«Я знайшла себе в материнстві»
Двадцять років тому вони з чоловіком – настоятелем П’ятницької церкви отцем Мироном Бараном – приїхали до Чернігова. Згодом письменниця освідчиться нашому місту: «Він широко розкидав ремена на Деснянські пагорби й, ніби велетень після раті, спочивав від липневої спеки. Я покохала його. Так закохуються молоді дівчата в зрілих мудрих мужів. Цей муж був сильний, але й ніжний, бо тримав на своїх долонях такі тремтливі споруди, що вони здавалися метеликами, різнобарвними й тендітними». Ця любов надовго.
Ганна Василівна вчителювала, писала посібники з української мови, видала антологію «Молитва небо здіймає вгору», яка містить понад 3 тисячі текстів українських християнських віршованих молитов, створених поетами ХІХ і початку ХХІ століть. До читача вже з Придесення вирушили збірки віршів «Розквітлий глід», «Тремтять гіацинти» і «Обнадію весною», книги прози «Під райськими яблучками», «У понеділок все буде по-іншому», «Як зійде місяць» та «Солодкі слова», роман «Тиха вулиця вечірнього міста».
У післямові до другої збірки Ганни Арсенич-Баран «Музика черемхи» прочитаю, що «це поезія жінки, охопленої коханням. І яку теж кохають звичайним, таким земним і таким величним коханням, що на нього відгукується аж «музика комет», не те що черемхи…навіть негучні громадянські мотиви, іноді печальні, все ж відзвучують відголосками всеохопного щастя». В одному з віршів про пошуки власного «Я» авторка зізнається:
«Я шукала себе
серед ніжних лілей –
я шукала себе
серед юності.
Я шукала себе
між чарівних троянд –
я шукала себе
серед молодості.
Я шукала себе
між жагучих жоржин –
я шукала себе
серед кохання.
Я шукала себе
поміж яблуні квіт –
я знайшла себе в материнстві».
Народження сина і є тим всеохопним щастям. Багатогранний Іванко – найбільший скарб і Божий дар.
«Мій золотий хлопчику»
Так із любов’ю називає Ганна Василівна сина Івана. І неспроста. Іванко – довгождана дитина у своїх батьків. Сім років чекали вони його народження. Відтак були безмежно раді синочкові. А поезія й проза Іванкова – генетичне явище. Матуся з дитинства віршує, має кілька поетичних збірок, чує «музику планет, черемхи і розквітлого глоду». Такий дар і в сина.
Іван завжди дивував батьків: у рік і три місяці вивчив усі літери. Десь у три рочки вже гарно читав. Тоді ж заговорив віршами. Ганна Василівна спершу злякалася, а оговтавшись, стала записувати римовані синові рядки. Згодом вундеркінд нафантазовував казочки. Нині ж студент Чернігівського національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, Іван Баран – вже автор шести книг віршів і прози.
Окрім того, і в мами, і в сина – бездоганний слух. Обоє гарно співають – сольно й дуетом на всіляких заходах. А в П’ятницькій церкві ще утрьох з отцем Мироном. Пані Ганна керує церковним хором.
Іван грає на гітарі й на скрипці, з дитинства чудово малює. Все це захоплення для душі, а для праці – навчання, наукова робота. Він лауреат конкурсу «Талант року» в номінації «Студент-науковець», учасник багатьох конференцій різного рівня. Віднедавна ще й вчителює в одній із міських шкіл.
Як усе встигають мати й син – дивуюся й захоплююся. Частенько перетинаємося з Ганною Василівною на всіляких заходах, і не пропускаю нагоди запитати, як справи в Івана. Торік талановитий хлопчина став членом і Національної спілки журналістів України, і Національної спілки письменників України.
– Мій золотий хлопчик встигає і працювати, і творити, і мандрувати, і парубкувати, – з гордістю завше каже Ганна Василівна, й щаслива усмішка осяває обличчя матері.
Теж пишаюся й люблю Іванка, відколи й познайомилась з шестилітній хлопчиком і трохи «попрацювала» секретарем, доки той настрибував свої незвичайні казочки. Він виріс, змужнів, зіграв ролі в студентських виставах, утвердився у виборі фаху.
Велика сила любові
Цьогоріч побачив світ і незвичайний роман Ганни Арсенич-Баран «Радуйся, Невісто Неневісная» – зворушила художня розповідь про життя й страждання Богородиці. У слові переплітаються теми віри, людської свободи, кохання, свідомого підкорення долі та проблеми месіанства й любові до рідної землі. Та бентежить душі, передусім, сила материнської любові. Діва Марія – Богородиця, але водночас вона ще й Мати, яка переживає за долю свого Сина і страждає його стражданнями.
Безперечно, роман написаний серцем – відтак пропікає людські серця й душі. Бо свого часу, як скаже поетеса,
«Наткали павуки
тонкого полотна
мені на сорочку.
Занадто затонкого –
Всю душу видно».
Така ж тонка душа і в Іванка, викупаного в любові батьків.
Ольга ЧЕРНЯКОВА