З прийняттям християнства народження Сонця – або Коляду – витіснило народження Христа. Обряд колядування був відомий нашим пращурам ще з ІХ сторіччя. Існує припущення, що запозичений він у римлян. Тамтешні хлібороби протягом тижня – з 17 до 23 грудня за старим стилем гучно відзначали зимові свята, так звані Сатурналії (тобто схід чи народження Сонця).
Як би там не було, а ніч перед Різдвом – дивна, магічна і загадкова.
КОЛЯДА У ВІКОНЦЕ ЗАГЛЯДА
У «Синопсисі», виданому 1674 року Києво-Печерський архімандритом, йдеться про таке: «Нації пам’ятати того біса Коляди й доселі не перестають обновляти, начеше от самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють і в них аще іо Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діявольскую, много повторающе, просовокупляють».
Народ, як бачимо, не бажав зрікатися своїх давніх поетичних обрядів. Селами линула нині всім знайома нехитра колядка:
«Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така –
Дайте, дядьку, п’ятака!»
У піснях славилася щедрість ниви, врожай, величалися господарі домівок та їхні дітки. Звучали побажання щастя і здоров'я у новому році. Вшановувалися в колядках людина й природа. Водночас в інших поетичних текстах оспівувалися Христос і Матір Божа.
Свято Сонця – Коляда відзначалося протягом двох тижнів січня. Це цілий комплекс новорічних обрядовій, куди входять Різдво, Василі та Водохрещі.
До Різдва годилося припорати всі господарські справи удосталь наготувати харчів для худоби, заготувати палива на всі святкові дні, натовкти ячменю чи пшениця для куті та зготувати дванадцять (деінде – дев’ять) пісних страв. Серед них обов’язково мають бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею чи капустою, тушкована картопля, узвар і кутя.
На Святвечір, за традицією, усі члени родини повинні бути вдома: хто ж спізниться, то «цілий рік блукатиме поза хатою».
Годилося помиритися із сусідами й членами родини, якщо протягом року між ними пробігала чорна кішка.
Святвечір, Багатвечір, Багата кутя чи Вілія (як би ми його не називали) віщував мир і злагоду, спокій і достаток.
«НЕСТИ КУТЮ НА ПОКУТЮ…»
Кутя вважалася основною обрядовою їжею. Народознавець Федір Вовк писав, що «одварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітну добу».
Після приготування, вийнявши горщик із печі, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик – на добробут, а запали – на лихе передвістя. Додавали меду, товченого маку, родзинок, горіхів та інших смаковитих приправ.
Кутя мала стояти в новому горщику. Залежно від звичаїв регіону її несли до стола господар, господиня чи найменший хлопчик у родині. Ставили її в кубельце із найзапашнішого сіна. Таке місце ще називали яслами, оскільки Мати Божа народила в яслах малого Христа.
Несучи обрядову страву, примовляли: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли» або «Кутю – на покутю, узвар – на базар, а пироги – на торги». Малят годилося поскубати за чубчики, щоб «курчата були чубатими».
ПОБАЧИТИ ЗІРКУ – НА ЩАСТЯ
Як тільки на небосхилі з’являлася підвечірня Різдвяна зірка, всією родиною сідали за стіл, який називався багатим. Вважалося, що хто найпершим побачить ту зірку, той буде найщасливішим у наступному році.
Першим годилося сісти господареві. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляли тихцем і не пили води – «щоб у жнива не мучила спрага».
На Святвечір поминали покійників і запрошували їх до столу. Нібито саме в цей час усі близькі й далекі родичі мають прийти до оселі. Відтак звільняли для них місце на лавах і стільчиках, ставили страви й клали ложки.
Схвильовані слова молитви були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги». Господар називав імена небіжчиків, приказуючи:»Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той із нами. Царство їм небесне, хай легко лежиться, а нам легко живеться».
Після вечері годилося залишити трохи куті в мисці, покласти в неї ложки, а вдосвіта на Різдво подивитися, чи не перевернулася чиясь. Якщо так – її власник «скоро піде з цього світу».
На Чернігівщині перед трапезою господар, взявши першу ложку куті в рот і не ковтаючи її, виходив на двір подивитися нічне небо. Якщо воно зоряне – наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало – доведеться спродувати її.
За вечерею кожен із присутніх, скуштувавши три ложки куті, мав посмакувати всі страви. Якщо за вечерею хтось чхнув, то була добра прикмета.
Опісля вечері діти мали віднести обрядову їжу своїм хрещеним і бабусям-дідусям калачі (пироги), кутю та узвар. У свою чергу малечу обдаровували горіхами, яблуками, цукерками та дрібними грішми.
СВЯТИЙ ДУХ ІЗ КАЛАЧАМИ
Напередодні Різдва батько із сином ішли до току. Нав’язували соломи і заготовляли два снопи – один, щоб розіслати на столі, а інший правував за Дідуха. Потім ішли до річки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох боків обрядовий хліб (карачун) і поверталися до хати.
Почувши кроки в сінях, господиня традиційно запитувала: «Хто там дуркоче?». У відповідь чулося бадьоре: «Святий дух з калачами та зі свяченою водою», і, переступивши поріг, додавав: «Щедрий і добрий вам вечір!».
Дідуха ставили на покуть.
«ХТО МЕНІ СУДИТЬСЯ, ХАЙ НАСНИТЬСЯ…»
Зі Святвечором пов’язано і чимало повір’їв. Зокрема, на Лівобережній Україні хлопці й дівчата робили вустілки із сіна, що лежало на покуті, для правого чобота. Напередодні Василів клали під подушку, примовляючи: «Хто мені судиться, той сю ніч насниться».
Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски. Звідки одізветься пес, туди й заміж піде. Потім підходили до сусідніх вікон і дослухалися. Якщо чули слово «сядь» – не пощастить вийти заміж, а коли “йди” – у цьому ж році прийдуть свати.
Якщо дівчина бажала вийти заміж за хлопця, то підходила до хліва на його обійсті і слухала, що роблять свині. Тихо сплять – у родині буде лад, а коли кричать – на часті сварки.
Ворожили ще так. Дівчата, пов’язавши у вузли хустини, клали їх у ночви й імітували начебто «палають збіжжя». Чиї хустини випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо). Потім, зав’язавши очі, почергово підходили. До чого вперше доторкнулася рука, таким на вдачу буде майбутній чоловік.
Непомітно стікав Святвечір за різноманітними обрядами й дійствами. Та все ж опівночі – а отже вже заходило в гості Різдво – селяни намагалися розгледіти погоду. Сніг ішов – врожай на яблука. Зоряне небо – кури нестимуться і горох родитиме. Ожеледь на деревах – защедрать горіхи й садовина.
Із кубельця витягували сінину: якщо довга – рік врожайним буде, а коротка – недорід.
Усе цієї ночі набувало особливого смислу й значення. Годилося неодмінно зв’язати ложки житнім перевеслом – «щоб не губилися в череді корови».
Не варто губитися в часі й просторі й добрим людям. Як на Святвечір, так і щоднини.
Підготувала Ольга ЧЕРНЯКОВА