Хлопці та дівчата, які беруть від життя «на повну», готові поділитися секретами своїх вподобань та захоплень. Кожен із них не боїться відкривати для себе щось нове і вдосконалюватися в уже здобутому. Кожен з них знає, як наповнити світ яскравими фарбами, лише змінивши ставлення і підходи до буденності.
Молодь, яка готова змінювати і змінюватися.
{jb_greenbox} Досьє: Віра Курико - студентка ІІІ курсу філологічного факультету (українська мова та література, редагування освітніх видань) Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г Шевченка.
Захоплення: українська література, журналістика, фото.{/jb_greenbox}
Фото, журналістика, поезія – які захоплення ти ще маєш і як це поєднуєш?
Цікавлюся я всім, що так чи інакше пов’язано зі створенням тексту. Люблю українську літературу, починаючи від модерністів і до сьогоднішніх авторів. До кожного прочитаного твору я маю ще й вишкребти все можливе про автора. Мене цікавить біографія письменника, його життя, його дії.
Цікавлюся журналістикою. У цьому напрямі й сама намагаюся працювати. Набільш мені цікавий художній репортаж, тому полиці мої наповнені якісними книгами польських репортажистів. Зацікавлення художнім репортажем – випадкове. З рік тому мені до рук потрапила перша книга переможців конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена видавництва «ТЕМПОРА». Звідти я дізналася про цей жанр, представників, нинішній стан. Тоді я дісталася до всіх книг, у яких були зібрані репортажі переможців, тоді одне за одним з’явилися на полицях мого помешкання польські репортажисти Капусцінський. Шабловський, Щигель. За рік я й сама взяла участь у конкурсі. Скоро вийде книжечка з текстами десяти кращих. І я там теж є.
Тобто я пишу, намагаюся писати й усілякий час поза університетом яприсвячую вивченню жанрів, написанню власних текстів. Не скажу, що в мене виходить. Шукаю себе в цьому. Дуже незадоволена своїми текстами.
Люблю поезію. Сама пишу вірші, але в них та ж сама біда, що й в репортажах. Чи то недостатність досвіду, чи то надлишок якихось стереотипних поглядів у голові. У будь-якому випадку, працюю над собою й вірю, що кількість має переходити в якість.
Віднедавна в мене з’явився плівковий фотоапарат, тому тепер я ще й полюбила фотографію. Плівка, бо це, мені здається, вчить бути стриманою й думати над кадром, а не робити 10 й обирати кращий. Є лише один. І він має бути кращим. Мені здається, що ставлення до фото має вплинути й на ставлення до тексту.
На одному з літературних вечорів
Як ставляться твої рідні до захоплень?
Мої рідні хочуть бачити мене вдома. Сама я не з Чернігова. Живу тут 5-ий рік, бо після 9-го класу пішла навчатися до педагогічного ліцею. Тоді університет. Останній рік у мене, дійсно, доволі насичений і вдома востаннє була півроку тому. Мама не сердиться, але часто про це мені нагадує. Проте вона розуміє, що в мене багато справ, що вихідні – моя можливість більше попрацювати з текстом, почитати, пройти якісь курси, тренінги. Мама каже, що іноді не розуміє, звідки в мене всі мої захоплення, мовляв « у кого ж я така вдалася». А тато доволі стримано оцінює мої якісь мінімальні успіхи. У нього такі засоби виховання. Щоб ще більше старалася. Я так думаю.
Тут ще важливо, що мої батьки ніколи на мене не тиснули в плані навчання й моєї діяльності. Я не привчена до формалізму роботі. Завжди вчилася добре, але ніколи не було такого, що батьки вимагали від мене якоїсь роботи заради «аби було», «щоб люди похвалилися». Так, наприклад, у школі часто буває з золотою медалю. У мене такого не було. Якось з дитинства мені дали зрозуміти, що важливим є розвиток, а не позначка «виконано».
Чи плануєш освоювати ще одну професію ?
Навчання на філфаці – стан душі. Перше – я люблю українську літературу. Ні, не те, що люблю, я до істерики її люблю. Друге – знала завжди для себе(але скоріш од усього вичитала в розумній книжці), що людина, яка пише має знати мову, якою пише. Потім - усе інше. Тому перший рубіж – філфак. Хоча хотіла одразу йти до Львова на журналістику, до Києва в інститут-філології. Але обставини склалися так, що я не змогла покинути Чернігів. Абсолютно не шкодую. За ці три роки я зрозуміла для себе дещо дуже важливе. Я не хочу залишати це місто. Жити я можу лише тут.
Далі планую отримати й журналістську освіту, хоча не вважаю це першорядним. Добре було би спробувати піти до театрального. Або вивчити видавничу справу. Другу освіту я отримаю однозначно, але таку лише, яку важко освоїти самотужки.
Що насьогодні, на твою думку, є твоїм найбільшим досягненням?
Набільшим досягненням ? Адже я не зробила нічого видатного. Нічого такого, що можна було би вважати за досягнення. Можливо, я назву досягненням те, що я не страждаю з приводу того, що живу не в тій країні, що мене десь недооцінили й подібне. Банально, можливо, але так, я вважатиму це за досягнення. Я увійшла до десятки конкурсу художнього репортажу, але це більше крок до зростання. Наступна мета – трійка кращих. Усе, що мені вдається, я для себе усвідомлюю як більшу мотивацію.
Досягнення, я гадаю, це такий результат, який впливає на свідомість і робить цей світ, цю країну, місто трошки кращим, ніж він є.
Нагородження переможців V конкурсу художнього репортажу “Самовидець”
Наскільки ти авантюрна людина?
Не знаю, правда, мабуть ,я напівавантюрна, а друга моя половина це жіночка в чорній довгій спідниці, у білій блузці з комірцем до самої шиї, коси в охайнім пучку й суворий вираз обличчя, мовляв, «не можна». Авантюр не було в моєму житті, бо я якось зайнята все чимось не авантюрним. Скажімо, найбільш шалений вчинок,(і те не мій, я лишень учасник) це перетин кордону Україна-Польща, більш авантюрної ночі в моєму житті не було. А оце сиджу і розумію, що я — людина досить поміркована, хоч й емоційна. На будь-що, що стається в моєму житті, я реагую бурхливо, зі слізьми, тупотом, істерикою, тому в мене все якесь трохи шалене. Їхати в потягу до Ужгорода й о 5-ій ранку будити увесь вагон майбутніх заробітчан, щоби вони не проспали гори й чути у відповідь такий жорсткий чоловічий мат - було авантюрно.
Як проводиш дозвілля?
Ніколи не знала, як відповісти на це питання, бо не зовсім розумію, що таке дозвілля, вільний час. Адже кожен день це вільний час і дозвілля. Вихідні ніколи не сприймала як дні для відпочинку, вихідні на свята вганяють мене в стрес. Я вважаю так: хто працює постійно, не звертаючи увагу до якихось вихідних, проміжків між роботою, а все вщент цією роботою заповнює, той виграє і отримує більше. Якісь виїзди на природу, я не вважаю за дозвілля, це для мене частина діяльності, пошук чогось нового Похід до театру – це завжди ще інтерпретація твору. Літературники? О, мій улюблений вид діяльності.
Що тебе надихає?
Люди, розмови з людьми, їхні історії, їхні емоції, вулиці надихають, споглядання за вулицями й людьми. І хай ці люди й вулиці будуть описані кимось в якомусь тексті – все одно, з деякого часу потяги стають для мене моментом натхнення.
А ще мене надихають вчинки. Коли дізнаюся, що людина все кинула й поїхала до Чехії вивчати чеський андеграунд – хочеться й собі зробити подібне. Гадаю, колись спроможуся.
Спілкувалася Наталія ІВАЩЕНКО
Фото з особистого архіву Віри Курико