У певний день та час вони перестають бути іграшковими: відкривають очі, вертять головою, піднімають руки, згинають їх у ліктях, роблять спроби говорити, ба більше, співати. За ними слідкують, їм допомагають, обережно виводять на сцену й дають простір для власної дії.
– Мам, мам, – смикає дитина жінку, яка через шпарину заглядає у привідчинені двері, – і вовк буде?
– І вовк буде.
– Мам, – не вгаває дитина. – І кабан?
– І кабан.
Дівчинка обурено складає руки. Кабана, очевидно, бачити не хотілося. Хлопчик п’яти років, що також стоїть із ними біля входу, копіює її жест. Ще одна жінка приєднується до заглядань, але двері прочиняються й усіх запрошують пройти. У Чернігівському театрі ляльок сьогодні «Рукавичка».
У холі гамірно. Прикрашеною, мов то замок, залою другого поверху бігають діти, лунають пісні, — атмосфера новорічних свят. Дівчата та хлопці кружляють, танцюють, тупають, кидаються на руки батькам. До вистави ще півгодини.
Раптово одна із дівчаток починає радісно пищати, підглянувши через колону на перший поверх. Там казкові Гном та Котик вітаються з гостями, і Котик уже йде до них.
А ще – усміхнена пані з кольоровою коробкою, у яку кожен намагається зазирнути:
– Хто це у нас такий, подивіться? Скажи нам, хто ти? – приємним голосом звертається вона до невідомої казкової тварини.
– Я Котик!
Котик високий, рудий, кепка до самих очей, смугастий хвіст. Котик каже, що комфортно почуває себе й у ролі вовка, він йому до вподоби, ще й голос відповідний. Дітлахи сміються й хапають його за хвоста, їм він і котиком подобається.
Його ще можна зустріти якщо не в цьому костюмі, то в обережній чорній сорочці. Хлопця звати Антон Шеремок, нині йому 23 роки. Уже близько п’яти років – актор театру ляльок.
– Чому лялькар? Бо я ніколи не хотів бути кимось іншим. З дитинства знав, що буду актором. Мені потрібно було бути виключно тут. Зазвичай ті, хто навчається на «ляльках», з певних причин не вступили на «драму». І їм тоді кажуть, мовляв, ти хороший, хороша: іди на «ляльки», рік повчишся й переведешся. Так і стається. Я одразу йшов на «ляльки».
Він не ходить, а ніби перевалюється з ноги на ногу, від чого дітям ще смішніше, вони намагаються дістатися до котика, який ніби то спить, наговорюючи вголос щось на кшталт «тра-та-та-та, тра-та-та, не боїмся ми кота».
– Кажуть, що лялькарі це ті, хто не награвся в дитинстві. Мабуть, десь так і є. Від інших акторів ми відрізняємося чи не психологією. Ми вкладаємо душу в те, що фактично є неживим. Оживити стіл, стілець, шафу, склянку. Дати їм характер, емоцію, настрій, переживання, ставлення до світу, власний голос.
Поки всі полюють на кота, двоє дівчат видивляються, що ж заховалося в кольоровій коробці: іграшкова миша, яка оживає, як тільки вдягти її на долоньку, листочки із загадками. Дітей не так і багато, дорослих – рівно скільки й дітей. Хтось із мамою, хтось із татом, хтось із бабусею.
– Мамо, я вже хочу вовчика, – кричить через весь зал хлопчик та чимдуж біжить до матері, щоб впасти їй до рук.
Антон супроводжує всіх до зали, за 5 хвилин розпочнеться вистава. Дітлахи ніяк не можуть усістися.
– Діти – це найсуворіший глядач. Це глядач, який ніколи не стане вводити тебе в оману, – серйозно говорить Антон й сам до себе легко киває головою. – Якщо дитині не подобається – вона не буде сидіти, слухати, дивитися цього. Якщо дитині не подобається, вона може закричати, встати, бігати залом. Якщо ти не викладешся на повну силу – дитина відчує це швидко.
Діти все так само неугавні. Оглядаються, заглядають на місця інших, крутять головою, вигукують, хтось наспівує. Батьки беруть їх на руки, присоромлюють пальцем, поправляють зачіски. Світло зникає. На сцену виходить та ж сама пані, пані Мирослава Губар, яка нещодавно виходила до дітей з чарівною коробкою та бавилася з ними й котом.
– А що потрібно зробити для того, щоб казка почалася? – голосно звертається до залу пані Мирослава, й діти без підказок починають плескати. – Молодці, казка розпочинається!
– Кожна дитина в залі — це такий маленький Станіславський, який кричатиме тобі «не вірю!» А може й весь зал сказати: «не вірю». Дорослий же щонайбільше – зівне. Можливо вийде, якщо не досить вихований. А якщо не вийде, то вкінці з усіма поплескає, – говорить Антон. У ньому таки є щось від вовка.
Коли на сцену одне за одним виходять мишеня, жабеня, півник, діти голосно сміються й навіть скрикують. Найбільше їм смішно, коли мишка та жабка ділять горох.
– В нім солодкий горошок? – мишеня в рожевій сукенці пильно приглядається до мішечка й насторожено зводить погляд на жабку. – В нім солодкий горошок! Залізай тоді скоріше, вкупі буде веселіше!
Особливий довгий та щирий сміх викликає сварка вовка та лисиці. Вони шукають собі домівку на зиму. Вовк грубуватий, лисичка дещо самозакохана, дорікає вовку за їхнє життя, не відриваючи погляду від дзеркальця. Закінчується все сваркою, в якій вовк розкидає одяг своєї супутниці. Тепер у захваті дорослі. Навіть ті, хто перед цим сиділи в телефоні, піднімають голови, перемовляються.
Антон каже, що дорослим теж подобаються спектаклі. Їхні глядачі дуже полюбляють «Пана Коцького»:
– У спектакль можуть закладатися думки, жарти, які зможе відчути лише дорослий. Нехай це, навіть, будуть взаємини лисиці та вовка, але їх можна перетворити в типові сімейні відносини й дорослий відчує, упіймає цей натяк. Буває так, що дорослі цікавіше реагують й більше сміються в процесі спектаклю, ніж діти.
– Дивися, яка красива лисичка, правда? А вовк який поважний, попелястий, – мати нахиляється над хлопчиком, йому на вигляд років 8.
– Мамо, ну не заважай дивитися, чесне слово, – серйозно одказує дитина, не відриваючи погляду від сцени.
Саме зараз собака розганяє всіх жителів рукавички, й тці хаотично бігають та кричать. Чим більше прямої дії, тим більше радісного галасу в залі.
У театрі дорослі переважно лишаються зі своїми дітьми. Лише зрідка йдуть кудись на час вистави. Антон і таких розуміє, адже не всім дозволяє відвідати виставу той же матеріальний стан, а дитині хочеться зробити приємно. Дехто має ставлення до театру як суто дитячої забавки. Антон не згодний: «Дорослий має пам’ятати, що сьогоднішня й завтрашня вистава — це в першу чергу матеріал для його дитини, її перший мистецький досвід».
– Щоб дорослі отримували задоволення від спектаклю разом зі своєю дитиною, вони мають безпосередньо контактувати зі своєю дитиною. Бо, звісно, якщо мене змусила піти дружина, мені спектакль ні до чого. Але коли мені цікавий світ дитини, якщо я хочу розділити її дитинство, то я отримаю задоволення і від театру, і від вистави, і від декорацій, і від гри.
Віталій Гольцов ходить театром, спускається до холу, розмовляє з тим самим Котиком та Гномом, з відвідувачами. Він – художній керівник театру. Після вистави пан Віталій виносить старенький згорток паперу. Ним у 2008 році його намагалися покликати працювати до Росії.
– Бачите, грошима хотіли заманити, – сміється чоловік й ховає його назад до кишені. У цьому театрі він із дня заснування, входив до першого складу акторів. Освіти тоді не мав. Згодом пішов навчатися й закінчив режисерський факультет у Харкові. Потому його мали направити на роботу, пропонували місце в Житомирі, але пан Віталій категорично настоював на поверненні до Чернігова.
До кабінету Віталія Володимировича спочатку підіймаємося тісним сходами, тоді йдемо невеличким коридорчиком повз комірчину, де керують звуком та світлом, — і нарешті на місці.
– У всьому світі театр ляльок не є театром лише для дітей. На пострадянському ж просторі в людей інше сприйняття: драма для дорослих, опера для вельмож, еліти, театр ляльок – для дітей. Але на моє глибоке переконання – це не правильно. Театр ляльок є театром абсолютно для всіх.
Приміщення кабінету освітлює помаранчева лампа, на стінах безліч дипломів, полиця шафи заставлена книгами. Серед них можна знайти й «Березіль» Леся Курбаса, і «Націоналізм» Дмитра Донцова. Біля книжок невеличкий портрет Шевченка.
Цокає годинник. Пан Віталій жваво розповідає про історію театру, він пам’ятає кожен день та кожну подію, їх точні дати. Коли попитати його, чим є для нього театр, то він вибачиться за лапідарну фразу й одкаже, що це спосіб життя та мислення.
– Я переконаний: театр не може бути місцем виховання. Місце виховання – це спеціалізовані заклади, які називаються колоніями. І виховують там, до речі, погано. Театр — це місце, яке не вчить жити, а лише подає приклад. Буває отак і буває отак, а ще – отак. А ви вже обирайте, як хочете. Можете стати вовком, а можете ягнятком, а можете янголом, а можете – лисичкою.
– Я часом бачу, як у крамницю заходить шановна пані й питає «скільки це коштує рублів». І я знаю, що вже ж не «рублі», а гривні, але не виню її. То вже така звичка. Але коли молодий хлопець чи дівчина, їм десь не більше дев’ятнадцяти, а вони кажуть «рублі», то я розумію, що це вже така звичка, яка проросла, – каже пан Віталій й замовкає, відхиляється трохи назад і лише тоді продовжує: – Так само стається з театром.
Віталій Володимирович з посмішкою згадує своїх роки навчання, тоді кладе руки на стіл, складає долоні одна на одну й, знову секунду подумавши, каже про те, що в театрі ляльок людям підвладна старість. Можна прийти дорослим завантаженим роботою дядьком і на 45 хвилин стати дитиною.
– Театр ляльок — це в першу чергу сімейність, колективність. Дорослий приходить, сідає поруч дитини й сміється разом з нею. Уявіть: дід, онук чи онука, дочка діда, й всі вони дивляться виставу, кожен на своєму рівні сприймає побачене. Дитина розуміє пряму дію: зайчик пострибав, яблуко впало на голову. Дорослий оцінить метафору, алюзію. А все це разом створює родинну єдність.
На поклін після вистави виходить п’ятеро акторів. Це при тому, що лялькових персонажів було 8, двоє ведучих і дідусь, який і загубив рукавичку. Відповідно, хтось грав не за одну ляльку й, можливо, не за дві.
– Так, буває, що й три ляльки на актора, – уже після вистави говорить авторка Ніна Засько, – Саша от, – пані Ніна показує в бік кремезного чоловіка, – був ведучим, собакою, півником та вовком. Чотири персонажі. І в кожного має бути свій характер, манера. Адже не можна голосом півня озвучити вовка, – жінка дивиться на того самого Олександра. Він лише посміхається.
Акторки згадують той перший запал. Театр був постійно на колесах, свого приміщення не мав. Пані Ніна каже, що за їх спинами повно історій:
– Іноді приїздили в такі місця і в таку непогоду, що люди бігли до нас на зустріч, бо думали, що це хліб приїхав. Казали нам: «Боже, як ви доїхали, нам уже три дні товарів не привозять через таку погоду. Що це ? Хліб? Що? Театр?».
– Були час, коли актори самі робили ляльок, допомагали. Найпершою виставою театру було «Срібне копитце». Перед нею ми сиділи в тісній комірчині й самі клеїли пап’є-маше, – говорить ще одна актриса Ольга Рудько. Вона, як і Ніна Засько, у театрі працює з дня заснування й входила до першого акторського складу.
Усе було, і ляльок виносили не тих, і ті ламалися серед вистави, і світло вимикалося, і падала ширма. Але кожну виставу завжди догравали. Не мали морального права зупинити гру. Якщо режисер не показує завершувати – дія триває.
– Про те, чим відрізняється актор ляльок від актора драми можна говорити багато, так само і про театр, – Сергій Несміянов сьогодні у живому плані виконував роль дідуся, що загубив рукавичку. – Можна говорити емоційно, можна говорити патетично, можна сухою прозаїчною мовою. Скажу тому одне й найважливіше. Актори лялькового театру не старішають. Подивіться на нас, ви ж бачите, що ми не молоді, але насправді це далеко не так. Не можливо старішати щодня працюючи з дітьми. Нам потрібно бути «їхніми», нам потрібно їх розуміти, бути з ними на рівні.
До зали заходить пан Віталій, у руках тримає великий зошит.
– Панове, я заберу у вас хвилинку часу, – говорить Віталій Володимирович і, ставши перед акторам, розгортає їхню книгу відгуків. – 27-ме січня, «Рукавчика». Усіх акторів, хочемо відміти гарним відгуком від головних глядачів: діточок та батьків. Бажаємо вам ставити багато вистав, радувати діточок та дорослих вашою майстерністю. Із задоволенням відвідуємо театр і завжди у захваті. Успіху, щастя. Глядачі: Амір, Маргаритка, Тимур, Іринка та Оленка.
Ми говоримо в залі, позаду нлаштовують сцену для наступної вистави.
У маленьких комірчинах сидять ляльки. Ті, хто дає їм життя, мають трохи перепочити. Скоро їм знову – оживляти.
Віра Курико
{jb_iconic_document}Матеріал підготовлено в рамках проекту “Школа молодого журналіста”, який реалізовують Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Чернігівської ОДА, Асоціація регіональних ЗМІ та благодійний фонд «Майбутнє Чернігівщини».{/jb_iconic_document}