{jb_yellowbox} Досьє: Тетяна Романова — громадська активістка, депутат Деснянської райради («Демократичний Альянс»). Докладає зусиль до якісного запровадження транспортної реформи в Чернігові та допомагає покращувати проект «Бюджет участі». Пише гранти та веде бухгалтерію фізичних осіб-підприємців. Захоплюється урбаністикою, спортом, книгами, любить відпочинок на природі та має гостре почуття справедливості.{/jb_yellowbox}
– Тетяно, я знаю, що в шкільні роки ти особливо не захоплювалася громадською діяльністю, а зараз твоє життя переважно складається саме із роботи на благо громади. Чому так?
– Громадська діяльність захопила мене в студентські роки, коли я на другому курсі університету потрапила до профкому. Ще за рік у мене виникло бажання відновити студентську газету, ставши її головним редактором. Організовувала всередині вишу різноманітні конкурси та активності. За це отримувала спеціальну стипендію.
Я хочу залишити по собі гарні вчинки, бути корисною для громади. До того ж, планую прожити життя в цьому місті, тож чому його не покращувати?
Одного разу я задумала креативну акцію, яка спонукала б студентство кинути палити. За моїм задумом, костюмована смерть обмінювала цигарки на цукерки. З організацією акції мені допомогли хлопці з молодіжної організації «Демократичний Альянс» – Геннадій Висоцький та Ігор Андрійченко. Захід вдався, з командою ми знайшли спільну мову, і вже у 2010 році створили однойменну партію.
– Як так сталося, що після акції проти паління тебе зацікавили проблеми в громадському транспорті Чернігова?
– Молода команда «ДемАльянсу» тоді лише вчилася бути політиками, у той час у місті якраз із порушеннями підвищили вартість проїзду в маршрутках. Якщо спочатку я просто виходила на масові акції в підтримку своїх колег, то згодом взялася за проблему серйозно. Голова обласного осередку партії Ігор Андрійченко тоді пішов на війну, тож хтось мав взятися за це.
{jb_quote}Доводилося шукати точки дотику з керівництвом міста та перевізниками, відвідувати засідання виконавчого комітету й відстоювати інтереси міста в суді. Так, це було складно, спочатку було не все зрозуміло. До того ж, я вже знала, що мій однодумець у Сумах отримував на горіхи за свою діяльність, хлопцю погрожували та били за намагання втрутитися у великий бізнес перевізників.{/jb_quote}
Перший суд проти підвищення вартості проїзду в громадському транспорті ми програли, але до другого слухання ми приготувалися ретельніше. У центрі міста наша команда збирала підписи, я, за допомогою мегафона, закликала людей приєднатися до нас. У результаті багатоденних старань ми зібрали 1,5 тисячі підписів. Ці стоси паперів та невдоволені громадяни під вікнами будівлі спонукали суддю підтримати чернігівців. Але апеляцію в столиці ми програли, бо не вистачило ресурсів, які мали перевізники.
– Стояти на сторожі інтересів великого міста — це велика відповідальність. Чи був сенс вступати в нерівний бій із перевізниками?
– Так, спочатку я сама проявляла активність, а потім мене вже запрошували до робочих груп, координаційної ради, конкурсного комітету тощо. Коли я приходила на якісь засідання по транспорту просто подивитися, що там відбувається, то мене сприймали за дивакувату. Деякі відверто питали: чи не можу я знайти собі цікаву роботу чи інше хобі, грубіянили та навіть закидали «проплаченість».
Зрештою вони зрозуміли, що все це не діє, й второпали, що мене ніхто не фінансує. У цей момент до мене стали прислуховуватися або принаймні удавати, що вони працюють над тим чи іншим питанням. Окремі особистості запрошували до себе на роботу, щоб, мовляв, побачила, як важко перевізникам, і більше не підіймала цю тему на загал. Сьогодні все вже інакше: до мене не лише дослуховуються, а і йдуть на конструктивний діалог.
– Чернігів – одне з найспокійніших міст, де громаді, навіть коли болить, важко відстояти свої інтереси. Чи важко боротися за справедливість саме тут?
– Так, тут експертів не так багато, та й активістів, які готові займатися проблематикою транспорту, поки не спостерігається. Мені одній справлятися з цим усе важче, бо я адмініструю сайт, пов’язаний з усілякими транспортними проблемами, витрати на який йдуть із моєї кишені. У будь-яку годину доби мені телефонують незадоволені якістю роботи громадського транспорту чернігівці. Окрім цього, я маю багато паперової роботи. Та ще й на життя намагаюся заробити.
Я впродовж двох років лобіювала систему GPS-моніторингу, писала відповідний проект у рамках проекту «Бюджет участі». І нарешті цьогоріч відбувся конкурс з визначення компанії, яка організує процес встановлення системи GPS в громадському транспорті. Якщо для запровадження електронного квитка потрібно було змінити законодавство, то встановлення GPS залежить виключно від бажання міського керівництва.
Потім я взялася за складання договору, який міська рада мала б укладати з перевізниками. Запропонувала запровадити систему штрафів за паління водіїв, відхилення від графіка роботи тощо.
{jb_quote}На жаль, не все принесло свої результати, бо на окремі процеси громадські активісти не мають впливу. Водночас додам, що в конкурсному комітеті, який вирішує нагальні питання щодо громадських перевезень у Чернігові, більшість членів так чи інакше пов’язані з перевізниками, тож насправді вплинути на щось там ду-у-же складно. Бувало так, що комітет двічі переголосував одне й те саме питання, поки рішення не було прийнято на користь перевізників, а не пасажирів.{/jb_quote}
– З огляду на вищесказане, чи можеш ти назвати транспортну реформу реформою?
– Назвати це реформою справді важко. Ми довго говорили, а на практиці лише об’єднали чотири маршрути у два, ще на одному вдалося замінити маленькі автобуси на великі. Ліквідували непопулярні маршрути, але це не суттєво вплинуло на мережу. Знову ж таки, реформа так не робиться.
В основу було покладено книжку політехнічного університету, у якій міститься інформація по пасажиропотоку, а насправді потрібно було почати з визначення найпопулярніших точок скупчення пасажирів. Ще із самого початку я запрошувала до Чернігова київського експерта по транспорту, який ділився кращими практиками, але навіть на зустріч прийшли не всі відповідальні особи.
Щоби досягти результату, потрібно все починати знову з нуля, але вдруге чернігівці не витримають. Хоча б через те, що інформаційну кампанію місто не витягує. Про те, що маршрут змінено, люди зазвичай дізнаються безпосередньо на зупинці.
– Можливо, бачиш себе заступником мера з транспортних питань? Чи маєш наміри змінити коло інтересів?
– Я багато чому навчилася, поки боролася за покращення якості громадського транспорту в Чернігові, тож кардинально змінювати свою діяльність уже немає сенсу. Навпаки, потрібно поглиблювати знання.
Якщо мені запропонували б посаду профільного заступника міського голови чи покликали б в управління транспорту, то я відмовилася б, адже нині це лише заплямує репутацію. Чинна міська рада має свої політичні нюанси, які не дадуть можливості вирішити транспортні питання в глобальному розумінні. У майбутньому мені, звісно, було б цікаво впливати на ситуацію зверху.
У Житомирі транспортна реформа передусім цікавить міського голову, на роботу якого перевізники не мають впливу, тож і результати вже є (працює електронний квиток). В Івано-Франківську управління транспорту публікує на загал акти про складання штрафів та чеки, що засвідчують переказ коштів перевізником.
{jb_quote}У Чернігові сотні скарг, але жодного штрафу, хоча механізм цього прописаний. На жаль, я не маю доступу та реального впливу на цю ситуацію.{/jb_quote}
– Є однодумці? Диванних експертів, що пишуть у мережі, не рахуємо.
– По суті, команди, яка займалася б саме транспортною проблематикою на регулярній основі, а не напередодні виборів, немає. Якщо говорити про ситуацію всередині партії, то нас не так багато й кожен намагається займатися окремою темою. Саме тому я нині працюю над тим, щоби заохотити громаду міста до розв’язання проблем у сфері громадських перевезень, міркую над інструментарієм.
Багато людей підтримують мою діяльність та допомагають, але публічно про своє незадоволення якістю громадського транспорту заявляти не готові. Звісно, якщо боротися та шукати підходи до перевізників буде одна людина, то цей результат якісно відрізнятиметься від того, коли справедливості вимагає вся громада.
– Як заробляєш собі на життя?
– За освітою я бухгалтер, але після університету пішла працювати рекламним агентом. Писала статті для рекламної газети, пробувала свої сили в журналістиці, згодом почала вести бухгалтерію фізичних осіб-підприємців. Виживати мені допомагають і грантові проекти. Я була координатором ряду антикорупційних та соціальних проектів, проводила власні розслідування та займалась просвітою громадян. Зараз збираюся створювати громадську організацію, що буде орієнтована на проблемах, які ми вже згадували.
{jb_quote}Хочеться бути вільною людиною, яка займається суспільно корисною працею, а не страждає в офісі з ранку до ночі.{/jb_quote}
Спілкувалася Юлія Ковтун,
фото з власного архіву Тетяни Романової