Звідколи появився на світ первісток Сергійко, жінка облишила думки про роботу і цілковито присвятила себе дітям. Нині троє синів – три її ясні сонечка, троє соколят і три крила великої материнської любові. Жінка самотужки їх виховує – мама й тато в одній особі.
«Найголовніше, що всі ми разом…»
Третій рік живе Олена з дітьми в Сумах під чужим дахом – літній табір, стара хатинка на Баранівці, околиці міста, орендована квартира. Та яким би не було житло, скрізь дзвеніли голоси веселих хлопчаків: навіть необжиті стіни не гнітили її , не відволікали від головного – зробити все можливе й неможливе, аби діти не були голодні й не почувалися обділеними материнськими теплом і ласкою.
{jb_greenbox}– Найважливіше, що всі ми завжди були разом. Все інше наживеться, – зізнається Олена Валеріївна. – Будь-де зможемо прижитися, але тільки гуртом, «нашою бандою», як кажуть мої пацани.{/jb_greenbox}
Та й сини туляться до матусі, намагаються бути слухняними та в усьому їй допомагати. Залюбки товчуться на кухні, коли вона щось готує, знімають пробу із страв. Люблять гуртом чаювати.
Всі троє – різні за характерами, звичками, темпераментом і поведінкою. Отож і обов’язки розподілені відповідно до віку й уподобань.
Якщо щось треба зварити, то це Сергій. Якщо прибрати в квартирі – з цим найкраще справиться Миколка. Звісно ж, безлад у домі – справа рук найменшого Валерки, який вміє все перевернути догори дригом. А ось кіт Настик – то вже спільний клопіт родини. Взяли тваринку ще в літньому таборі.
{jb_greenbox}– Взяли безкоштовно, – говорить Миколка. – Нічия кішка народила кошенят, і ми брали кицьку «як дівчинку». Назвали Насткою. Виявився котиком.{/jb_greenbox}
Настик тепер головна фігура та улюбленець родини. Коли кицик влігся на мою барвисту хустину, хлопці із занепокоєнням поглядали на гостю – зжену «господаря дому» чи пожалію?
– Хай вже розкошує, – кажу, і дитячі личка квітнуть посмішками.
Хлопчаки – галасливі, активні, відкриті й сміливі в спілкуванні, голосисті, а головне – дружні. Розмовляти з ними – одна насолода: секретів не приховують, у витівках зізнаються, успіхами в навчанні не хваляться.
Коля навчається добре, найбільше любить математику. Сергій, правда, навіть одним оком не дозволив мені зазирнути до щоденника. Валерик раптом забув, де поклав й свій щоденник. Діти - як діти. Тільки дитячі сердечка й душі безжально обпалила війна, вирвавши з рідного дому.
{jb_greenbox}– Вони один за одного стоять горою, захищають скрізь – в школі, на відпочинку, на вулиці, – не без гордості розповідає мати. – Старші не дадуть найменшого обідити.{/jb_greenbox}
Хлопчаки й справді не люблять бути поодинці, ніби бояться загубитися в цьому безмежному світі. Дається взнаки й пережите – втеча із обстріляного Донецька, переїзди, незнайомі обстановка й люди. Хоча не признаються, що було страшнувато їхати кудись в невідомість.
«Ми ж з мамою, ми ж разом», – скажуть, обіймаючись.
Так і фотографуватимуться – тільки трійкою.
Сумчани допомагають всім миром
Хоча Олена Комарова завчасу збирала «тривожний чемоданчик» з усіма необхідними речами, та з Донецька виїхали несподівано.
{jb_greenbox}– Коли заглянула в свою сумку, то побачила в ній зимові чоботи і купальник. Навіть не скажу, як вони там опинилися. Стрес пережила великий, – згадує жінка. – Свист куль, вибухи снарядів, дзенькіт вибитого скла. Хотілося втекти якнайдалі.{/jb_greenbox}
У пакеті з документами невідомо як опинилися всілякі довідки, квитанції. Перші дитячі малюнки, зошити і знімки брала з собою усвідомлено. Вирушали в дорогу влітку. Думали натрошки – відтак трохи літнього вбрання для синів, мінімум продуктів.
Дорога виявилась нелегкою – їхали машиною, автобусом, потягом. Суми поманили відразу – зелене місто, гарна природа, річка.
Сумчани й справді прийняли жінку з трьома дітьми привітно (хоча всякі люди траплялися – як, до слова, і в будь-якому краї). Продуктами й одягом допомоги й допомагають релігійні громади, громадські організації та, як і належить, відповідні державні служби.
Додам, що й мама вміє боротися за своїх синів і заповзято відстоює їх права. Сергієві – вже тринадцять, Миколі – дванадцять, Валерику – тільки восьмий. Ростуть, мов гриби після дощу. Та й горить все на хлопцях: там зависли, там поковзалися на куртках, там десь зачепилися.
Олена – жінка непосидюча, подружилася з громадськими активістами, бере участь разом із синами в багатьох заходах, відпочиває з дітьми. Живе їхніми інтересами й потребами.
{jb_greenbox}– Не шукала роботи, бо знаю, що ніде не чекають матір із трьома дітьми. Всі знають, що будуть лікарняні, будуть претензії роботодавців, – не приховує думок співрозмовниця. – Колись хотіла стати кухарем-кондитером, та не довчилася.{/jb_greenbox}
Сини не згодні, бо дружно протестують, вихваляючи матусин борщ і качку, запечену з яблуками.
Олена Комарова поки що не збирається полишати Суми – повертатися ж нікуди. На сході країни теж доведеться винаймати житло.
Життя триває: затишна орендована квартира, соціальні виплати й допомога від держави, підтримка містян. Та мирне минуле все ж нагадує про себе снами і спогадами.
«Діти здатні забувати про страхи»
Сергій і Микола завзято розказували нам із журналісткою Тетяною Голуб про «найкращу в світі Донецьку шістдесят сьому школу», яка їм досі сниться.
{jb_greenbox}– У нашій школі були найдобріші та найкращі на світі вчителі. У шкільній їдальні нам завжди довіряли, і ми могли поїсти в борг, а назавтра принести гроші, – в один голос стверджують брати. – У нашій школі вчилися найгарніші дівчатка.{/jb_greenbox}
Розкажуть діти і про майданчик, де повзали навіть вужі та ящірки – їх можна було спіймати і потім полякати дівчаток.
Хлопці сумують за домівкою (хоча і орендованим будиночком), за вулицею, за шкільним подвір’ям, де грали у футбол.
{jb_greenbox}– До нас приїжджав справжній «Шахтар», справжні футболісти, – запевняє Сергій. – Найсправжнісінькі футболісти!{/jb_greenbox}
Вірю й водночас ні, а ось сум-печаль хлоп’яча таки непідробна, вищого ґатунку. Кажуть, що у тій «найкращій на світі школі» вони були «своїми», а в Сумській ЗОШ №18 ще, на жаль, чужі. Хоча вже мають нових друзів – і щоб погратися разом, і щоб «на все життя задружитися».
Спілкування і з дітьми, і з соціальними працівниками відбувалося в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ», що фінансується Європейським Союзом. Відтак, є можливість озвучити точку зору фахівців.
За словами директора Сумського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Тетяни Шевченко, з часом діти здатні забувати про страхи, про пережите, адаптуються в новому колективі і новому навчальному закладі. Але ж часом – і при допомозі психологів.
Отож, природно, що моїм юним співрозмовникам досі сняться рідне місто й колишні друзі.
{jb_greenbox}– Так трапляється, що діти і особливо підлітки не відразу сприймають однокласників-новачків за своїх, придивляються і спершу стороняться. Шкільні психологи повинні попрацювати та допомогти хлопчакам влитися в новий колектив, подружитися, – ділиться думками директор Сумського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Марія Вертель. – Наші фахівці теж прагнуть посприяти дітям із родин внутрішньо переміщених осіб адаптуватися в школах чи дитячих садочках, знайти нових друзів і заняття до душі.{/jb_greenbox}
Центр опікується нині 242 родинами, що опинилися в складних житейських умовах, і в яких виховуються діти. Переважно – це психологічна допомога, залучення переселенців до масових заходів, до активної участі в них і дітвори, і батьків.
Звісно, що тільки час покаже, наскільки ефективними є всілякі заходи для зцілення розтривожених дитячих сердечок. Поки що найкращими ліками від усіляких негараздів і неприємностей, від розпачу й страхів є для Сергійка, Миколки і Валерки мамина любов.