А ще документальну книгу «Проблеми стилю в кіномистецтві», подаровану (за життя) її чоловіком Василем Цвіркуновим – фронтовиком, академіком Академії мистецтв України, заслуженим діячем мистецтв України, професором Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Людини, котра все своє життя присвятила розвитку українського кінематографа: він прийшов із фронту на кіностудію ім. Довженка, що теж була «передовою» митця. За роки його керівництва знято найкращі українські стрічки – «Тіні забутих предків», «Родина Коцюбинських», «Захар Беркут», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою»…
З такими неординарними особистостями мав честь спілкуватися роками (а з Ліною Василівною й досі підтримує дружні взаємини) скромний пілот, вважаючи дружбу подарунком долі.
Загадковий «В.Ц.»
У збірках поезій Ліни Костенко є вірші з посвятою «В.Ц.». Читаючи, завжди думала: хто ж цей щасливчик, котрому звіряла порухи душі така геніальна жінка? Ось хоча б «Цей ліс живий…» з такими проникливими рядками:
«Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я зможу і з людьми».
Чи зворушлива поезія «Зонька» з розповіддю, як «маленький хлопчик пас верблюда…». Або ж пекучий і пронизливий «Хутір Вишневий»:
«Земля – як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий хутір у степах
немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще стоїть,
забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть –
Вона не втішиться, не звикне,
що кінь в степу не заірже,
що вже нема верби тієї,
де мертвий хутір стереже
могилу матері твоєї…»
Цей пекучий біль-тривогу могла зрозуміти й розділити лишень близька по духу людина. Таким і був Василь Цвіркунов, чоловік Ліни Василівни, з яким вони в мирі-злагоді прожили в шлюбі аж 35 літ. А розгадати таємничі ініціали «В. Ц.» мені допоміг Анатолій Марценюк, в минулому – учень Василя Васильовича. Спершу військовий, а згодом цивільний льотчик, жива легенда Чернігівського авіазагону, де він відпрацював 40 років. Трудовий стаж – 126 років (налітав 17 тисяч безаварійних годин: в середньому півтори години щодня, без вихідних і свят). Додам, що ніякої помилки в підрахунках немає: години діляться на 12, а опісля ще визначається коефіцієнт, що відповідає вже певній кількості років. 10 літ – у військовій авіації, 116 – у цивільній. Всю Україну Анатолій Леонтійович знає, мов свою квартиру.
«Людина високого виміру…»
Окрім кіностудії, у Василя Цвіркунова була ще одна улюблена робота. У фронтовій шинелі, з паличкою (на війні втратив ногу), він прийшов у Луганську спецшколу Військово-повітряних сил. Протягом дев’яти років – з 1944 до 1953 – був її директором. Вихованці школи – сироти війни, 15–16-літні хлопчаки. Цвіркунов виховував з них блискучих офіцерів, льотчиків, людей з поняттями честі. З них потім вийшли генерали й полковники, вчителі майбутніх космонавтів. Вони переросли Василя Васильовича в чинах і званнях (закінчив війну лейтенантом), але на все життя зберегли любов і повагу до свого командира.
Одним із них в середині п’ятдесятих років минулого століття був і Анатолій Марценюк (згодом закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків і чотири десятиліття відлітав у небі: на МІГах, ЯК-12, АН-2).
«Толі – другу моєму давньому і вірному з побажанням щастя». Ці слова – автограф колишнього директора – особливо дорогі Анатолію Леонтійовичу. Колишній пілот і сам напрочуд доброзичлива, щира й сонячна людина. Вічний двигун енергії й оптимізму.
– Ми завжди відзначали річниці своєї спецшколи, а наш директор приїздив зустрітися з вихованцями. Коли його не стало, ми плакали, мов малі діти, – з болем розповідає Анатолій Марценюк. – Після похорон поїхав на кладовище, розшукав могилу, поклав квіти…Згадував, як він провідував мене в лікарні, в Жулянах. Осяйна посмішка, батьківська теплота в голосі, банка варення в руках. Довго розмовляли. Ніби й не було в учителя того дня інших клопотів, аніж відвідини колишнього учня.
Зайвий раз Анатолій Марценюк ні за що не потурбує Ліну Василівну: а раптом саме в цю хвилину творяться геніальні рядки чи вона, стомлена, відпочиває. За її зізнанням, чоловік був справжнім захисником і громовідводом від настирливих «доброзичливців» і графоманів, котрі надсилали поетесі купи рукописів, чомусь вважаючи, що вона неодмінно повинна їх прочитати й оцінити.
– Василь Васильович дуже цінував творчу роботу дружини, завжди оберігав її сон, оберігав від зайвих візитів та дзвінків, – розповідає співрозмовник. – Ліна Костенко зазвичай писала вночі, коли тиша сповнювала квартиру й місто. Він завжди напівголосно розмовляв по телефону. При зустрічах повсякчас наголошував, що дружина – незвичайна жінка. На старенькому «Запорожцеві» вони об’їздили всю Україну.
На одному з вечорів пам’яті кіномитця поетеса, тамуючи сльози, зізнається: «Василь Васильович до останнього дня залишався лицарем… Він належав до тих людей, які входять у свідомість сучасників, в їхню пам'ять і в їхні долі… Він взагалі був людиною високою. І зростом своїм, і поняттями. І вимірами своєї долі. Він справді був дуже добрий. Але часом бував і жорстокий, і абсолютно непоступливий, коли йшлося про принципові речі. Він був лицар за своєю суттю, шляхетний і справедливий. Яка це була красива людина! Ну, неймовірно красива і все… Так ось, я признаюсь, це був чоловік з обличчям єдино коханого. Може, дивно так говорити… прилюдно, але так є. Це людина, яку ні розлюбити, ні забути неможливо… Він відіграв велику роль у житті українського кіно й моєму…».
Очевидно, як стверджував класик, «така любов буває раз в ніколи». Правда, актриса Раїса Недашківська іншої думки про Василя Васильовича: «Цвіркунов учинив подвиг! Бути чоловіком Ліни Костенко – це передова кожен день…».
Одинадцять років директорства на кіностудії ім. Довженка – період розквіту українського кіно. Після брутального звільнення Василя Цвіркунова з посади на довгий час призупинився кінопроцес, було покалічено долі кільком великим талантам, збито траєкторію національного кіно, яке набрало висоти…
Із 1987 Василь Цвіркунов викладач в театральному інституті. Помер він 2000 року від серцевої недостатності, застрягши на півтори години в ліфті. Василю Васильовичу було 82.
Анатолій Марценюк розповідає про цю неординарну особистість, закохану в життя і людей, великого патріота України, мов про живого.
«Він завжди поруч», – напише в автографі геніальна поетеса, яка невтомно «виколупує з-під льоду свій народ», пробуджуючи нашу національну свідомість. Можливо, цінувати людську щирість та безкорисливість Ліну Костенко навчили батьківські роки ГУЛАГу (тато був звичайним сільським вчителем у Ржищеві на Київщині), опальні роки дисидентства, її творче підпілля, «самвидав» і п’ятнадцятилітня праця «в шухляду».
Ольга ЧЕРНЯКОВА