Місія політична
Загалом світова дипломатична практика 2 половини ХХ століття та початку ХХI рішуче заперечує спроби перегляду кордонів у Європі після Другої світової війни. Адже реалізація таких домагань на практиці могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.
Ще у 1970 році у договорі між СРСР і ФРН було узгоджено відсутність будь-яких правових підстав для територіальних претензій. У наступні роки така правова норма увійшла до всіх наступних безпекових угод між європейськими державами.
А у 1975 році ці принципи закріплені під час Наради з безпеки і співробітництва в Європі у місті Гельсінкі.
« Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони», - йшлося у політичній резолюції наради.
Тож європейська практика засвідчила юридичне визнання 35-а державами ліній кордонів між ними і всіма державами в Європі. Одночасно з’явилось і зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони. На додачу до цього - Будапештський меморандум 1994 року і ціла низка міжнародних угод у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Співдружності Незалежних Держав.
Втім все перелічене разом з принципами непорушності кордонів та територіальної цілісності було грубо порушено Росією – у 2014 році через окупацію Криму та розв’язування війни на Донбасі.
Відтак, як суб’єкт агресії - Україна - отримала право не тільки на збройний захист своїх кордонів та відвоювання Криму, але і на повернення власних історичних земель, свого часу відторгнутих від Україну.
« Найкраща відповідь на агресію Путіна - відродження Великої Русі-України», - вважає Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства. Відповідну заяву він зробив ще у 2014 році, коли розпочалось захоплення Росією Донеччини та Луганщини.
Місія історична
Українські дослідники вважають, що окрема історико-етнографічна земля Чернігово-Сіверщини Стародубщина сформувалась у добу середньовіччя та раннього модерного часу навколо таких північноукраїнських міст, як Стародуб, Мглин, Почеп, Погар, Сурож, Трубчевськ, Новозибків та інші.
Протягом тривалого часу тут існували такі державно-територіальні утворення та адміністративно-територіальні одиниці, як Стародубське князівство, Стародубський уїзд, Стародубський повіт, Стародубський полк тощо.
Кількасот років пов’язують міста та села цієї землі з Чернігівщиною та Україною.
Стародуб вперше згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха під час опису подій зими 1078/79, коли містечко було спустошене половцями. Пізніше у літописах його називають значним містом Чернігівського князівства. Археологи кажуть, що місто започаткувалось десь із середини Х століття як опорний пункт київських князів у землі сіверян.
Із середини ХIV століття Стародубські землі вже у складу Великого князівства Литовського.
Що цікаво - місцеві князі, балансуючи між Московською державою та Великим князівством Литовським (пізніше – Польщею), раз по разу зголошувались на входження Стародубських земель до складу цих держав. Для прикладу, у 1408 році місцеві князі перейшли на службу до Москви. Втім з 1432 році ці землі знову у складі Литовської держави. У 1454 тут остаточно оформився центр Стародубського князівства, володар якого у 1500 році знову перейшов до Москви. Але місцевого князя таки одурили: з 1518 тут запровадили пряме підпорядкування Москві, призначивши до керування містом намісників та воєвод.
З 1618 року Стародуб під контролем Речі Посполитої, став центром повіту Смоленського воєводства. А 1620 року отримав магдебурзьке право.
На початку національної революції 1648-1654 років повстанці після тривалої облоги (червень — кінець липня 1648) захопили місто. У 1653 році Стародуб став центром сотні у складі Ніжинського полку і резиденцією наказних стародубських полковників.
З ліквідацією Гетьманщини тут впродовж десятиліття припинили діяльність українські державні інституції. А замість самоврядування почала діяти російська імперська адміністрація. Втім ще кілька десятиліть більшість чиновників місцевої адміністрації на Стародубщині були українцями. Ще швидше традиційну козацьку військову організацію замінила система регулярних російських полків.
Далі місто та навколишні землі почергово входили до Новгород-Сіверського намісництва, згодом — Малоросійської губернії, з 1802 — у складі Чернігівської губернії. До речі, сусідні землі – Климово, Мглин, Новозибків – століттями вважались частиною Сіверської землі. Це питання навіть не викликало дискусію – адже російські чиновники, які у 18-19 століття краяли на свій розсуд адміністративну карту Російської імперії, ніколи не ставили під питання належність Стародубщини та прилеглих земель до Чернігово-Сіверщини.
Логічно, що з відродженням Української держави у 1917-1918 роках Стародубщина увійшла до складу Української Народної Республіки.
Місія державна
Говорячи про Стародубщину як про історичну частину Чернігівської землі, ми говоримо про брутальне її відторгнення від України. Це сталось після поразки Української Народної Республіки, коли владу на Україні остаточно захопили більшовики. Так, у лютому 1919 року у Москві на Міжвідомчій нараді з питання виділення Гомельської губернії і встановлення кордонів з Україною було запропоновано: «повіти, що лежать на північ від стратегічної лінії Гомель – Брянськ, Суразький, Новозибківський, Мглинський і Стародубський, приєднати до Великоросії».
Звичайно ж, в основу такого поділу було покладено зовсім не думку населення, чи національну знаку, а міркування виключно державного порядку. Тож у підсумку зі складу Чернігівської губернії до Гомельської губернії передали Суразький і Новозибківський повіти, а також умовно Глинський і Стародубський – аж до з’ясування питання про утворення Брянської губернії.
Ці кордони через кілька тижнів підтвердив робітничо-селянський уряд України. Тоді ж Політбюро КП(б)У визнало недоцільним ставити питання щодо прилучення Стародубщини до України.
Таким чином, позиція саме українських більшовиків, які мовчки погодились на запропоноване у Москві рішення, призвела до втрати цих територій.
За різними оцінками, площа відкраяної від України у 1919 році землі становить від 14 до 19 тисяч квадратних кілометрів.
Місія мовно-культурна
Як відомо, у 1871 році у Російській імперії видано карту українських етнічних земель у тих кордонах. Ці напрацювання на початку ХХ століття, стали приблизним орієнтиром для визначення кордонів Української Народної Республіки – вони охопили також і землі, які заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія.
«Мглинський, Новозибківський, Стародубський і Суразький повіти Чернігівської губернії: протягом багатьох століть ці землі входили до основного українського етнічного масиву, а потім унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 років і несправедливого адміністративного поділу залишилися поза межами спочатку УСРР/УРСР, а відтак і поза державним кордоном сучасної України», - пише Тарас Чухліб, український історик, доктор історичних наук. співробітник Інституту історії України НАН України.
У 1762 році в Стародубському полку налічувалося 345 тисяч осіб, з яких українців було близько 335 тисяч.
Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 тисяч осіб (із них 84 тисячі - українці), Мглинському — 90 тисяч (відповідно 86 тисяч українців), Новозибківському — 113 тисяч (76 тисяч), Суразькому — 110 тисяч (20 тисяч).
Перепис же складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було менше 1 тисячі осіб, які вважали себе українцями. Штучність і нереальність цього «перепису» була очевидною вже для сучасників.
Наступний перепис населення – у 1920 році – проводили вже комуністи. За його результатами, у Стародубському повіті Гомельської губернії налічувалося 40 тисяч українців (30,1 % від усього населення), у Новозибківському 43 тисяч українців (36,8%).
Згідно з переписом вже 1926 року, у Стародубській окрузі Росії проживало 57 тисяч українців, Почепській — 25 тисячі, Новозибківській — 24 тисячі, Клинцівській (колишній Суразький повіт) — 16 тисяч. Тобто разом до 100 тисяч осіб. Вчені також засвідчують тенденційність та неправдивість цих переписів, які проводилися більшовицькою владою.
Вже останній радянський перепис населення дає такі цифри: у 1989 році в Брянській області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 тисяч осіб. Куди поділись 100 тисяч українців, яких встановлено за переписами 20-х років – відомо, очевидно, тільки працівникам радянських органів статистики та КДБ.
Сучасні вчені визнають: у мові стародубців присутній особливий «мєстный говар». Тобто тут зберігся певний український відголос. Адже за свідченням мовознавців на Стародубщині поширювався східнополіський (лівобережнополіський) говір української мови як архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київщини та Сумщини, а також південно-західної частини Брянщини та окремих районах Курщини, Білгородчини та Воронежчини.
Місія сучасної України
Як відомо, Стародуб нині – типове місто-райцентр Російської Федерації. Переживає не найкращі часи. Населення міста стрімко зменшується.
Сьогоднi в мiсцевому музеї, за свiдченням чернігівського журналiста Сергiя Павленка, немає навiть окремої експозицiї про козацькi часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х рокiв у глухих селах краю були хати з проржавiлими табличками зеленого кольору “Козакъ”. Зрозумiло ж, що не росiйський. Відтак, це дає підстави робити висновок — мовчать, бояться.
Українська громадськість не тільки не забуває про Стародуб як про старовинне місто з традиціями самоуправління та осередок козацтва.
Для прикладу, у Чернігові прибічники повернення Стародубщини до складу України об’єднались у громадську організацію – Справжня Історія Чернігівщини (скорочено – СІЧ). Мета її діяльності « істинне відображення історії Чернігово-Сіверщини, зокрема її північної частини Стародубщини», також відновлення, пропагування та збереження історичної, культурної та мистецької спадщини України.
У березні історики та представники ГО «СІЧ» зібрались та обговорили необхідність ведення просвітницької роботи серед населення Чернігівщини та загалом України стосовно того, що Стародубщина, Кубань, частина Ростовської області є українськими землями.
Активісти акцентували, що мова, історичні факти та місцеві пам’ятки, які ще вцілили під час радянського періоду, все ж нагадують: Стародубщина є невід’ємною частиною світового українства. А також озвучили свої подальші плани, серед яких, зокрема, максимальне поширення історичної правди про Стародубщину, видання та презентація книги «Історія Стародубщини», популяризації питання повернення стародубських земель.
А у травні у Чернігові з’явлись білборди із нагадуванням місцевим мешканцям, що Стародубщина - землі, що входили до давньоруського Чернігівського князівства, були частиною сіверської землі у складі Великого князівства Литовського, центром сотні, що входила до Ніжинського полку, частиною Малоросійської, пізніше – Чернігівської губернії, однією з адміністративних одиниць Української Народної Республіки.