Почалося все ще майже за місяць, коли мені купили перші зошити та щоденник, а головне - «Буквар» під назвою «Сходинки». Тепер він на почесному місці у родинній бібліотеці.
Потім справа дійшла і до оновлення гардеробу. У 1998 році за шкільну форму вважали чорний сарафан та, звичайно, білу блузку і величезні банти.
Однак, основною ознакою дорослості для мене були туфлі на справжнісіньких підборах. Звичайно, вони були не більше двох сантиментрів, але тоді вони мені здавалися ну дуже високими.
І от зодягнувши все по останній моді та знявши окуляри (мама дозволила зробити це лише на один день), я пішла назустріч яскравим моментам та … першим розчаруванням.
Розчарування першокласниці №1: Виявляється, далеко не всі хочуть до школи. На той час дитсадок мені набрид і я дуже хотіла до школи. Це незважаючи на те, що старший брат не розповідав про це нічого хорошого. Деякі мої однокласники все ж «повелися» на такі розповіді і ховали сльозинки страху.
Розчарування першокласниці №2: Честь першого дзвінка випадає … родичам директора школи. Мабуть, кожна першокласниця мріє, щоб їй до рук дали великий дзвоник, посадили на плече випускника і урочисто пронесли над усіма. Я — не виняток. Чомусь тоді була впевнена, що саме мені дадуть таку можливість (хоч ніхто цього і не обіцяв). Та скільки розчарування було тоді, коли моя мрія стала реальністю для родички директора школи.
А тепер про червону доріжку, про яку вже згадувалося. У моїй школі була така традиція: батьки першачка, взявши своє чадо за руки, ведуть його по червоній доріжці до входу школи і передають першій вчительці.
О, це було незабутньо! Для того, аби відчути себе справжньою зіркою не вистачало лише спалахів фотокамер. Однак, у моєму випадку не обійшлося без маленького конфузу. Тато на моє свято запізнювався, затримали на роботі. Тож змирившися з думкою, що поруч тільки мама, трохи похнюпившись, чекала урочистого моменту.
Голос зауча. Майже за кадром: “Запрошуємо Іващенко Наталію Юріївну “. І от моя долонька відчула таке рідне тепло. Встиг! Він встиг! Кирпатий носик першокласниці відразу потягнувся до сонця.
Встиг…прийти, а почитити взуття — ні. Тож і не хотів ступати червоною доріжкою.
Голос мами. У моєму кадрі. (пошепки): «То тепер через твої брудні туфлі дитині свято псувати?». І вони таки повели мене тим, уже і без того, не дуже чистим хідником.
На цьому мої пригоди не скінчилися. Що ж то за першокласник без великого букету айстр? Мої квіти були загорнуті у синій гофрований папір. Це було неймовірно гарно, але… Руки від нього теж стали синіми, а потім і ніс (я ж його чухала), і трішки святкової блузки, і може ще щось, того вже не пам'ятаю. Мені було байдуже. Я була щаслива!
Наталія Іващенко