І ось тепер – такий цілющий бальзам на зболене серце: тримаю в руках ошатний, теплий, із любов’ю виданий томик денників Володимира Сапона «Чубарейко небо оре» (видавництво «Десна Поліграф», 224 с.), і щиро радію, адже є де порозкошувати очима, бо це – справжнє, високе письмо, яке гріє душу.
Що мені подобається в цій книжці? Все, починаючи із заголовка! Адже «чубарейком» називав жайворона один із колоритних персонажів денників – дід Лександер. «Отой чубарейко то високо здіймався в голубу просторінь травневого неба, то, склавши крильця, стрімко падав «каменем» униз і в цю мить ставав схожим на маленьку грудочку землі. І аж ніяк – на птахів: ні на всюдисущих і розбійникуватих горобців, що живуть під стріхою, ні на співочих синичок (насправді вони не сині, а світло-зелені), котрим я щоранку насипав пшоно в годівничку на старій сливі, ні на пишних червоногрудих снігурів.
«Чубарейко небо оре», – згадую я також слова старого. Мені невтямки було, що дід мислить метафорами, хоч і не знає, що воно таке. Та цю його метафору я затямив на все життя».
Володимир Сапон напрочуд уважний до деталей. Бо синички таки дійсно світло-зелені, та й про пісню жайвора точно і водночас вишукано написано! Взагалі, що також важливо, автор має власний, добре пізнаваний стиль. Його ні з ким не сплутаєш, прочитавши хоча б дещицю цих денників. І мова – така жива, народна, чиста, джерельна, нічим не замулена.
Тут – нічого зайвого, непотрібного. І це – не просто спогади, що пливуть химерно нескінченним потоком свідомості, а теплі історії, які так майстерно розповідає допитливий, цікавий автор. Тому немало прочитаного одразу запам’ятовується. До речі, ці історії Володимира Миколайовича постійно друкуються в нашій газеті «Деснянська правда», адже вони мають попит у читачів.
І ось уже перед очима – могутні дуби-нелині. Саме під таким дубом ми з друзями в дитинстві любили слухати чарівні бувальщини від дотепного діда Василя, нашого тренера з шахів, не по літах жвавого й кремезного, як ті дуби, овіяні давніми легендами. А ось – унікальний самшитовий мундштук, як спогад про чудову, талановиту людину – художника Миколу Небилицю, з яким ніколи не було нудно, бо таким уже він був добродієм – душевним і веселим козарлюгою, котрий малював так, як дихав, а жив – як малював! І зараз мені так не вистачає тих його самобутніх, по-справжньому українських картин, вивезених донькою художника до Німеччини…
А настільки проникливо описані «пізнє літо, рання осінь»! «Серпень, схожий на старого лиса, підкрадається серед жовтих стерень (аби не помітили бусли, що повільно ширяють в останніх віражах над полем), щоб перебігти путівець і сховатися на пожухлих луках – у копицях хмільної отави чи в прохолодній тіні кошлатих верб. Бо ж спекотно…
З лісу чимчикує зграйка жолудів, так схожих на смішненьких повненьких чоловічків: вони познімали коричневі капелюхи, натужно хекають. Жарко…
Джмелихи давно наповнили гіркувато-солодким медом свої засіки-барильця і вже неквапом сідають на запізнілий цвіт конюшини. Їм, волохатим, теж задушно на палючому сонці…».
Ось так – гарно, щемко, зворушливо. Нетривіальні мальовничі пейзажі із задушевними авторськими інтонаціями… А потім, зовсім несподівано, – таке влучне, парадоксально філософське міркування (і це – в одному невеличкому й навіть мініатюрному творі): «Ще тепло й затишно, однак неспокій огортає душу. І ти якось незримо переступаєш межу із літа до осені: ніби й звично, та то так здається. Навіть старезному, тертому на життєвих вітрах дідуганові така нагода випадає не більше сотні разів. Але чим більше живеш на світі, тим більше виникає дивне сум’яття, безладний рух думок і речей над мінливістю часу. І, зрештою, відчуваєш марність свого існування…».
Відверто кажучи, і у мене не раз подібні думки виникали, навіяні «пізнім літом, ранньою осінню». Ніби минуло життя, немов один день, і немає на те ради. Начебто ще й не жив до пуття, а вже час про вічне та несуєтне думати, ладнаючись у засвіти…
Власне, такі несподівані, парадоксальні кінцівки багатьох історій Володимира Сапона – ще одне багатство цієї книжки. Неначе тихо пливеш, заколисаний річкою, до рідного берега, і враз звідкілясь вигулькує назустріч щось неймовірне та дивовижно незабутнє. От яку штуку може зненацька утнути зі своїм читачем невгамовний автор!
Приваблює і різноманітна тематика денників. Тут і «Чернігівка» Миколи Костомарова та його романтичне кохання до Аліни Крагельської, яке гідно витримало всі життєві випробування, – їхнє весілля мало відбутися ще у 1847 році, але вони обвінчалися у місцевій церкві села Дідівці біля Прилук лише у 1875-му й були по-справжньому щасливі!
Небанальна історія про наш український борщ («Сідайте борщувати!»), почута автором від знаного на Придесенні журналіста Григорія Янушкевича, якому було п’ять з половиною років, коли золотого вересня рідну Смолянку визволили від фашистів. Перед тим лютий ворог завзято чинив опір і потім спалив село. А його мешканці, здебільшого жінки та діти, ховалися: хто – в очеретах над річкою, хто – в лісі…
«Коли село зайняли наші, ми повернулися, але хати вже не було. Довкола горіляччя стояла лише одна піч, у якій був, що найбільше запам’яталося, ще гарячий горщик борщу, поставлений мамою уранці…» – схвильовано оповідав Григорій. Не один раз друзі-колеги пропонували йому написати про пережите. Він зголошувався, але минали вересень за вереснем, проте так і не написав. Як не написав і його товариш юнацьких літ – відомий прозаїк Володимир Дрозд, який теж знав цю правдиву історію. Та Дрозд, як і Янушкевич, також уже покійний. «Мабуть, щось більше було у цій історії, і нам, поколінню, що народилося після війни, цього не збагнути…» – міркує автор, який увічнив спогад свого приятеля.
І тут же, поряд, в одній книжці, – історія про шлюбні оголошення. Однак йдеться зовсім не про вульгарні «картинки» в Інтернеті… Маємо, наприклад, ось таке «типове» оголошення японської дівчини початку ХХ століття: «Я, Нікіро Накамукі, красива дівчина. Моє волосся хмароподібне, обличчя може зрівнятися із чудовою квіткою, брови дугоподібні. Маю стан гнучкий і стрункий, як вербиця. У мене вдосталь грошей, щоб у коханні пройти з любим увесь життєвий шлях, удень милуючись квітами, а вночі – місяцем. Якщо знайдеться розумний, красивий і цікавий добродій, я охоче віддам йому своє серце. Наостанку літ розділю з ним задоволення спочивати разом з ним у сімейному склепі».
Взагалі, в цій книзі – немало про любов і кохання, вірність та відданість. Або – навпаки… «Є вічна загадка любові» – це одна історія, а от інша – «Мої» листи від чужої коханки»…
«Люблю такі книжки, як оця, щойно видана Володимиром Сапоном, – пише письменник і літературознавець Петро Сорока. – Якесь особливо тепле, м’яке і непроминальне світло проливає вона в душу. Про що б не писав автор, робить він це з любов’ю, з почуттям подивування і захоплення. Жанр книги означений як «щоденникова проза». У полі зору автора – сучасний літпроцес, а також – видатні, великі й маловідомі письменники. Тут зринають імена Лорки і Лукаша, Клода Моне і Врубеля, Володимира Солоухіна і Павла Тичини, Миколи Мірошниченка й багатьох інших… Всіх і не перелічити.
Літературні ремінісценції перемежовані спогадами про дитинство та юність. У книзі гостро відчувається дух епохи – другої половини ХХ ст. Цей дух хвилює і бентежить, відкидає пам'ять у минуле, часто б’є в ніздрі, як запах «Шипру» чи денатурату, але не залишає байдужим, аморфним, ніяким.
Володимир Сапон – цікавий оповідач і чудовий стиліст, слово в нього – містке, запашне, добірне; але найцінніша його якість як письменника – залюбленість у світ і в людей. Це у нього – справжнє, нутряне, без найменшої імітації чи фальші».
Згоден я і з позитивними відгуками про щоденникову прозу В. Сапона наших талановитих колег: Володимира Базилевського, Михайла Каменюка, Миколи Ткача, Ігоря Фарини…
Отже, маємо нову книжку – вельми оригінальну й непередбачувану! А оскільки наша «Деснянська правда» й далі постійно друкує чудові денники Володимира Сапона, до всього – ще й невтомного подвижника-краєзнавця, – справедливо очікуємо продовження його яскравих і теплих спогадів.
Сергій ДЗЮБА