У Чернігові, на будинку, де проживають батьки Андрія Микола Миколайович і Раїса Олександрівна, висить меморіальна дошка на його честь. У квартирі Шанських, окрім пам’ятного куточка з фотографіями, родина зберігає чимало речей сина. В його кімнаті в шафі висить деякий одяг, форма, вишиванка. На кухні, окремо від іншого посуду, стоїть чашка з кабінету, в якому працював Андрій. Мама хлопця розповідає, що чашку після загибелі сина побратими привезли немитою, такою вона залишається і досі.
Андрій народився в Донецькій області. Жив з батьками в селищі Мирне (Волноваський район). Але оскільки Микола Миколайович військовослужбовець, родина часто переїжджала. В перший клас хлопець пішов в місті Коростень (Житомирська область). А потім родина оселилася в Чернігові. Після 9 класу майбутній офіцер вступив до Малинського лісотехнічного технікуму на факультет «лісове господарство». Після закінчення технікуму працював у чернігівському Держлісгоспі. Спочатку був єгером, потім майстром, а згодом перевівся в лісництво міста Славутич на помічника лісничого, і паралельно вчився у Львові в лісотехнічному університеті.
«На 18 років він хотів у подарунок рушницю і мріяв поступити в академію на лісове господарство. І його мрії здійснились: він поступив на 3 курс. Закінчив виш у 2002 році. Напередодні захисту диплома, син їздив гасити лісові пожежі в Славутичі. Через це пропустив якийсь екзамен, але коли приніс фотографії з місць, де рятував ліси, йому поставили зараховано.
Після закінчення навчання Андрій вирішив проходити строкову службу в армії, але за умови, що буде учасником якоїсь миротворчої місії. Окрім того, за словами мами, сину хотілося бути корисним, тому він попросив тата допомогти потрапити в спецпідрозділ. Миколай Миколайович – полковник у відставці. Працював в Головному управлінні внутрішніх військ, у відділі екстрадицій. В результаті на службу Андрій потрапив у 14 бригаду спеціального призначення «Барс» (військова частина 3027)
У 2005-2006 роках Андрій поїхав миротворцем у Косово. Для мене це був важкий період. Але звідти він приїхав трохи іншою людиною. По-перше, це був миротворчий контингент, який пройшов досить суворий відбір, а по-друге, саме там Андрій став дуже патріотичним. Тоді в тій місії брали участь 14 держав. І хлопці з різних країн щонеділі ходили одне до одного в гості. Коли він розповідав про українців там, то відчувалось, що був дуже гордий за своїх. А після того, як Андрій приїхав з Косова, для нього Україна була всім.
Андрій Шанський
І під час Помаранчевої революції, і Революції Гідності Раїса Олександрівна теж не знаходила собі місця, переживаючи за сина. За словами мами, хлопець дуже добре розумів, що відбувається і, звісно, був на боці мітингуючих, навіть допомагав відкрити ворота до Михайлівського собору під час протистоянь, щоб запустити людей всередину. Тобто незважаючи на те, що він мав нести службу по охороні внутрішньої безпеки, хлопець адекватно оцінював ситуацію. А в середині квітня 14-го року Андрій потрапив під Слов’янськ. Тоді батьки навіть не здогадувались, що їхній син в зоні АТО.
У червні 2014 року Андрія перевели з 14 бригади до Північного територіального командування НГУ, на посаду старшого офіцера відділення організації служби х охорони громадського порядку. А в кінці місяця на своє 35-річчя, за словами Раїси Олександрівни, хлопець сказав, що не хоче влаштовувати велике святкування, а бажає просто побути разом з близькими. Це була остання його зустріч з усією родиною. А з батьками востаннє хлопець бачився в Києві, коли вони заїжджали до нього в підрозділ.
«З 1 вересня Андрій мав піти у відпустку, але 30 серпня ввечері він подзвонив нам і спитав, чи не залишилось його польової форми. Пояснив, що в них всі поїхали на схід, а в учбовому центрі «Старе» відкривається новий полігон. Туди нема кому їхати, тому він поїде зі своєю командою. Я спитала, а як же відпустка? «Мам, я пару тижнів там побуду - і приїду у відпустку». Тоді я сказала дідусеві, що напевне, давай шукати бронік та іншу амуніцію, тому що наш син рано чи пізно теж поїде в зону АТО. І ми купили все, що треба. Але я відчувала, що ні в яке «Старе» Андрій не їде. Ми навіть посварилися з ним через це - я говорила, що він мене дурить. Проте правду Андрій мені так і не сказав.
Зранку 5 вересня ми знову розмовляли по телефону, і в Андрюші був дуже розбитий голос. Я спитала, чи він не захворів, а він відповів, що вони просто стріляли всю ніч на навчаннях – і він дуже втомився. Я тоді навіть заплакала. Знову ж таки вже потім виявилось, що тієї ночі він був в розвідці – і їх дуже обстрілювали.
Я лежала в лікарні, і в той день мала виписуватись з неї, але в мене дуже піднявся цукор і тиск був 190 на 100. Мені було дуже погано, проте я не могла пояснити лікарю, чому саме в мене такий стан.
Вдома мій стан ще погіршився. Коля підійшов і сказав мені, що Андрій в АТО, під Маріуполем і з ним немає зв’язку. Далі я почала обдзвонювати маріупольські лікарні, набрала знайомих в Дніпрі і теж попросила, що раптом потрапить до них в госпіталь, щоб повідомили. Написала Рубану есемеску. Тобто, куди могла, туди і стукалася.
Ніч ми не спали. А приблизно о шостій ранку я помилася, вдягнулася, і кажу чоловікові, що треба, дідусь, їхати Андрія шукати, де б він не був. І тут відкриваються двері в квартиру - заходить сусідка, а за нею швидка. Ось тоді мені Коля сказав, що Андрюша загинув. Почувши це, я закричала так сильно, що напевно весь під’їзд зрозумів, що в нас щось сталося. Лікарі мене так накололи, що я прокинулася на дивані: говорити не можу, рухатись не можу. Ось так я зустріла звістку про загибель сина».
Миколі Миколайовичу про те, що Андрій загинув, повідомили ще ввечері 5 вересня. Проте він вирішив приховати цю страшну новину від дружини до ранку, щоб спочатку хоч якось опанувати самого себе.
{jb_blackbox}Рядки з Книги пам’яті загиблих. «У Маріуполі підрозділ отримав завдання і вирушив повз місто Волноваху, через села Старогнатовку, Нову Ласпу, Гранітне – у бік селища Тельманового. Гранітне – місце, де він народився, зустріло Андрія вороже: гвардійці були змушені декілька разів змінювати місце дислокації, бо місцеві жителі «підпрацьовували» у ворога, корегуючи артилерійський вогонь по позиціях українських воїнів. Подолавши наполовину підірваний міст через річку Кальміус, підрозділ НГУ вирушив до Тельманового. На підступах до селища, близько 16.00 5 вересня 2014 року колона авто- та бронетехніки, у складі якої перебував Андрій, потрапила під зосереджений вогонь з двох боків. У голові колони запалав БТР, кулі й осколки зрешетили кабіни та кузови новеньких вантажівок “КрАЗ”, від куль снайперів у перші ж хвилини бою полягли командир роти капітан П. Лавріненко та водій - солдат О. Звінник, по хвосту колони бойовики відкрили вогонь з гранатометів та мінометів. Але гвардійці, попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку, змусивши противника відступити. 28 бійців вирвалися з “вогневого мішка” (16 з них дістали поранення), прикриваючи побратимів, загинули капітан А. Шанський, молодший сержант Ю. Спащенко та солдат М. Кобринюк…»{/jb_blackbox}
“Коли тіло військового привезли в Чернігів, на впізнання в морг ходила його дружина Марічка, старший брат Андрія Віктор і Микола Миколайович.
Протягом півроку після похорону в мене був дуже важкий стан. А перші днів 10 я взагалі просто лежала. Мені не хотілося, ні пити, ні їсти, ні митись, нічого - я була в повній відключці.
І ось тоді мій дідусь, мабуть, виявися сильнішим за мене. Він мене поступово підняв з того стану, сказав: от ти зараз помреш, а хто буде про нашого Андрія людям розповідати? Я не знаю, де Коля взяв сили, але він мене витягнув. Онука до нас приводив, Сашу, (Син Віктора) і хоч я була на автопілоті, ми робили з ним уроки. А згодом ми з чоловіком зайнялися меморіальною дошкою на будинку.
У лютому 15-го року мене запросили пройти курс психологічної реабілітації у психолога з Данії Дітте Марчер. Я відмовилась, бо була не готова до того, а дідусь поїхав на тренінг, поспілкувався там з різними атовцями. Приїхав на вихідні і каже, що поїхали зі мною. Я спочатку відмовилась, але коли попросив вдруге, поїхала. Побула три дні між цих хлопців, які бачили війну, і зрозуміла, що не треба сидіти і плакати, а треба якось жити далі.
Навесні 15-го дідусь з’їздив на ще один тренінг – і далі ми почали рухатися: читати про різні стресові ситуації, як люди з цього виходять. Я заглибилася в цю тему і почала відволікатися.
Влітку 15-го року в нас було чергове зібрання сімей загиблих «Єдина родина Чернігівщини». Тоді прийшло 105 родин. А вже в грудні 15-го року, на черговому зібранні мого чоловіка визначили як керівника ГО «Єдина родина». Ось тоді ми відчули відповідальність не тільки за себе, а й за багатьох інших людей, яких торкнулось горе.
Основне завдання нашої організації – це гуртування одне з одним. Ми розуміємо, що необхідно охопити людей не тільки в містах, а й по селах, до таких мам мало хто навідується взагалі. А ще дуже важливий момент – це налагодження комунікацій із владою для вирішення тих чи інших проблем родин. І першим нашим ривком як організації було відшкодування людям за надгробки. А другим – написання програми на видачу щомісячної грошової компенсації.
Мій син був безстрашний. Хлопці, коли приїжджали, розповідали, що він і в Косові ніколи не боявся, йшов першим, і на сході теж. Якось Коля розмовляв з заступником північного ОТО НГУ.
Зараз мені соромно за тих, хто не став на захист України. Я про те, що можливо, якби тоді з самого початку, всі стали стіною і видавили ту мерзоту, може, наші діти були б живі.
Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.нет