережив голод, депортацію, еміграцію, але зберіг свою національну ідентичність, – мову, вишиванку, як оберіг життя і власної свободи.
У ньому й гордість за стійкість і незламність нашого духу, за наших теперішніх воїнів, за красу й силу нашого народу, вишиту на полотні. Щоби не описувати всі враження й емоції від фільму, скажу, що після закінчення я бачила сльози навіть в очах чоловіків, а зала ще довго аплодувала стоячи. Авторському колективу ВІВАТ!!! А Лесі Воронюк – шана й подяка за теплу й незабутню зустріч, – ділиться враженнями координатор «Безкоштовних курсів української мови» у Чернігові Людмила Зіневич.
Документальна стрічка має гасло: «Вишити, щоби вижити». Вона умовно ділиться на дві частини: етнографічну, що оповідає про відмінності у вишиванках у різних місцевостях держави (автори фільму подорожували саме по етнорегіонах України: Полісся, Буковина, Слобожанщина) та історичну, побудовану на унікальних розповідях людей про долю вишиванки в їхньому житті.
Важко переоцінити ту кількість матеріалів, яку зібрали автори фільму. «Спадок нації» знімали по всій Україні, включаючи території так званих ДНР і ЛНР, а також у п’яти інших державах, серед яких: Канада, Німеччина, Італія, ОАЕ та навіть Росія (Мурманськ, Іркутськ).
Упродовж фільмування команді однодумців відкривалися все нові й нові цікаві факти, дехто самостійно виходив на них із власними історіями.
– Одним із чинників, що сприяв створенню «Спадку нації», автори називають збільшення масштабності та вихід на світову арену Дня вишиванки, який торік відзначили в майже сорока країнах світу. Така популярність свята – це, звісно, добре, але автори ідеї розуміли, що поруч із цим вони мають направити народ у вірне ідеологічне русло. Деякі вбачають у вишиванці лишень трендовий предмет гардеробу, фото в якому «зрубить» велику кількість лайків в Інстаграмі чи Фейсбуці.
Цим фільмом Леся Воронюк і компанія мали на меті показати, що вишиванка – це не тільки мода й навіть не лише ознака самоідентифікації, вишиванка – генетичний код нації, символ, що набуває неабиякої значущості, особливо в наших сьогоднішніх умовах,– написав у Facebook поет та майстер із вишивки Максим Слинько.
Погляд на рідну область
Щоби потрапити на перегляд фільму «Код нації» та поговорити з чернігівцями про вишивку, Максим Слинько приїхав з Коропщини.
– Проїжджаю аж три райони, і скрізь панує різне життя. На Новгород-Сіверщині села здебільшого занедбані, без освітлення вулиці, без газу. Далі прямую в Сосницький район, там люди більш-менш заможні завдяки сусідньому району. Вирощують цілі плантації картоплі, яку потім купують люди з інших куточків України. Їду собі далі, от і Менський район, але поля усіяні кукурудзою й соняшником. Пшениці чи жита немає зовсім. Лісиста місцевість скрізь, але рідшає ліс.
Нещодавно дізнався, що найбільший показник тривалості життя по Україні в Тернопільській та Івано-Франківській областях, середній – у Волинській та Рівненській, а найменший – у Чернігівській та Сумській. На Чернігівщині із 7000 сіл уже залишилось близько 2000. Найбільше мене вразили «мертві» села Новгород-Сіверщини. І це без війни…, – дивується поет.
Попри це, поети та режисери покладають великі сподівання на Україну, та Чернігівську область зокрема. Разом із тим вони підкреслюють, що країні ще довго доведеться загоювати рани.
Юлія КОВТУН